Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Студентськими лавами покотився смішок, зате мені сказане здалося таким еротичним, що я густо почервоніла і знову відвернулася до вікна. Почулася впійманою. Кілька сонячних променів раптом пробили похмуре осіннє небо й освітили округлу голову викладача. Пасма його золотистого волосся засяяли, а на обличчі, сповненому нелюдської втоми, раптом проступив піднесений смуток, що ним була просякнута вся та література, яку я так обожнювала.

— Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Після кількох цитат лекція набула звичного характеру, чоловік монотонно диктував зі своїх паперів, а студенти мляво шкряботіли кульковими ручками, записуючи кожне почуте слово, щоб його не дай боже не довелося запам’ятовувати. Одна я сиділа нерухомо. Нічого не записувала, просто слухала. Викладач зупинився і вперше пильно оглянув аудиторію. Перечепився об мій застиглий погляд.

— Ви не конспектуєте? Так все добре знаєте?

Я не відразу збагнула, що ці слова звернені до мене.

— Я слухаю, — пробурмотіла із запізненням, так що всі присутні однокурсники з передніх рядів устигли обурливо озирнутися. Хто це там не конспектує? Вони тоді, мабуть, вперше зауважили моє існування. Задній ряд саме тим і добрий, що тебе не зауважують ті, хто рветься вперед.

Чоловік за трибуною вдав, ніби не почув моєї відповіді. Він не потребував моїх виправдань, він не запитував — я пізніше це усвідомила — а докоряв, насміхався, кепкував. Ці кпини збуджували мене. Згодом він часто до них вдавався, і я раділа, бо нехай він з мене насміхається — інших сімдесят із лишком студентів він узагалі не помічав. Це були лишень статисти його щоденної втоми, декорація його всесвітнього смутку.

Кожного разу, заходячи до зали у своїй незмінній шкірянці й розлізлих дерматинових черевиках, він нишком пробігав поглядом аж до задніх рядів і заспокоювався, коли впевнювався, що я теж тут. Я витягала шию, щоб бути краще видною, готова до чергового поєдинку.

— Купити вам ручку, щоб ви мали чим конспектувати лекцію? — казав він з порога, ледь-ледь усміхаючись, так що тільки я розуміла, що слова адресовані мені і що він жартує.

— Ми маємо свої, — відповідала якась студентка, хіхікнувши, але він уже не чув: розкладав на трибуні чергові стоси списаних від руки паперів і розпочинав. У супроводі його дещо зависокого пронизливого голосу до нашої аудиторії вривалися Лазар Баранович із Касіяном Саковичем чи Кирило Транквіліон-Ставровецький, що його «учительноє» Євангеліє привселюдно палитимуть на площах Москви у 1627-му як люте послання диявола. Іван Величковський, український Джон Овен, неквапом проходжався між рядами зі своєю рукописною книжечкою «Зегар з полезегарком», яка залишилися невідомою сучасникам і яку віднайдуть лише двісті років по смерті автора. Стефан Яворський, колишній ректор Києво-Могилянської академії, а тепер прислужник російського царя Петра І, перед смертю слізно прощався перед нами з книгами, Климентій Зиновіїв римував усі можливі професії, а численні аноніми витали попід потрісканою стелею над нашими юними головами, ніби духи нехрещених немовлят.

Золотоволосий чоловік більше не жартував. Він, мешканець пострадянської провінції, обходився з українським бароко, немов зі священною кришталевою чашею, оздобленою перлинами і позолоченим обідком. З цієї чаші дозволялося надсьорбнути життєдайного нектару лише на великі свята. Я приймала дар і надпивала нектар із благоговінням. Даритель був мені вдячний.

Тривалий час ми не говорили наодинці, тільки обмінювалися шпильками під час лекцій. Він колов мене — я його. Одного разу мені вдалося тикнути його носом у помилку, і я дуже собою пишалася. Помста не забарилася. Вже наступної лекції, коли мій тріумф призабувся, він зганьбив мене перед усіма, бо, як з’ясувалося, я зовсім нічого не знала про Європу XVIII століття. Ми навперейми хизувалися знаннями, хоча насправді переживали взаємну радість віднайдення. Волею випадку абсолютно незнайомі люди стали один для одного цінними, навіть рідними. Життя набуло барви і сенсу. На пустелю зійшла крапля вологи. У непроглядному мороці зблиснула короткочасна іскра.

Якось я допізна засиділася в університетській бібліотеці. Вона працювала до восьмої вечора. Було за п’ятнадцять і середина лютого. Переді мною ще нависала гора книжок, які я мусила хоча б погортати. Читачів бібліотеки все меншало, столи порожніли. У величезних, майже на всю стіну вікнах маячив добре освітлений університетський двір із вимерзлими карликовими кленами, у повітрі витав неспокій. Зненацька надворі загриміло і заблискало. Грім узимку — дуже незвичне явище. Я зіщулилась у передчутті наближення кінця світу. Від наступного небесного удару задзеленчали шибки і замерехтіло електричне світло в бібліотечних лампах. Я подумала, що ще ніколи не переживала грому в лютому. Цю думку я, очевидно, висловила вголос, бо золотоволосий чоловік, проходячи повз мене з оберемком якихось великоформатних газет, зупинився поруч, зовсім близько, і сказав:

— Так, я теж.

Це було перше, що він сказав мені віч-на-віч. Так, я теж. Його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить.

Я роззирнулася: в читальному залі залишилися тільки ми двоє.

— Що ви читаєте так допізна? — спитав він, цього разу вимагаючи дати відповідь, нетерпляче чекаючи на неї. Тепер йому було цікаво. Зрештою, йому завжди було цікаво, але тільки тепер він дозволив своїй цікавості об’явитися. Я розвернула книжки так, щоб було видно їхні корінці. Говорити я все одно не могла. Він схилився, щоб роздивитися назви.

— Бахтін. Це добре. Лосєв. Теж добре. Ви любите літературу.

— Я неспасенна, — навіщось видушила з себе я, а він засміявся:

— Ходімо вип’ємо чогось?

V

1905

Ганьба

Революційні робітничі та селянські виступи, що у 1905 році сколихнули всю Російську імперію, майже зовсім його не зачепили. Емоційно Липинський переживав інші часи, а саме — козацьку революцію 1648 року під проводом Богдана Хмельницького, вважаючи її найвагомішою подією в дотеперішній історії українського народу. Всі книжки, які він читав, і документи, які досліджував, так чи інакше стосувалися Хмельниччини.

Раціональне захоплення переросло в містичне одкровення, коли Липинський цілком випадково в архівах князів Чарторийських натрапив на посмертний портрет невідомого досі, але одного з центральних учасників тих подій, заможного польського шляхтича Михайла Кричевського. Той, будучи київським полковником, у вирішальну мить перейшов на бік повстанців, таким чином урятувавши молоду козацьку республіку від передчасного розгрому. В ейфорійному дурмані Липинський прозрівав паралелі зі своїм життям і тлумачив відшуканий портрет чоловіка, що помер від смертельних ран у полоні литовського князя двісті п’ятдесят років тому, не інакше, як знак згори. Невідомий придворний митець написав портрет з мертвого тіла. Липинський власноруч зробив його відбиток і повісив у своєму кабінеті над столом, поруч із фотокарткою родини і зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Тепер це був його домашній іконостас.

Він міг годинами вдивлятися в мертве обличчя. З-під кожуха проступає лляна сорочка, пишний оселедець на гладко вибритому округлому черепі, обличчя вдоволене і, хоч заплющені очі повинні були підкреслювати передчасну смерть, здавалося, що Кричевський живий-живісінький, усього лиш грається в піжмурки, і щойно відведеш погляд вбік — він зайдеться грайливим сміхом. Липинський міг поклястися, що полковник кілька разів йому підморгував.

Жертва поляка заради української державності надзвичайно його збуджувала. У житті і смерті Михайла Кричевського Липинський побачив більше, ніж будь-хто до і після нього.

Тоді ж оголосили про початок історичних відчитів в університеті. Липинський подав своє прізвище до числа доповідачів одним із перших. Історія захоплювала його понад усе. В цьому захопленні Липинський не бачив нічого, що суперечило б обраному ним фаху. Історія і рільництво мають, як він вважав, спільний предмет дослідження — коріння. Історія — це теоретична підготовка до практичного користування землею. Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув. Кінцева мета історії — відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф іншого. Липинський сподівався нашвидкуруч впоратися з теорією, щоб зі спокійним серцем перейти до щоденної господарки. Віддати данину землі, щоб могти нею користуватись.

Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна — від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.

Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:

— Уяви собі, що всі ці люди в залі — голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола — значить, не страшна.

Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити: