Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Леся Требинська також не приїхала на похорон: вона щойно одружилася і з молодим чоловіком відбувала весільну подорож південною Італією. Як Доманицький і бажав, вона не стала свідком його смерті. Чорний став залишився ніким не бачений, ніким не торкнутий. Хіба що у «Літературно-Науковому Вістнику» за 1900 рік, у книзі третій, на сторінці 232, можна знайти один бадьорий віршик, сповнений оптимізму і зухвалої віри в людський поступ. Віршик присвячувався «Лесі Т-ій, людині XX-го віку» і закінчувався рядками:

І підпис: В. Дом.

X

2009

Королева плісняви

Я завжди хотіла бути розумною, але проґавила свій шанс, так і не скориставшись природним даром накопичувати знання. Дізнаватися було моєю пристрастю, аж доки інша пристрасть, жіноча, людська, не взяла наді мною гору. Замість тренувати розум, я вправлялася в стражданні. Замість запоєм читати, я запивала нестерпний біль алкоголем. Я віддала перевагу любові і занехаяла високе мистецтво ясного мислення. Роки, які треба було присвятити щоденній кропіткій самоосвіті, промайнули в погоні за особистим щастям, яке само по собі є лишень ілюзією щастя, ілюзією погоні. Щасливішою я не стала, а втрачений час неможливо надолужити. Я пізнала почуття, але не пізнала мудрість.

Малою я нишпорила всіма можливими міськими бібліотеками, просто щоб відчути безмір людського розуму. Згадуючи себе із роззявленим ротом і допитливим поглядом, я впадаю в жаль і гордість одночасно. Гордість за себе тодішню і жаль за теперішньою.

Місцеві бібліотеки не відзначалися якимись унікальними фондами, були радше бідними, ніж задовільними, але я захоплювалася їхніми колекціями і кожного разу затаювала подих від нетерпіння зробити чергову книжку своєю, всмоктати ії, як шкіра всмоктує накреслену в профілактичних цілях решітку з йоду. Передчуття книжки було таким самим важливим, як і пізніше її прочитання, іноді навіть важливішим.

Я була записана у всі без винятку міські бібліотеки, навіть районні, де крім щоденних газет, кількадесяти засмальцьованих детективів і полички з радянськими енциклопедіями, більше нічого не було. Мені здавалося, що в цих забутих цивілізацією куточках можуть ховатися невідомі дослідникам скарби, якісь загублені давньоруські манускрипти чи дорогоцінні середньовічні інкунабули. Можливо, я була би добрим археологом. Шукаючи, я нічого не знаходила, але ніколи не втрачала надії знайти.

У районних бібліотеках працювали добросердечні жіночки в окулярах із товстою оправою, одягнені в сіре або коричневе, іноді з величезними, бездоганно заплетеними ґулями волосся на потилиці й пухкими родимками на підборідді. Їхня затишна присутність надавала зазвичай крихітним приміщенням майже сімейної атмосфери. Я почувалася тут як удома, особливо коли бібліотекарки — їх було завжди дві — бралися підливати вазони чи розгортали заздалегідь приготовлені пакунки з обідом. Я сиділа просто перед ними в так званому «читальному залі», що складався з двох зсунутих докупи столів, і порпалася в радянських енциклопедіях, наприклад, тоді як бібліотекарки наминали свій обід за невимушеними теревенями із підстаркуватими завсідниками. З пакунків доносився апетитний дух смаженої картоплі, обов’язково з кислим огірочком, чи плову без м’яса, але з томатною пастою, і мені викручувало порожній шлунок від голоду навиворіт.

Пригадую, як одного разу я прийшла до них із завданням від учительки біології написати реферат про око хруща.

Бібліотекарки розгублено перезирнулися: «Око хруща?» — і взялися переривати все, що мали про хрущів, аж до українських народних пісень, але про самі хрущеві очі так нічого й не знайшли. Навіть забули пообідати. Мені досі соромно перед ними, бо насправді я неправильно розчула завдання і мала написати реферат про око КЛІЩА, а не хруща. Вчителька біології натякала, що кліщі якісь дивовижні істоти: під час статевого дозрівання в них виростає додаткова, четверта, пара ніг, а очі рішуче відрізняється від очей всіх інших живих істот — чим саме, я так досі й не дізналася.

Процес розширення мого особистого всесвіту зупинився десь у двадцять два. Потому я, здається, не прочитала жодної вагомої книжки, не подумала жодної вагомої думки. Моє тіло протрухло, як молоде дерево, у чиїй кроні розрослася омела. Цей стан можна було б назвати станом «ситого задоволення тим, що є». Здається, я кілька разів навіть сказала щось подібне, але відразу ж забувала, бо пам’ять, така нетривка вже за своєю природою, ще більше розвіювалася з токсичними випарами частих похміль.

Я переїхала до Києва, вдень працювала, ввечері зустрічалася з друзями, чиї всесвіти теж давно припинили розширятися. Замкнуті у боязких, схильних до самодурства свідомостях, виправдовуючи одне перед одним власну лінь, ми мало що відчували, тому мусили регулярно підвищувати градус для загострення почуттів. Прагнули драми, плачів, бурхливих суперечок, образ і прощань назавжди — всього того, за що вранці зазвичай стає незручно і соромно. Я любила повторювати, що все про всіх знаю, штрикала пальцем у груди співбесідникові і кричала, заливаючись сльозами:

— Я все про тебе знаю. Я бачу тебе наскрізь.

Звідки бралося це сльозливе всезнайство, я не здогадувалася. Мій всесвіт пліснявів зсередини, і щоб вижити, потрібно було постійно переконувати себе, що я і моє життя особливі, що я реалізувалась і не потребую нічого нового. Я була королевою плісняви. А мої друзі — лицарі ордену пива і пляшки віскі за останні гроші. Коли я зникла з їхніх орбіт, вони з полегкістю відітхнули і стали зразковими сім’янинами.

Оглядаючись назад, я бачу, як королева плісняви невпинно вбивала королеву бібліотек, крок за кроком, хід за ходом. Цей шаховий турнір я програла остаточно, коли зрадила своїй давній звичці ступати на берег великої річки, щоб принаймні посумувати через неможливість нею поплисти. Колись, приміром, я регулярно ходила в музичну і медичну міські бібліотеки, хоч ані з музикою, ані з медициною не мала нічого спільного. Кожної суботи, вже в старшій школі і під час навчання в університеті, я також забігала до бібліотеки іноземних мов — це була моя улюблена, завжди порожня — просто, щоб поблукати між рядами стелажів. Здавалося, ніби я гуляю мініатюрним глобусом або церквою, а всі ці книжки, французькі, італійські, німецькі — ікони із зображеннями чужих богів, їхні священні писання. Моє невігластво не применшувало їхньої божественності. Я вивчала англійську як іноземну, але читати нею так ніколи й не змогла. Попри це я досхочу набирала в бібліотеці англійських книжок (максимально дозволялося шість), наприклад «Джейн Ейр», «Алісу в Країні Чудес», «Доріана Ґрея», мільтонівський «Втрачений рай» з химерними ілюстраціями Доре, англійський переклад індійських Вед і ще якусь із гарною обкладинкою, і тягла все це добро додому. Там книжки лежали увесь наступний тиждень на столі, немов на олтарі, нечитані, я ж тільки з благоговінням гладила їхні палітурки і розглядала картинки, якщо такі були. Наступної суботи вирушала за новою партією:

— Прошу оповідання ОʼГенрі і Честертона. І ще Марка Твена. І «Володар мух» Ґолдінґа.

Молода бібліотекарка, випускниця факультету іноземних мов, порадливо і без тіні єхидства зауважувала, що «Володаря мух» я вже брала двічі у цьому році й один раз у минулому.

— Нічого, — відповідала я не змигнувши оком, — хочу освіжити в пам’яті.

Окрім англійської, я пробувала вчити німецьку, французьку, польську і навіть одного разу купила «Іспанську мову за тридцять днів», щоб могти читати Боргеса в оригіналі. Шукала легких і швидких способів, якихось таких, щоб покласти на ніч під подушку, а вранці нова мова вже щонайменше на розмовному рівні. В наслідку я не знаю жодної, і тепер картаю себе, що доклала замало зусиль. Час безповоротно втрачений. Я вже ніколи не оволодію латиною чи давньогрецькою, чи санскритом, чи хоча б церковнослов’янською. Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно. Мій всесвіт малюсінький, крихітний, просто тобі не всесвіт, а всесвітичок — звичайна середньолюдська рівнина, на якій не відбувається нічого цікавого, окрім помірних опадів і непомітних змін пір року.

Я одружилася з чоловіком, з яким випадково познайомилася в потязі. Він був істориком, але працював туристичним гідом. Свою роботу чоловік робив добре, майже ідеально, і взагалі був завзятим перфекціоністом, через що я в нього, очевидно, й закохалась. Це сталося не відразу, а тільки після того, як я усвідомила, що так само мушу бути ідеальною, якщо перфекціоніст вважає мене гідною собі парою. Його любов надихала. Це була навіть не любов, а обожнювання, майже поклоніння. Те, що чоловік мене одного разу вдарив, не перечить сказаному. Я впала на спину, тримаючись за щоку, а він підійшов і вдарив ще раз зі словами: «Щоб ти вже точно ніколи не змогла вибачити». Я вибачила, звісно. Ми обоє були напідпитку, коли це сталося, і вранці мало що пам’ятали. На обличчі не залишилося жодного знаку. Просто, як завжди, захотілося гострих відчуттів, вирішила я. Але іноді пізніше я згадувала його, схиленого перед другим ударом, цей шалений жорстокий погляд, мов у дикуна, який руйнує капище громовержця, хоч добре знає, що помста у формі блискавки неодмінно наздожене. Ударом він хотів покарати себе, а не мене. Забрати мене в себе, щоб нарешті змогти впасти на саме дно існування і мучитися, як мучаться прокляті. Тихе щастя, в якому ми з ним жили, душило його так само, як і мене, але тільки в станах зміненої свідомості ми дозволяли собі в цьому зізнатися.

Або ж я все неправильно зрозуміла.

У мене тоді часто бувало відчуття, що я не розумію справжнього значення подій. Неначе мене хтось засліпив і оглушив, як колись — зайців, щоб потім вистрілити їм в око і підвісити за задні лапки до цвяха на стодолі. Так кров стече без шкоди для хутра. У спробі вивільнитися, зіскочити з цвяха, я час від часу писала, кожні два роки видаючи нову тоненьку книжечку оповідань, але ніхто моїм доробком особливо не цікавився, бо тексти оглушених необов’язкові і просякнуті марнотою. Чоловік заспокоював мене, кажучи, що «вони просто не розуміють», але насправді не розуміла я, а не вони. З «ними» зажди все в порядку.

У мене був страшенно прикрий і боягузливий кіт, якого я все ж дуже любила. Він спав на ліжку, коли я ввечері поверталася додому і засувала змерзлі руки в його м’який смугасто-сірий хутряний калачик, щоб зігрітися. Кіт невдоволено напіврозплющував очі і відразу ж засинав знову. Він спав цілодобово за винятком кількох годин глупої ночі, коли на нього нападала котяча дурійка. Тоді він несамовито гасав по винайнятій квартирі, гарцюючи по мені сплячій, як йому тільки забагалося. Кіт скакав по животі, по грудях, по голові, зачіпав пазурами мої легковажно висунуті з-під ковдри пальці ніг, а коли я ретельно закутувала ноги, кіт знаходив найменшу щілину в ковдрі і впивався гострими іклами в литку чи в лікоть, наприклад. Я верещала від болю, а він тріумфально застрибував на підвіконня, перевертаючи в польоті вазони, і ті з гуркотом падали на підлогу, розбиваючись. «Уб’ю!» — верещала я, була третя-четверта година ночі, а кіт задоволено муркотів, знаючи, що я нічого йому не зроблю, бо, по-перше, не спіймаю.

Коли до квартири навідувалися чужинці, цей бравий запівнічний вояка перетворювався на паралізоване котяче опудало з пазурами і хутром дибки. Хто його в такому стані мав необережність зачепити, міг залишитися без ока.

Але найбільшим пеклом було з таким боягузом подорожувати. Дві години йшло на те, щоби врешті виловити і запхати кота в спеціальну клітку з лози, яку він обдристував уже на під’їздах до вокзалу. Я мусила виходити з таксі раніше і чистила клітку на тротуарі завбачливо прихопленим з дому рулоном туалетного паперу. Кота я мусила при цьому притискати коліном до землі, щоб не скочив під колеса автомобілів. Але він навряд чи скочив би, бо від страху не міг поворухнутися, тільки витріщеними очиськами жер безкінечно ворожий простір навколо себе. Я злилась і розважалась одночасно. Такого страхопуда, казала я, немає на всьому білому світі. Коти моїх знайомих спокійно їздили на далекі відстані, а цей так ніколи й не зміг прийняти простого факту, що поза його тілом і поза його домом може існувати ще щось. Всесвіт мого кота був таким самим обмеженим і запліснявілим, як і мій. Тоді я не здогадувалася, що незабаром переплюну свого чотириногого вихованця і, приплюснута до тротуару, так само безпорадно капітулюватиму перед навколишнім, боячись поворухнутись, Щось прошепотіти чи бодай кліпнути.

У вагоні нічного потяга кота завжди попускало. Безмежний простір тут знову ставав обмеженим, мав підлогу, стіни і стелю, кіт обнюхував кожен сантиметр купе і знеможено засинав у ногах якоїсь доброї тітоньки-пасажирки до ранку. Мене після пережитих тортур він демонстративно ігнорував.

Востаннє я привезла кота до батьків з наміром залишити його в них на довше. Батьки кота не любили. Він точив пазурі об їхній улюблений диван у вітальні, щойно перетягнутий новою позолоченою тканиною. Позолота літала по квартирі, а мама літала за шкідником, погрозливо вимахуючи навсібіч кухонним рушником. Кілька разів їй вдавалося угріти кота по хвосту.

— Я залишу його ненадовго у вас, — сказала я батькам за вечерею.

Ті ні про що не здогадувалися.

— Ви їдете кудись відпочивати?