Зайчик Перекидайко і Дракс: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Великий чорний птах летить над ним.

— Підкинь мою кулю, я її впіймаю. Мені не можна торкатися землі. У цій невеличкій кулі — життя мільйонів істот!

— У ній і життя Дракса, який чекає на мене? — питає Перекидайко.

— Підкинь кулю! — наказує птах.

— Спершу покажи мені дорогу до Дракса, — каже зайчик.

— Я не можу цього зробити.

— Чому?

— Бо Дракс іще живий. Але незабаром він буде у моєму царстві смерті. Тоді я тебе й поведу.

І раптом зайча починає розуміти, що Драксові загрожує велика небезпека. Малий борсучок обіцяв його чекати біля входу до нори у цей лютий мороз. Це ж він замерзне!

Перекидайко, не випускаючи золотої кулі, чимдуж кидається тікати від чорного птаха. Та незабаром знесилено падає на сніг. А величезний птах усе кружляє й кружляє над ним…

Міцно притиснувшись до золотої кулі, зайчик засинає.

Уві сні Перекидайко бачить, як його приятель Дракс стоїть біля входу до нори. Він уже геть закоцюб від холоду. Тільки губи його через силу шепочуть: «Авжеж, Перекидайко… Він давно забув про мене. Занадто він любить вистрибувати, танцювати, перекидатися через голову й робити тільки те, що йому до вподоби. Чи повернеться він коли-небудь? Та дарма, я однаково на нього чекатиму».

«Хіба ти не бачиш, Драксику, що я не можу прийти?»— питає зайчик уві сні. «Бачу, бачу, — відказує Дракс. — Такий ти вже вродився, стрибаєш туди-сюди, не можеш бути на одному місці з кимось одним. Такий, мабуть, ти вже й будеш. Така твоя вдача!»

«Така моя вдача? — схвильовано питає Перекидайко. — А вірності у мені й немає? І ти справді так гадаєш, Драксе?»

Але Дракс так само непорушно дивиться, як нескінченно падає лапатий сніг. Та коли зайчик хотів був провести борсучкові лапкою по носі, й Дракс, і сон розтанули в білій імлі.

Перекидайко прокинувся від нестерпної спеки. Куля викотилася у нього з лапок. Він мерщій хапає її знов. І раптом бачить, що сніг довкола розтанув, а ген далі стало видно чиїсь сліди… Та це ж його, зайчикові сліди, що лишились на снігу тоді, коли він, захоплений танком, відбігав у завірюху далі й далі від нори. Як він тут опинився і скільки отак проспав? Йому здається, що минула ціла вічність…

А скільки ж чекає його любий Дракс? Не можна гаяти й хвилини!

Перекидайко помічає на снігу один, два, три, чотири, п’ять слідів власних лапок. Тепер він знає дорогу! І зайчик кидається у той бік так швидко, немов за ним женеться сама смерть.

Отак Перекидайко потрапляє до зимової оселі борсуків. Він трохи не провалюється в неї, бо двері все ще відчинені, а біля них, помічає зайчик, нерухомо й мовчки, ніби вартовий, стоїть чиясь чорно-коричнева постать.

— Драксе! Мій Драксику! — гукає Перекидайко, хапаючи мовчазного приятеля в обійми. Тане сніг, з м’якої бурої землі вилазять проліски, крокуси й жаб’яче мило. З пагорбів на них дме перший теплий вітер.

— Ти-и? — каже Дракс, втягаючи повітря, а Перекидайко тим часом проводить йому лапкою по носі. — Справді ти?..

— Що, не віриш? — усміхається зайчик.

— Мені снилося…

— Що я більше не прийду…

— Ні, що в тебе було тисяча лапок і кожна — мов маленький золотий пломінчик… Але то все пусте! Ходімо швиденько до батька. Поглянь, як уже розквітла лука!.. Скільки ж я спав?.. Гайда, бо як батько помітить…

У норі так само темно й тепло. Пахне сіном і мохом. Дружне хропіння луною розходиться по всіх куточках борсукової оселі.

Перекидайко тихесенько вмощується під боком у дядечка Дагоберта, а Дракс біля нього.