Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То слухайте, прошу. Ви мене чуєте тепер?

— Чую, сер.

— Ну й добре. Проведіть мене до кімнати місис Вінкл, тільки не попереджайте нікого.

Віддавши такий наказ, маленький старий джентльмен сунув коридорному п’ять шилінгів і пильно подивився на нього.

— Далебі, сер, — вагався слуга, — я справді не знаю, сер, чи…

— Чого вже там! Однаково зробите, як я прошу; то робіть уже краще відразу. Не будьмо гаяти часу.

В голосі джентльмена та в його манерах було стільки впевненості, що коридорний поклав монету в кишеню й повів його нагору.

— Оце її кімната? — сказав джентльмен. — Можете йти.

Коридорний пішов, питаючи себе, хто такий цей джентльмен і чого йому треба. Перечекавши, поки слуга зник з очей, маленький старий джентльмен постукав у двері.

— Заходьте! — промовила Арабелла.

— Гм! голосок, нема чого й казати, гарненький, — буркнув джентльмен. — Та це ще нічого не значить,— і він увійшов. Побачивши незнайомого, Арабелла трохи зніяковіла, — що, проте, було їй дуже до лиця, — і підвелася з крісла, де вона сиділа й шила.

— Не вставайте, прошу, мадам, — сказав незнайомий, зачиняючи за собою двері. — Здається, місис Вінкл?

Арабелла нахилила голову.

— Дружина Натаніела Вінкла, сина бірмінгемського комерсанта? — допитувався джентльмен, з видимою цікавістю придивляючись до молодої жінки.

Арабелла знову нахилила голову й озирнулася, немов шукаючи допомоги.

— Моя поведінка, я бачу, дивує вас, мадам, — зауважив старий.

— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабелла, дедалі більше хвилюючись.

— З вашого дозволу, я візьму стілець, мадам,— сказав незнайомий.

Він узяв стілець і витяг з кишені футляр з окулярами, які наклав собі на ніс.

— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентльмен, дивлячись на Арабеллу так пильно, що та почала хвилюватися.

— Ні, сер, — полохливо відмовила вона.

— Ні? — повторив джентльмен, похитуючи лівою ногою. — Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім’я повинно бути відоме вам, мадам.

— Повинно? — Арабелла тремтіла, сама не розуміючи чому. — Дозвольте спитати, як ваше прізвище.

— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий, все ще не зводячи очей з її обличчя. — Ви нібито недавно одружилися?

— Недавно, — ствердила Арабелла ледве чутним голосом, відклала набік свою роботу і захвилювалась ще більше, бо думка, яка промайнула раніше в її голові, ставала настирливіша.

— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріально залежить.

Арабелла приклала до очей свою хусточку.

— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?

— І цього я не можу заперечувати.

— І не мавши досить великих коштів, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше, Арабелла вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю й недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і посилалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.