Зайчик Перекидайко і Дракс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, мабуть, цьому можна якось зарадити, — сказав Дракс.

І ось він тихо повів зайчика підземними коридорами до перехрестя, де було просторіше. Ах, як Перекидайкові полегшало! Він став навшпиньки, обкрутився кругом себе й почав стиха пританцьовувати. Дракс прихопив з ніші світлячка й тепер підняв його високо над головою. Перекидайко пішов танцювати свій улюблений танок — «Дзигу», а наприкінці високо підскочив і зробив своє славетне сальто. Увесь коридор тепер засяяв, мов святкова зала. Це тому, що звідусюди назліталося зацікавлених світлячків, які світились, мов блакитні й зелені ліхтарики.

Перекидайко був щасливий.

— Ах, ти мій добрий Драксе! — мовив він і провів борсучкові м’якенькою лапкою по носі.

І Дракс від того став такий щасливий, аж борідка у нього закучерявилася. Так відтоді бувало не раз. Але якось уночі Дракс знову відчув у себе на лапках теплий струмочок.

— Чом ти знов плачеш, Перекидайку? — спитав він.

— Бо… Бо… — зайчик завагався.

— Ну скажи!

— Бо мені тут, під землею, холодно, я не можу без сонця.

Дракс у задумі так наморщив лоба, що навіть борідка в нього наїжачилася. Нарешті він сказав:

— Я прокопаю тобі хід надвір. Тоді ти вдень танцюватимеш на сонечку. Та тільки сонце почне заходити, вертайся назад. Я почекаю тут, поки ти повернешся, а тоді загорну вихід, бо ми тут усі померзнемо.

Так і зробили.

Дракс почав розкопувати вихід у мерзлій, мов камінь, землі. Лапки його зболіли й порозбивалися в кров. Перекидайко хотів був допомогти йому. Але Дракс не дозволив. Він здавався сам собі героєм, який визволяє чарівну принцесу, що плаче блакитними сапфіровими слізьми. Дракс хотів, щоб вона лишилася з ним, але був занадто несміливий і занадто гордий, щоб сказати їй про це.

Раптом у темний коридор впав золотий сонячний промінь.

— Тепер виходь, Перекидайку! — мовив Дракс і став, як вартовий, на задні лапки біля входу. — Але не забувай, що взимку сонце виходить у небо ненадовго.

— Авжеж, хороший мій! — радісно сказав Перекидайко, провів Драксові по носі лапкою і вискочив з нори.

Довкола мільйонами діамантів сяяв сніг. Сонце велетенським золотим колесом котилось по голубому, аж зеленавому небу.

Стояла тиша.

Перекидайко трохи пострибав по снігу. Ну й холоднеча! Треба рухатися швидше, бо померзнуть лапки. Тепер зайчик дедалі ширшими колами бігав довкруж оселі борсуків, присипаної глибоким снігом. А потім він почав танцювати, а коли Перекидайко танцював, то вже ні про що інше не думав. Він навіть не помітив, як за його спиною здійнявся вітер, як той вітер підхопив його в танку й відносив усе далі від оселі борсуків, а небо раптом стало темно-сіре, наче олово, й лапатий сніг почав кружляти з Перекидайком.

Нарешті зайчик спинився перепочити. Хурделиця боляче шмагонула його в лице. І тоді Перекидайко зрозумів: якщо він зараз піддасться хуртовині й ляже, йому кінець. І він танцював і танцював, як навіжений, аби тільки не впасти в сніг і не замерзнути.

Зайчик Перекидайко, танцюючи, рятував своє життя!

Аж дивиться — небо раптово потемніло. Великий чорний птах кружляє над малим зайчам. У пазурах він тримає кулю, червонясту, ясну кулю. І зайчаті здається, що це за ним женеться чорний птах у сніжній бурі. Воно заходиться в танку ще дужче — від страху перед хуртовиною і лиховісним птахом. А коли той починає спускатись нижче, зайча підскакує з усієї сили і, перекидаючись, задніми лапками влучає птаха в голову, так що той випускає з пазурів блискучу кулю.

Із снігу шугає полум’я. Але зайча кидається на те полум’я — і золота куля тепер уже в нього.