Нічний черговий: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На обід у ресторані готелю я з'їв біфштекс, викурив ще одну сигару, попиваючи каву з бренді, потім піднявся в свій номер, роздягнувся і ліг. Я проспав дванадцять годин і прокинувся, коли сонячне світло вже залило кімнату. Мене не мучили ніякі сни і взагалі я не спав так міцно з тих часів, коли був малим хлоп'ям.

5

Уранці я склав свої речі й сам відніс їх до ліфта. Мені не хотілося більше зустрічатися з коридорним Моррісом. Виписуючись, розрахувався тими грошима, що їх виграла для мене Глорія на перегонах у Гайалі. У дверях готелю я обережно озирнувся, але не помітив нікого, хто міг би на мене чекати або піти за мною. Я сів у таксі і поїхав на автобусну станцію, звідки мав дістатись до Вашінгтона. Кому спаде на думку розшукувати людину, яка щойно вкрала сто тисяч доларів, на автобусній станції?!

Спочатку я збирався зупинитись у готелі «Мейфлауер». Під час свого перебування у Вашінгтоні я надумав був користатися усім найкращим, що може запропонувати це місто. Але, за словами портьє, готель був переповнений. Після розмови з ним у мене склалося враження, ніби для того, щоб оселитись у готелі в ньому центрі влади, потрібно бути обраним кудись на виборах або, в крайньому випадку, призначеним на якусь посаду самим президентом. Я вирішив купити нове пальто. Утім, портьє виявився доволі ввічливим, щоб порадити мені зупинитись у готелі за одну милю звідси. Там завжди бувають вільні номери, сказав він, але таким тоном, ніби говорив про свого знайомця, який завжди ходить у несвіжих сорочках.

Портьє мав рацію. Там були вільні номери. Будинок готелю був новий, він весь виблискував хромом і яскравими фарбами і скидався на мотель на одному з великих шляхів Америки. Я зареєструвався під власним ім'ям, відчуваючи, що в цьому місті мені не потрібно вдаватися до хитрощів і лишатись анонімом. Згадуючи все чуте про злочини на вулицях столиці, я поклав свій гаманець у сейф готелю, взявши з собою на денні витрати тільки сто доларів. Уникайте місць, де скупчились урядові заклади. Небезпека причаїлася на їхніх порогах. Так «Сетердей Найт Спешл» формулювала останній закон.

Останнього разу я був у Вашінгтоні в 1969 році, коли возив республіканців із Вермонту на урочистості з нагоди вступу Ніксона на посаду президента. Вони багато пили під час польоту, а мені довелося провести більшу його частину в суперечках із сенатором від штату Вермонт, який під час другої світової війни був пілотом на «В-17» і час від часу поривався правити моїм літаком. Я не був ні на церемонії інагурації, ні на балу, хоча республіканці й дістали мені квиток. Тоді я вважав себе демократом. А тепер я вже не знав, за кого я.

День вступу президента на посаду я провів в Арлінгтоні. Можливо, це був і найдоречніший спосіб вшанування вступу Річарда Ніксона на посаду президента Сполучених Штатів.

На кладовищі був похований один з Граймсів — мій дядько, який помер у 1921 році від надмірної дози хлорного газу в Арденнському лісі. Мене самого ніколи не поховають в Арлінгтоні. Я не був ветераном війни. Для корейської кампанії я був занадто молодий, коли ж настав час В'єтнаму, я вже працював у авіації і не спокусився стати добровольцем. Я ніколи не був забіякою, навіть у дитинстві побився тільки один раз, і, хоча й почував себе патріотом і радісно салютував національному прапору, війни мене не вабили. Мій патріотизм аж ніяк не спрямований на кровопролиття.

Вийшовши наступного ранку з готелю, я побачив, що на зупинці таксі вишикувалася велика черга, тому рушив пішки, сподіваючись піймати машину десь по дорозі. День видався сонячний, приємний після нью-йоркської холоднечі, а вулиця, по якій я йшов, справляла враження респектабельного добробуту, перехожі були добре вдягнені й солідні. Півкварталу я йшов поруч з поважним огрядним чоловіком, який у своєму пальті з норковим коміром цілком міг виявитися сенатором. Я розважав себе, уявляючи, як зреагував би цей чоловік, якби я підійшов до нього, зупинив і розповів йому про свої пригоди з вівторка.

Я зупинився біля світлофора й помахав таксі, яке чекало зеленого світла. Коли машина під'їхала, я побачив на задньому сидінні пасажира, жінку. Але водій, сивий негр, нахилився й відчинив вікно.

— Куди вам, містере? — спитав він.

— У державний департамент.

— Сідайте, — запросив водій. — Вам по дорозі з леді.

Я відчинив задні дверцята.

— Ви не проти, мем, якщо я під'їду з вами? — спитав я ввічливо.

— Звичайно, проти, — відповіла жінка. Це була доволі молода, не старша тридцяти років гарненька білявочка з чітко окресленими рисами обличчя, яке зараз псували розлючені стиснуті губи.

— Прошу пробачення, — сказав я, зачинив дверцята і вже збирався повернутись на тротуар, коли відчинились передні дверцята.

— Сідайте, сер,— повторив водій.

«Так і треба цій заразі», — подумав я і, не обертаючись, сів поруч з водієм. З заднього сидіння почулося сердите сопіння, але ні таксист, ні я не обернулись. Їхали мовчки. Коли машина зупинилась біля урядового будинку з колонами, жінка нахилилась уперед.

— Долар сорок п'ять центів? — спитала.

— Так, мем, — відповів водій.

Жінка сіпнула гаманець, витягла долар і кілька дрібних монет і поклала їх на заднє сидіння.

— Не сподівайтесь на чайові,— кинула виходячи. Жінка подалась до центрального входу, і навіть спина її свідчила про її роздратування. Я відзначив, що в неї гарні ноги.

Водій посміхнувся, простяг руку і згріб гроші.

— Службовка,— кивнув він головою їй услід.

— Тобто с-у-ка,— докинув я.

Водій знову посміхнувся.

— О, в цьому місті всякого жита на лопаті.

Він ще довго похитував головою та посміхався подумки до себе.

Біля держдепартаменту я дав йому долар на чай.