Страждання загусли так, що я вже не мала чим дихати. Час минав безпощадно повільно, похвилинно, і в кожній хвилині я усвідомлювала себе найнещаснішою істотою на цій планеті. Час розростався і закупорював судини, відбирав слух і голос, повивав зір. Вихудле тіло стало непропорційно кістлявим. Здавалося, що я плаваю колами в акваріумі, щільно заповненому зрідлим, як гель, стражданням, а люди розглядають мене крізь скло, немов якусь рідкісну тваринку. Я переживала день лише тому, що навчилася ділити його на короткі дистанції, вмовляючи себе перетерпіти одну і перебігти в іншу, там полегшає.
«Ще трохи і буде дванадцята», — казала я собі з самого ранку, лежачи в кімнаті під гул увімкненого комп’ютера (лекції в університеті я вже давно не відвідувала). О дванадцятій можна було пробувати заснути на обід. Уві сні терпіти страждання вдавалося найлегше. Але заснути не вдавалося майже ніколи.
«Ще трохи — і буде п’ята», — казала я собі о дванадцятій. О п’ятій поверталися з роботи батьки. Я вмощувалась на диванчику в кухні, вкривалася старим зеленим пледом і спостерігала за тим, як батьки вечеряють. Вигадувала їм денні пригоди з прогуляного університету — взагалі часто тоді брехала — або ж просто замилувано слухала їхні невибагливі розмови між собою. Якщо вдавалося забутися бодай на хвильку, я вже була щасливою, тому насолоджувалася безгрошів’ям, корупцією, проблемами знайомих, а особливо — коли хтось умирав, бо ніщо так не відволікає від власного страждання, як чужа смерть. Безкінечну кількість разів я уявляла, що вмираю сама, і моє набрякле тіло горілиць виносить на поверхню акваріума, а він, вродливий золотоволосий чоловік, б’ється головою об скло і, захлинаючись горем, лементує: «Ні! Ні!».
Увечері я напихалася заспокійливими, готуючись до чергової важкої ночі, протягом якої я писала свої оповідання, плакала, дрімала, мріяла, плакала, врешті повторювала: «Ще трохи — і почне світати». А коли бралося світати, я вкладалася в ліжко, щоб уже за кілька годин починати увесь цикл мук спочатку.
Можливо, людині просто необхідно один раз належно постраждати? Відмордуватися, щоб визначити розмір душі? XS, S, М, XL? Моя була якась безрозмірна.
Місцевий видавець погодився видати оповідання окремою книжкою. Я мала б радіти, але насправді нічого не відчувала. Наполягла тільки, щоб презентацію провели у кнайпі, де ми колись зустрічалися.
Людей зібралося доволі багато, бо тоді книжки виходили не так часто.
Кіптява…
Я пам’ятаю лишень, що сиділа перед усміхненою публікою і безперервно жартувала, мнучи в руках гарненько видану книжечку. Вона була яскраво-жовта. Дерев’яний стілець піді мною порипував. Публіка заходилася благодушним реготом, мовляв, подивіться, яка мила, жартує, молодеча енергія б’є фонтаном, пише щось у такі важкі часи, не западає духом, як це мило. Лиця присутніх розповзлися в одну суцільну пляму. Я читала уривки оповідань, і ніхто нічого не розумів.
— Ви ж нічого не розумієте, — сказала я, і пляма вибухнула реготом. Ще й самоіронічна, дійсно мило!
Серед присутніх пульсувало одне — його — лице. Він прийшов із запізненням, тому мусив стояти біля дверей, зіщулившись і притулившись до одвірка. Коли інші реготали, він тільки ледь усміхався, мабуть, щоб занадто не вирізнятися на загальному тлі. Коли презентація закінчилася, він першим непомітно зник, так що я не була певна, чи ця несподівана з’ява мені взагалі не примарилася.
Додому я поверталася пізно вночі останнім тролейбусом. На зупинці вже під батьківським будинком звернула увагу на одиноку нерухому постать, яка по-буддиському сиділа на бетонній брилі і витріщалась на повний місяць. Багряний диск, як дамоклів меч, нависав над дачним масивом по той бік дороги.
— Смішна презентація вийшла, — мовила постать, а я завмерла від внутрішнього трепету.
— Що ви тут робите? Звідки ви знаєте, де я живу?
— Знайшов в особовій справі. Хотів привітати з книжкою.
Йому заплітався язик, було зрозуміло, що він страшенно п’яний. Я підійшла ближче. Він хотів підвестися, але мало не перекинувся, я сказала якомога суворішим тоном:
— Ви п’яні.
— Ходи сюди.
Немов слухняна лялька, я підійшла зовсім впритул, у носі лоскотало від запаху коньяку, який він, очевидно, цілий вечір цмулив десь неподалік. Місяць грізно багровів над нашими головами.
Навколо не було ні душі, тільки купка пияків товклася на сходах нічного магазину десь метрів за п’ятдесят. Він приречено обійняв мене і почав обмацувати, немов сліпий. Я не пручалася. Він цілував мене, і я теж почувалася захмелілою.
— Будь моєю, — шепнув він, — виходь за мене заміж.
Я миттю протверезіла.
— Як я можу вийти за вас заміж, якщо ви вже одружені?
— Одружений? — він знову ледь не перекинувся на бетонній брилі, яка, до речі, невідомо чому й досі лежить на тій тролейбусній зупинці. — А й справді! Я вже одружений.
Я не розуміла, чи він справді забув про свій сімейний статус, чи юродствує, доведений до відчаю.
— І вона гарна, — продовжила я.
— Вона дуже гарна.
— Але мені однаково.
Він на якусь мить завмер, обдумуючи мої слова, а тоді заходився ще відчайдушніше обіймати і цілувати. Готовність переступити межі принесла обом нам неймовірне полегшення.
Пам’ятаю, місяць був так близько і так низько, що хотілося відштовхнути його рукою вбік, прикрити фіранкою, щоб не заважав розкошувати у заслужено вистражданій темряві. Я бачила кожну найдрібнішу рисочку обличчя навпроти. Його п’яні шепотіння звучали, як одкровення, світле волосся горіло, ніби золоте руно на плечах античних героїв.