Нічний черговий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після цього я відкрив сумку і став витягати одяг. Дістаючи зубну щітку й приладдя для гоління, я упустив лезо й воно залетіло під шафу. Довелося стати навколішки й добряче понишпорити, перш ніж я знайшов його, а разом з ним витягнув з-під шафи й монету. Це був запорошений долар. Сьогодні мені неабияк щастило. Я здув з монети пилюку і, кладучи її в кишеню, подумав: «У цьому готелі не дуже дбають про чистоту».

Годинник показував майже полудень. Я зняв телефонну трубку і назвав номер «Св. Августіна». Як звичайно, минуло більше півхвилини, перш ніж хтось відповів. Телефоністка Клара вважала всі дзвінки нахабним втручанням у її приватне життя, яке полягало, наскільки я міг збагнути, в читанні астрологічних журналів. Вона демонстративно довго не знімала трубку, висловлюючи цим протест і зневагу до будь-яких перешкод у її пошуках ідеального гороскопу, багатства, слави, молодого і гарного чорнявого незнайомця.

— Привіт, Кларо,— сказав я.— Містер Друсак на місці?

— Звичайно, — відповіла вона. — Він ще зранку причепився до мене, щоб я вас розшукала. А я, до речі, не знаю вашого клятого номера. Ніде не могла його знайти. Подзвонила в готель, записаний у нас як ваша домашня адреса, але мені сказали, що ніколи про такого не чули.

— Я жив там два роки тому. І переїхав. — Насправді відтоді я переїжджав чотири рази. Типовий американець, я постійно рухався в напрямку вільних земель, все далі на північ, до багатств Юкону, через Вісімдесяті вулиці, Гарлем, Рівердейл, замерзлу тундру.— Я не маю номера, Кларо.

— Не маєте номера? Що ви хочете цим сказати?

— У мене немає телефону.

— Тоді ви — щаслива людина, містере Граймс.

— Можете повторити це ще раз, Кларо. А тепер покличте містера Друсака.

— Боже мій, Граймсе,— сказав Друсак, підійшовши до телефону. — Ви втягли мене в халепу. Швидше приходьте сюди і допоможіть мені виплутатись.

— Дуже шкодую, містере Друсак. — У моєму голосі звучав щирий жаль. — Сьогодні я зайнятий. А що сталося?

— Що сталося?! — Тепер Друсак кричав.— Я скажу вам, що сталося. О десятій годині дзвонили з того клятого Західного вузла. По тій адресі, що ви дали, ніякий Джон Ферріс не проживає, ось у чому справа.

— Цю адресу дав він сам.

— Прийдіть і скажіть це поліції. Вони стирчали тут уранці більше години. Крім того, ним цікавилися ще два типи, і якщо мені скажуть, що в них не було під пальтами пістолетів, я матиму право запевняти вас, ніби я міс Рейнголд 1983 року. Вони розмовляли зі мною так, наче я сам подів кудись того сучого сина або щось із його речей. Вони питали, чи не лишив він чогось для них. Він щось лишив?

— Хіба я знаю?

— В усякому випадку, вони хочуть з вами поговорити.

— Чому саме зі мною? — спитав я, знаючи, звісно, чому.

— Я сказав їм, що того типа знайшов нічний портьє, і що ви прийдете об одинадцятій вечора. Але вони сказали, що не можуть чекати так довго, питали вашу адресу. Граймсе, ви знаєте, що ніхто в цьому бісовому готелі не має вашої адреси. Звичайно, ці негідники нам не повірили. Вони сказали, що повернуться о третій і в моїх інтересах знайти вас. Жахливе становище! Це не дрібні злодії. Коротко підстрижені, вдягнені, як біржові маклери. Спокійні. Наче шпигуни у кіно. Вони не жартували. Зовсім не жартували. Отже, приїздіть. А я збираюся сьогодні дуже довго обідати.

— Саме про це я хотів з вами поговорити, містере Друсак,— сказав я лагідно, вперше відтоді, як став працювати в готелі, відчуваючи насолоду від розмови з управителем. — Я подзвонив, щоб попрощатися з вами.

— Як це «попрощатися»? — Тепер Друсак уже кричав насправді. — Яке може бути прощання?! Попрощатися! Хто ж так прощається?

— Я, містере Друсак. Минулої ночі я встановив, що мені не подобається, як ви керуєте готелем. Я йду від вас... Я вже пішов.

— Пішов?! Ніхто так не йде. Заради бога, адже сьогодні тільки вівторок. Тут лишилися ваші речі. Півпляшки віскі, ваша клята біблія, ваш...

— Жертвую її бібліотеці готелю, — урвав я його.

— Граймсе! — зарепетував Друсак. — Ви не можете так повестися зі мною. Я розшукаю вас із допомогою поліції, і...

Я тихенько поклав трубку на важіль. Потім пішов у ресторан морських страв біля Лінкольн-центру і поснідав там, з'ївши великого засмаженого омара за вісім доларів і випивши дві пляшки пива «Хейнекен».

Саме сидячи в ресторані за смачною стравою й імпортним пивом, я зрозумів, що вперше відтоді, як з шостого поверху прискакала повія, в мене є час подумати, що зі мною діється. Досі я все робив автоматично, одну дію без тіні сумніву зміняла інша, мої вчинки були чіткі й визначені, ніби я дотримувався давно складеного, обміркованого до подробиць плану. Але тепер мені треба прийняти якісь рішення, врахувати якісь можливості, уважно обдумати, які небезпеки можуть мені загрожувати. Я відзначив, що вже зараз у моїй підсвідомості щось примусило мене вибрати місце спиною до стіни, звідки можна бачити вхід до ресторану і всіх, хто тут з'являвся. Це мене потішило. Кожна людина при нагоді стає героєм власного детективного роману.

Хоч як це кумедно, але тепер настав час критично оцінити ситуацію, в якій я опинився. Не можна припустити, щоб ті звички, які керували мною в минулому, вирішували моє майбутнє. Я завжди у всьому дотримувався законів. Ніколи не робив нічого, щоб нажити ворогів. Тим більше таких ворогів, як ті двоє, що налякали сьогодні Друсака. Звичайно, подумав я, ті, що прийшли в готель, сподіваючись отримати щось від людини, зареєстрованої під вигаданим ім'ям і вигаданою адресою, могли мати зброю або, нарешті, були схожі на людей, які звикли носити зброю. Можливо, Друсак сьогодні був близький до істерики, але він не дурень, довго працював у готелях і здатний відчути, хто з тих, що стоять біля його столу, може завдати прикрощів, а хто — ні. Проте зараз він ще не знає, якого клопоту можуть заподіяти йому ті люди, і, скоріше за все, ніколи не дізнається.

Одне було напевне або майже напевне — вони не звернуться до поліції, хоча який-небудь дурисвіт-поліцейський може і вплутатись у цю халепу. Отже, з цього боку мені нема чого боятися. Навряд чи людина, яка назвалася Джоном Феррісом, і ті двоє, що прийшли з ним зустрітися, були зв'язані легальним бізнесом. Тут могло бути якесь хабарництво, борг чи шантаж. Недаремно ж останнім часом почали випливати на світ скандальні історії з адміністрацією Ніксона. Стало відомо, що бездоганно респектабельні люди, стовпи суспільства, мали звичку таємно носити в своїх портфелях-«дипломатах» величезні суми грошей, тримати в своїх робочих столах сотні тисяч доларів. Отже, я, як мені спало на думку згодом, міг випадково налетіти на дилетантські і порівняно небезпечні політичні махінації. Але поки що я був упевнений, що маю справу із звичайними бандитами, що вбивають заради грошей. «Схожі на розвідників з кінофільмів», — сказав Друсак. Я цьому не повірив. Бо бачив тіло.

На мою думку, то були гангстери. Мафія. Незважаючи на газетні статті, а головне — кінофільми про підпільний світ, які іноді мені доводилося дивитися, як і більшість людей, я мав досить невиразне уявлення про те, що таке мафія, і, мабуть, перебільшував її всемогутність, її систему розвідки, владу, можливість знайти і знищити людину заради помсти.

В одному я був певний. Тепер я мимоволі став з ними на один рівень і мав підкорятися їхнім правилам. За одну мить холодної зимової ночі я обернувся на вигнанця, єдина мета якого — прагнути безпеки.