Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вже в травні він написав батькам, що зустрів дівчину, з якою хотів би одружитися.

Клара Ліпінська негайно приїхала на оглядини. Казимира їй не сподобалася.

— Занадто впевнена в собі, вертихвістка, — таким був материн вердикт. — Її збуджує новизна і відлякує побут. А життя — це побут, сину.

— Я вже вирішив, — відрізав Липинський, хоча, може, й підозрював, що в материних словах є частка правди. Казимира мала авантюристський характер, прагнула свята, пригод і гострих почуттів. Поки що Липинський давав їй це все. Іскри між ними ще не пригасли, а коли вони сперечалися на поточні політичні теми, навколо ставало так гаряче, ніби в кузні. Він не попускав їй, вона не попускала йому. Їхні дискусії могли тривати годинами, і Липинський притримував чергові аргументи лише тоді, коли помічав сльози на її блідих щоках. Тоді Казимира, як дитина, радісно сплескувала в долоні і всі наступні дні святкувала перемогу, повторюючи: «Ну визнай, Вацлаве, що тут ти не мав рації». Іноді він визнавав, але частіше заперечував, і дискусія розпалювалася з новою силою.

Ні, наразі гострих почуттів між ними не бракувало. Але чи могло так тривати завжди? Казимира мало надавалася на роль, яку їй заготував Липинський, ночами вимріюючи їхнє подружнє життя до найменших подробиць. Роль вірної соратниці і мовчазної помічниці була не для неї. Мовчати і бути вірним мусив той, хто мав необережність у цю фурію закохатися.

Проте для матері один аргумент переважив усі вади: Казимира була полькою. Клара Ліпінська чекала на одруження сина з трепетом, побоюючись найгіршого. У родині її знайомих уже сталася трагедія, коли молодий чоловік всупереч батьківській волі так само несподівано навернувся на українство, а потім ще й одружився з першою-ліпшою українкою, яку зустрів. Нею, звісна річ, виявилась якась неотесана селянка із забитого села. Не допомагали ані вмовляння, ані ультиматуми. Щоб уникнути громадського осуду, тій сім’ї довелося оголосити сина розумово неповносправним. Клара Ліпінська дуже боялася подібного сценарію і відразу вирішила, що найгірша Казимира краща за будь-яку Параску.

Наступного дня вона мала владнати зі старшою Шумінською процедурні справи і від синового імені попросити руки Казимири. Пані усамітнилися в кабінеті. Молодіж у цей час вдавала, ніби не розуміє, що відбувається, обговорюючи на канапі у вітальні жіноче виборче право.

— Відмовляти жінці в можливості обирати місцеву владу на рівні з чоловіками — це якийсь кам’яний вік! — палко доводила Казимира. Вона уважно слідкувала за цією темою і навіть надіслала у жіночий віденський тижневик Die Arbeiterinnen-Zeitung листа, в якому пристрасно описувала сподівання польського жіноцтва отримати право на політичний голос. Той лист чомусь так і не надрукували.

— Якщо мешканки Фінлядського князівства першими в Європі підуть на вибори — а саме так виглядає! — це буде приниженням для всіх тих, хто вважає себе авангардом європейської спільності, для всіх нас!

Матері вийшли з кабінету. Клара Ліпінська розчервонілась, як рак, кисті рук затисла у вольовий кулак.

— Не все так просто, — почав був Липинський, але, дивлячись на матір, запнувся.

Пані Шумінська не церемонилась:

— Казимиро, я була чесна і сказала шановній гості все, що думаю про її сина. Я не вважаю його доброю партією для тебе, але дам дозвіл на шлюб, якщо ти сама його хочеш. А ти його хочеш?

Клару Ліпінську аж трусило від люті. Казимира опустила погляд у підлогу й мовчала. Липинський завмер. За ті кількадесят секунд невизначеності він знову пережив увесь біль, якого ця дівчина вже встигла йому завдати. Здавалося, що вона зараз порсне сміхом і зневажливо вигукне: «Мамо, ну хто ж піде за цього тюхтія заміж? Як ти могла таке про мене подумати?! Я всього-на-всього чекала зручної нагоди, щоби помститися». Тієї миті Липинський пригадав їхню сварку в церкві і в його голові промайнула підозра, що пізніші зустріч на Блонях, запрошення додому, прогулянки і милі розмови були нічим іншим, як підготовкою до найпідступнішого і тому найдосконалішого плану помсти, на який досі спромагався жіночий розум. Якби це було так, то план удався б. Липинський був би цілковито зруйнований.

— Я хочу його, — ледве чутно прошепотіла Казимира, і спершу Липинському здалося, що це шепотіла його уява.

— Що ти бубониш, Казимиро? Не можеш сказати чітко?

Казимира встала і, як солдат, задерши вгору голову, голосно і чітко виговорила те саме:

— Я хочу його.

Вона не дивилась на Липинського. Так, ніби вже досягла своєї мети і більше нікого не потребувала. Можливо, її план помсти був значно вишуканішим і в мільйон разів жорстокішим, ніж хтось міг помислити.

— От і вирішилось, — роздратовано підсумувала господиня дому. — Ви мені вибачте, але я погано себе почуваю і мушу негайно прилягти. Хочете чаю, свахо? Якщо так, то я розпоряджуся, щоб принесли.

Клара Ліпінська більше не могла стримуватися.

— Дякую, але мені вже час йти, — на цих словах вона, як вихор, вилетіла з покоїв і більше ніколи туди не повернулася.

Синові вона пізніше сказала:

— Яка нестерпна родина! Не уявляю, як ти збираєшся з ними вживатися. Таку зарозумілу поведінку, звичайно, можна собі дозволити, але не тоді, коли ти повний банкрут.

Матеріальне становище Шумінських ні для кого не було таємницею. Однак воно цікавило Липинського найменше. Коли заручені зосталися наодинці, Казимира відчужено розглядала бджолу, яка щойно залетіла у прочинене вікно і тепер не могла знайти дорогу назад. Незручна тиша в кімнаті розросталася, аж темніло в очах, але ніхто не міг примусити себе щось сказати, щоб її розвіяти. Новий статус їхніх відносин був незвичним і відлякував. Бджола істерично билася об шибку, старанно вимиту до Зелених свят. Казимира чекала. Липинський врешті промимрив:

— Жіноче виборче право мало б сенс, якби жінки отримували освіту нарівні з чоловіками. Без освіти право голосу — пустопорожня цяцянка. Звідки жінки знатимуть, за кого їм голосувати, якщо вони не вміють ні писати, ні читати. Вирішуватиме все одно їхній чоловік.

— Жінки вміють писати і читати! — гаряче заперечила Казимира.

— Я не кажу, що всі не вміють, але багато…

Липинський замовк, Казимира кинулася до вікна і відчинила його навстіж, щоб допомогти бджолі вилетіти на волю. Бджола забилася у верхній глухий кут між шибою та рамою і притихла. Липинський підійшов, щоб допомогти.

— Не треба мені допомагати!