Східний синдром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як не дивно, очікування наступу з боку Росії примирило Васю й Аню. Хоч Аня і не підтримувала чоловікові походи до Тараса, але й у Росії вона жити не прагнула, незважаючи на повний вагон родичів там. Її єдиним бажанням була стабільність, тому вона, як і більшість «ватних» мешканців Харкова, ностальгувала за часами правління «легітим­ного». У Васі почуття були двоякими: він справді прагнув жити по-новому, в той же час не гребуючи пожити по-старому, якщо це стосувалося благополуччя його та родини. Такий внутрішній дисонанс не викликав у Васі дискомфорту, навпаки — він був природним для нього ще з часів дитинства, коли блат вирішував усе. Певною мірою Вася був правдолюбом і шукачем справедливості, але правдолюбство та пошуки справедливості закінчувалися там, де починалися його власні інтереси. Так було і з Майданом, і з війною на сході, сором’язливо названою «АТО». Вася носив вишиванку, кричав «Слава Україні!» та брав участь в епічних битвах в інтернеті між «майдаунами» і «ватниками» — тобто був класичним зразком «диванного» патріота. Поступитися хоч клаптем своєї зони комфорту, вийти в бій реальний, а не віртуальний він анітрохи не прагнув, наче равлик, ховаючись у своїй родинній мушлі.

У той час, коли на чоловіків країни накочувались хвилі мобілізації, Вася з Анею сподівалися, що ця біда обмине їх. Це сподівання згуртувало їх, на деякий час знову зробило родиною. Аня боялася втратити чоловіка не стільки тому, що любила його, а через страх залишитись самій із дитиною на руках. Бо це ж не жарт і не комп’ютерна гра-стрілялка, де в героїв є кілька життів. Це життя, одне-єдине, яке може нагло обірватися в цій чужій війні, що гурготить десь так далеко й водночас так близько, що аж прямісінько по серцю.

Іноді Ані снилося, що її Васю забрали в солдати. Вона бачила його на полі бою, яке уявляла лише зі сцен високобюджетних блокбастерів. Ось він лежить, смертельно поранений і оточений бойовими товаришами. Його форма на грудях зрешечена кулями й заюшена кров’ю. Перед цим він геройськи підбив ворожий танк чи знищив десяток «їхніх» солдат. Хтось притримує йому голову, нахиляється, щоб почути Васині останні слова. «Передайте дружині, що я її любив», — говорить Вася, і цівочка крові стікає з його вуст на неголене підборіддя разом з останнім подихом. Товариші знімають берети — обов’язково блакитні — і зі скорботними обличчями клянуться над Васиним тілом помститися за його смерть. Після цього Аня прокидалася й міцніше притискалася до Васі. Вони знову спали разом. Легко було уявляти чоловіка героєм, коли він мирно хропів поряд.

У серпні в двері квартири з вікнами на Держпром подзвонили. Була неділя, і Вася разом із дружиною та малою збиралися сходити в зоопарк. Він уже стояв у коридорі з вертлявою Ліною на руках, чекаючи тільки Аню, яка завжди довго фарбувалась і примушувала його нервувати. Вася опустив доньку на підлогу й відчинив, очікуючи побачити сусідів, які вічно збирали по двадцять гривень то на прибирання під’їзду, то на дератизацію підвалу, то ще бозна на що. Але замість сусідів на порозі стояли люди у формі.

— Супрунчик Василь Петрович? — спитав високий худий чоловік із погонами капітана.

Вася кивнув, відчуваючи, як холоне в животі.

Капітан простягнув йому невеличкий квадратний папірець, який Вася автоматично взяв.

ПОВІСТКА.

— Вам наказано протягом доби, з моменту вручення о 10:00, прибути до військового комісаріату Дзержинського району міста Харкова. При собі мати цю повістку, військовий квиток, паспорт і водійські права. За неявку у вказаний строк ви будете притягнені до відповідальності згідно із законом, — одним махом видихнув він і додав: — Розпишіться.

— Не підписуй! — істерично скрикнула за його спиною Аня. — Вона без підпису не дійсна, я читала, я знаю!

Вася обернувся на неї. Дружина стояла в домашньому квітчастому халатику, бліда, аж вапняно-біла, одне око густо нафарбоване чорним, інше — чисте, немов голе. Наче відчувши тяжкість і важливість моменту, заплакала Ліна, запросилася до мами на руки.

Глянув у вічі капітану і взяв у нього ручку.

— Васю! Не смій! — просичала Аня з малою на руках, намагаючись ухопити чоловіка за одяг і затягти в квартиру.

— Аню, не сором мене, я тебе дуже прошу. Це смішно. Якщо вже прийшли — піду, ховатися не буду, — відповів, не роздумуючи, приклав папірець до стіни й поставив закарлючку підпису на корінці.

Капітан полегшено зітхнув.

— Спасибі, брате. Хай щастить.

Вася хотів було йому козирнути, але вчасно згадав, що до порожньої голови руку не прикладають, і лише стримано кивнув, хоч його серце гупало всередині важким відбійним молотом. Аня випустила Ліну з рук і сповзла по стінці, закривши обличчя руками. Їхня сім’я знову дала тріщину, можливо, найглибшу з усіх, що були до цього.

Так Вася опинився в «учебці» разом із такими ж, як він, далекими від армії чоловіками — трактористами, таксистами, будівельниками, програмістами, продавцями й службовцями. Хтось прийшов сюди добровільно, хтось, як він, вирішив, що «поздняк мєтацця», якщо вже принесли повістку, хтось довго ховався, але все одно був знайдений. Спершу Вася не повірив, що ці чоловіки поряд із ним і є українська армія, яка має стримати російську навалу. Хто вони? Цей різно­мастий натовп у цивільному одязі, який уже давно забув (а то й не знав), як тримати автомат? Ці молоді хлопці й вусаті дядьки, для яких держава не приготувала ані форми, ні берців, ні набоїв? Та припиніть! Вони навіть позивні собі не здатні придумати! Яка ж це армія?! Двоголовому півню насміх! Але невдовзі Вася переконався, що кожен із них потрапив сюди недаремно.

— Я цих гадів голими руками давитиму, — першого ж дня рівним голосом людини, що змирилася з невідворотним кінцем світу, вимовив високий чорнявий хлопець із пошрамованим обличчям, коли мова зайшла про «ополченців», з якими їм скоро доведеться воювати. — Оцими-от руками, — швидким жестом він розкрив обидві стиснуті в кулаки долоні. — Вони в мене все відібрали своїм конченим ДНР, розумієш — усе…

Зацікавлений Вася простягнув йому руку для знайомства:

— Василь.

— Макс, — відповів пошрамований і додав крізь зуби: — Із Донбасу.

Розділ 2. «Турок»

Вибиваючи чечітку пальцями лівої руки на кермові білої «мазди», Максим Шилов звично потягнувся вільною рукою за пачкою «Вінстона», що лежала на пасажирському сидінні поруч. Порожня. Беззвучно вилаявся, зім’яв її в кула­ці, сердито жбурнув під ноги. Уже добрі півгодини він стояв перед Другим Босфорським мостом у стамбульському заторі, який гігантською змією тягнувся з одного району — Анадолу Хісари — і губився аж за дзеркалом води в іншому — Румелі Хісари.

Третій рік Максим жив на азійському боці Стамбула, а працював на європейському, тож щодня переживав свій «день бабака», долаючи неблизький шлях через Босфор, щедро приправлений роздратуванням, гнівом і трохи надією на те, що невдовзі затор просунеться хоч на кілька метрів. Іноді йому здавалося, що більшу частину життя він про­водить в очікуванні, коли машина попереду блимне габаритами і водій натисне на газ. І хоча сьогодні він нікуди не поспішав, йому до смерті хотілося зробити затяжку і розігнати нікотин венами, ставши від цього м’якшим та доб­рішим, немов жінка після місячної дієти, яка поласувала добрячим шматком торта. Щоб якось відволіктися від думок про відсутню сигарету, Максим опустив водійське скло й почав розглядати у вікно своїх турецьких сусідів по нещастю.

У сусідньому ряду примостилася червона «хонда», скло з обох боків переднього сидіння якої теж було опущене. За кермом сиділа молода брюнетка й нервово дріботіла по ньому тонкими пальчиками з червоними наманікюреними нігтиками. Макс придивився уважніше: блискучі локони на плечах мишачого кольору піджака з глухим комірцем, рівнесенький чубчик над майстерно підведеними чорним очима, які одразу нагадали про шахтарів із малої батьківщини, губи кольору стиглої полуниці, виразно скульптуровані вилиці — схоже, кольором машини та макіяжем дівчина намагалася компенсувати одноманітність і сірість свого вбрання. Наче не туркеня, схожа на європейку. Може, іспан­ка чи італійка. Гаряча, мабуть, бізнесова штучка. Ціка­во, а спідня білизна в неї теж червона?

— І якого ти сюди прешся переді мною! — раптом дуже голосно заволала брюнетка російською і кілька разів натиснула на клаксон, від чого занурений у думки про країну її походження та білизну Максим аж підстрибнув на сидінні й випадково натиснув на газ, ледве не в’їхавши в авто попереду. — Ну куди ж ти пхаєшся, собако скажений, куди ти пхаєшся?! — Вона махала руками в бік маленького моторного «нісана», який вирішив змінити ряд і втис­нутися між її «хондою» та «джипом». — Поспішаєш ти, еге ж? Я теж поспішаю!

Дівчина натиснула на газ і проїхала ще півметра, загородивши проїзд «нісану».

— Ось тобі, а не місце переді мною! — виплюнула слова в бік його водія. Потім помітила, що Макс за нею спостерігає із сусідньої машини: — А ти чого витріщився, га? Цікаво тобі? Та пішов ти, кретин!

— І вам доброго ранку, — відповів російською, передчуваючи реакцію брюнетки й уже не стримуючи усмішки.