Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Моя жінка вчила те саме, що й ти тепер.

Я запитала, як її звати, скільки їй років, як вона виглядає. Валентина, на п’ять років старша за мене, гарна.

— Я не сумніваюся, що вона гарна, — запевнила я.

— Так-так, вона дуже гарна.

Більше ми про Валентину ніколи не згадували.

Наші розмови в кнайпі могли тривати годинами, аж до пізньої ночі, доки втомлені кельнери не починали демонстративно перевертати стільці за сусідніми столиками. Тоді ми переливали замовлене вино в одноразовий посуд і ще повільно допивали його у якомусь темному дворику поблизу, сидячи на низьких залізних прутах, якими зазвичай огороджують грядки під будинками. Ніхто не впізнав би в нас студентку й викладача. Ми були більше схожі на меланхолійного поета і фривольну дівицю, падку на солодкі слова, які, втім, так і не були вимовлені. На фривольну дівицю я теж не була схожа в прямому розумінні, бо ніколи не носила коротких суконь із глибоким декольте. Я взагалі ніколи не носила ніяких суконь і мало чим нагадувала дівицю, іменем хіба що.

Але все ж було в мені щось, що його притягувало. Сміливість? Спільний інтерес до літератури? Дотепність? Чи була я дотепна? Що взагалі рухає людьми у напрямку одне до одного? Мусить існувати якийсь механізм, який рухає, або ж принаймні критерій, певна ознака, за якою одна жива істота віднаходить у морі, що кишить багатьма іншими незліченними живими істотами, об’єкт для власних ніжних почуттів.

Іноді ми сиділи і певний час мовчки дивились одне одному у вічі. Він ледь погладжував мою руку на столі, я вдавала, ніби не помічаю. Тоді він ставав у стократ сумнішим, ніж звичайно, його очі блищали, перенісся морщилося, брови супилися, немовби йому дуже шкода за чимось, що він мав і що втрачає. Або чого ніколи не мав. Саме так, це був жаль за чимсь недосяжним. Я швидко віднаходила нову тему для розмови, бо не могла витримувати ці тортури мовчанням і доторками. Реготала і відсмикувала руку. Наша гра тривала далі.

На лекціях ми поводилась, як завжди, войовничо. Він делікатно зачіпав мою неприступну фортецю на задніх рядах, я неделікатно рубала з плеча, він ігнорував, продовжував лекцію, завершував і прощався, непомітним жестом показуючи мені, що сьогодні можемо зустрітися. Я летіла до кнайпи, а він уже там сидів, задуманий, над текою паперів, із кількома книжками під пахвою і келишком коньяку перед носом. Я заходила — і він усміхався. Але якось гірко. Жаль усе більше каламутив його погляд. Він випивав усе більше. Все частіше дозволяв собі різкі висловлювання, а коли я питала, що він від мене хоче, відповідав майже криком:

— Я нічого від тебе не хочу! Я не знаю, чого хочу!

Він був моїм першим читачем. Якось я принесла оповідання, яке написала під впливом наших дивних невтілених стосунків на своєму новенькому комп’ютері. Він узяв рукопис додому й обіцяв подивитися. До писання я не ставилася серйозно, воно було радше дослідженням самої себе, розвагою у нестерпній тузі, але увесь тиждень, чекаючи, що він скаже, я не знаходила собі місця. Дуже хотілося відповідати його очікуванням. Прив’язати його до себе своїм талантом. Показатися в повній красі, яку ззовні, може, було помітно не відразу.

Коли ми знову зустрілися, він урочисто передав рукопис назад і сказав, що йому сподобалося. Прочитав не відриваючись за одну ніч, що аж його домашні злилися, чого це він не спить. Для мене не спати за наших недостосунків було настільки звичною річчю, що його безсоння не справило жодного враження. Зате слово «домашні» — так. Про кого йшлося? Кота? Пса? Дружину? Дітей? Всіх разом?

— Чи є в тебе діти? — раптом здогадалася спитати я.

— Двоє.

Він не дивився на мене, коли це говорив. Я заплакала.

Тієї миті якийсь чоловік підійшов до нашого столика:

— Колего, ти чого доводиш студенток до сліз? Погано підготувалася до семінару?

Я швидко втерлася. Він глухо і непереконливо пробував виправдатися, мовляв, не доводив, сама заплакала, родинні обставини. Я згребла зі столу рукопис і вибігла з кнайпи не попрощавшись. Наша гра закінчилася — це було ясно.

Тоді ж закінчився курс української барокової літератури, і весь мій студентський потік, відітхнувши, радо вступив у значно зрозумілішу і понадміру трагічну сльозливо-романтичну українську літературу XIX століття. Лекції читала така ж понадміру занудна викладачка, імені якої я не пригадую, тільки добродушний співочий голосок і готовність пустити сльозу під «Утоплену» Тараса Григоровича. Ця викладачка ніби сама вийшла з-під Шевченкового пера. Її лекції я безсоромно прогулювала і нічого за це не мала.

Також я не прийшла на іспит з барокової літератури. Вже такий непослух міг мати серйозніші наслідки, аж до виключення з університету, але до виключення справа не дійшла, бо в моїй заліковій книжці дивним чином з’явилося виставлене його рукою «відмінно». Староста групи багатозначно промовчала. Напевно, подумала, що в мене в університеті блат.

Випадково зустрічаючись, ми проходили повз, обираючи найбільш віддалену одне від одного траєкторію. У вузьких коридорах факультету україністики це було не так легко зробити. Він кивав головою, я теж — і обоє відразу відверталися. Навесні він носив довгий, сірий, схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ, який розлітався при ходьбі, і тоді він здавався архангелом, що зійшов на грішну землю з людиноспасительською місією. Його золотисте волосся відросло і завилося в легкі кучері, кількаденна неголеність додавала десяток років. У її тіні нічого не можна було прочитати.

Я ж занурилася в безпросвітну депресію, майже зовсім не їла, не спала. Невідомість в подібних випадках ятрить найбільше. Що діється з тією, іншою, стороною безконтрольно синтезованого контакту? Чи він мучиться, чи навпаки радіє, що все обійшлося без жертв, чи зловтішається, чи взагалі забув і не згадує? Неможливість поговорити з ним зводила з розуму. Я почала говорити сама до себе і уявляла, якою була би його відповідь: без сумніву, щось раціонально-заспокійливе. Мій товариш, студент-скрипаль, запросив мене до себе додому, і, накурившись марихуани, ми залізли в одязі у ванну з водою. Лягли, він по один бік, я — по інший. Вода була не дуже теплою. Я добре пам’ятаю це пережиття, коли одягнена залізала у ванну, відкинувши всі заборони, звільнившись від них, бо хто сказав, що так не можна? У намоклому светрі й штанях я відчула себе такою вільною і чистою, ніби щойно народилася і все можу. Легкою, як його схожий на шовковий, але точно не шовковий плащ.

— Не згущуй брови, — велів мені скрипаль із протилежного берега, — уяви собі, що в тебе на переніссі душа, не знущайся над нею! Не морщся!

Він чомусь вважав чоло і простір між очима найважливішою частиною тіла і дуже страждав, коли бачив там складки. Мої страждання його зовсім не зворушували. Сестра скрипаля вісім років волочилася з одруженим, а тоді нарешті взяла себе в руки, порвала з ним і знайшла іншого, який потім теж виявився жонатим.

— У мене все інакше, — простогнала я.

— Сестра теж завжди так каже. Бляха, я от не розумію, звідки у вас взагалі з’являється оце відчуття обраності? Що у вас все інакше?

Ми вдягнули ролики (в нього виявилися дві пари) і, ще мокрі після купелі, їздили з вітальні в кухню туди-сюди, доки сусіди знизу не почали настирливо дзвонити у двері.

Нічого більш навіженого я не робила ніколи до і після у своєму житті. Навіть на хвильку здалося, що скрипаль починає мені подобатися. Під час прогулянки на дамбі за містом я невміло спробувала його поцілувати, на що скрипаль відреагував словами:

— Навіщо ти все псуєш? Хіба чоловік і жінка не можуть просто товаришувати?

— Та можуть, напевне, — відповіла я дещо розчаровано, і на цьому наша дружба скінчилася.