Та, мабуть, обидва принесли з собою подих весняного вітру. Бо старий борсук починає потягатися і випростує всі лапи. Тоді раптом перекидається на другий бік і натикається на Перекидайка.
— Ой-ой-ой, у кого це такий маленький, м’якенький кожушок? — задоволено мурчить він. — Ти ще тут, сніжко?
— Аякже! — озивається зайча.
Тоді Дагоберт підводиться. Виходить це в нього дуже легко.
— Ото дива! Мій ревматизм як вода змила! А все це твій м’якенький кожушок, сніжечко! Вірне у тебе серце, хіба ж ні?
— Авжеж, — відказує зайчик і нишком проводить Драксові лапкою по носі, так що в того аж борідка кучерявиться від задоволення, а одна волосинка забивається в ніс, і він починає страшенно чхати.
Тоді прокидається й решта борсуків. І, поки Дракс чхає на всю нору, господиня Даша вигукує:
— А де це Перекидайко? Ну лиш, бери віника!
— Перекидайчику, йди гратися! — гукає Дрікс.
— А попоїсти нема чого? — гуде Дрокс.
Отепер-то вже борсуки справді прокинулися від зимового сну. А це означає, що зима справді скінчилася. І наша казка про зайча Перекидайка скінчилася також. Принаймні на сьогодні.