— Є вибір. Але й вибір не робить тебе вільним. Я маю вибір. Я можу зробити те, на що не здатен ніхто. У мене є дещо, з чим я не хочу розставатися.
Вона болісно дивиться на темне заляпане вікно.
— Моя гордість. Мій біль. Моя ненависть. Моя злість. Без них — я не буду собою. Я стану такою ж нікчемною, як і ти.
Мені стає страшно. Як ніколи. Я хвилююся, думаючи, що вона й справді хоче спробувати якийсь наркотик. Але ні. Вона шукає іншого. Їй потрібен хтось нікчемніший за неї. Вона не падає, а підіймається. Їй потрібно було побачити того, ким була вона останнім часом, щоб зрозуміти, чому потрібно вилізти з цього лайна.
24.03
Коли ж щось зміниться?
— Ти так часто говориш про своє майбутнє. Про те, що покинеш цю роботу. Мені навіть цікаво…
— Що цікаво?
У Тасі похмілля. Через відчай, біль, невизначеність, невпевненість вона випила забагато. Але вона не змінює традицій. Вона п’є й зараз. Коньяк.
— Коли ти поринеш у творчість. Чому ти все ще тут?
Тасіта закурює.
— Нещодавно мене про це запитували. До речі, я звільнена. Не знала?
— Ти?! — Жінка похлинається. — Що сталося?
— Я. — В очах двоїться. — Просто… Я відкидаю це місто. Я відштовхую цю країну. Я не приймаю планету. Я занадто інопланетна.
— З чого ти робиш такі висновки?
Піддослідна опускає голову й судомно стискає її пальцями.
— Мої сни… моя голова… — Вона підіймає скляні очі на співрозмовницю. — У них весело й страшно.
Вона мовчить. Вона боїться почути запитання.
— І що ж тобі сниться?
Тася не знає, що казати. Вона не знає, як донести описати власні видіння. Вона починає малювати.
Минає хвилина. Дві. П’ятнадцять.
— Ось…
На малюнку поле, вкрите травою. На ньому рівномірною спіраллю викладені трупи. Просто мертві люди. Нутрощі, кров, гній…
— Це те, що страшно. І те, що… Весело… Я часто згадую сни, коли вже не сплю. І… Коли згадую — це весело.
— Маячня. Ти все одно світла.
Дівчина роздратовано скидає стос паперів зі столу.
— Набридло! Скільки можна думати, що я хороша? Та стільки мороку, як у мені, не вмістить ніхто. Я навіть вигадую інший світ. Темний і брудний. Там, у ньому, люди шукають щастя, копирсаючись у власній свідомості, жаліючи себе. Майстерно насолоджуються болем. Упиваються своєю нікчемністю. Сучасному світові цього не вистачає, бо рідко з’являється справжня нагода пожаліти свою жалюгідну тушку. Тому люди вигадують проблеми. Виплітають із них сітку й заплутуються в ній. А якби світ був таким, як у моїй голові, людям не доводилося б вигадувати.
Світлана Анатоліївна несподівано обіймає Тасіту. Колежанка пахне алкоголем і дешевими парфумами, що також віддають спиртом.
— Ти про що? Світ і є таким. Просто ти цього не помічаєш.
Тасіта плаче.