Східний синдром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він зрозумів, що в країні щось відбувається, лише в кінці грудня. Брів містом після роботи, вдихаючи на повні груди густі та в’язкі, наче чорничний кисіль, сутінки. У м’якому брудно-жовтому світлі ліхтарів вулицями снували заклопотані сірі постаті, іскрилася вогнями на площі Свободи мертва, штучна ялинка. Новий рік на носі. Того дня Вася був тверезий і збирався таким і залишитися в наступному році. Не через відсутність грошей у кишені, ні, хоча там справді було порожньо, бо Аня вигребла все до копієчки. Вася дав собі слово зав’язати, хоч і не вважав себе алкоголіком. Проте його почала лякати власна залежність від пляшки.

Він помітив, що з нетерпінням чекає вечора, аби розслабитися, а розслабитися він міг тільки після того, як відчував приємний хміль у голові й тілі після першого кухля пива чи чарки горілки. Рухи ставали незграбними, а настрій таким легким та веселим, як у дитинстві, коли він уперше скотився з гори на двоколісному велосипеді. Життя знову ставало різнобарвним, люди — привітними, і навіть Анині регулярні скандали не здавалися такими вже неприємними, бо Вася згадував, як сильно він її любив колись. А проспавшись і протверезівши, приголомшений непривітною реальністю Вася залишався сам на сам із головним болем, розпухлим на весь рот язиком, тремтячими руками й прожилками червоних капілярів на облич­чі. Сердита Аня могла не роз­мовляти з ним місяцями і втовкмачувала в голову Ліні, що «тато поганий». Останньою краплею стали доньчині слова, коли уже «хороший» Вася хотів приголубити її після посиденьок із пацанами. «Відпусти, ти алкаш, від тебе погано пахне!» — розкричалася мала, вириваючись із його обіймів. Тоді він уперше в дорослому житті розплакався від жалю до себе, а на ранок вирішив зав’язати.

Але від цього проблеми самі собою не вирішились. Дружина йому не повірила, їхні стосунки залишилися напруженими, налагоджуючись на короткий час лише в день зарплати. Розмовляючи, вони іскрили словами й били одне одного струмом, немов оголений дріт під напругою. Проте додому після роботи Вася все одно не поспішав. Як ніколи раніше він гостро почувався там чужим, тим самим приймаком, що прийшов на все готове, нікчемою, що не здатен на рішучий крок. Не було в ньому тієї ризиковості, щоб кинути свою чистеньку роботу й піти торгувати на базар, чи носити мішки на будівництві, чи рейдерувати чиїсь підприємства — словом, зробити хоч якийсь учинок, що примусив би Аню знову його поважати, а йому самому дозволив би відчути себе банально чоловіком, господарем власного життя і своєї жінки, а не безправним приймаком, тавро якого він ніс на собі так багато років.

Самотній і нещасний, Вася вештався вечірнім промерз­лим містом, аж поки не переставав відчувати руки й ноги від холоду. Біля пам’ятника Шевченку помітив купку людей із жовто-блакитними прапорами. Зупинився, спробував згадати, що сьогодні за свято. Пам’ять не видала жодної дати, тому Вася спитав про причину зібрання приземкуватого вусатого чоловіка в старомодному пальті, який тримав у руках стяг на довгій вудці.

— Майдан підтримуємо в Києві, — зачувши українську мову, урочисто відповів чоловік.

— Який майдан? — не зрозумів Вася.

— Хлопче, ти з лісу вийшов чи що? — засміявся вусань, зблиснувши темними молодими очима. — Революція у нас. Невже не чув? От дивак, телевізор увімкни!

Телевізор Вася не дивився давно, але пригадав, як у кабінеті щодня обговорювали події в Києві. «…Студенти… вони ж діти… мало їм “беркута” вломили…», — долітали до нього уривки фраз, у які не хотілося вслухатися. З колегами він майже перестав спілкуватися, бо останнім часом не до цього було — ловив «отходняки» на роботі, запиваючи літрами води антипохмільні таблетки. Тож зараз Вася наче вилупився зі шкаралупи інформаційного вакууму та з подивом виявив, що в країні щось пішло не так. Потинявся трохи серед людей, послухав, про що говорять вони й що виголошують з імпровізованої сцени перед Тарасом. Врешті, остаточно промерзнувши до кісток, пішов додому — приймати удар Аниного невдоволення і розмірковувати про майбутнє. Своє і України.

Непомітно та швидко збіг 2013-й. А наступний рік із самого початку віщував проблеми. Холодне повітря пахло тривогою та небезпекою. Вася частенько після роботи приходив до пам’ятника Шевченку. «Тарас єднає нас», — говорили там різні люди з однаковими жовто-блакитними прапорами. Вася інтуїтивно почувався там своїм, хоча в активісти, які викрикували зі сцени палкі промови та гасла, не ліз. Прийшов, підтримав — і досить. Підтюпцем біг додому, відігрівався, робив три бутерброди з копченою ковбасою та міцний до чорноти чай і влипав в екран телевізора, нетерпляче перемикаючи з каналу на канал у пошуках свіжих новин. Жага до інформації нон-стоп замінила собою пристрасть до алкоголю. У мерехтливому світлі телевізора з десятком відкритих новинних сайтів на ноуті під боком Вася щодня сидів допізна. Багато курив прямо в кімнаті, випускаючи дим у відхилене вікно, хоча Аня категорично забороняла так робити. Після того як закінчувалась пачка, вмощувався спати на дивані, не розстилаючи постіль, — із дружиною вони вже давно спали в різних кімнатах. Мучився безсонням, крутився, наче казкова принцеса на горошині. Тоді йшов на кухню і крадькома пив Анину заспокійливу настоянку. Засинав над ранок, щоб о восьмій тридцять зірватися з дивана під ревище телефонного будильника й бігти на роботу. Там час від часу його намагалися вигнати на масовку бюджетників, яких звозили з усієї області на нібито добровільні мітинги на підтримку «легітимного», але Вася, як верткий в’юн, знаходив сотню аргументів, чому він не може зараз туди піти.

Врешті Васі набридло нескінченне очікування диванного воїна й наприкінці січня він заїкнувся, що хоче поїхати до Києва.

— Тобі робити більше нічого? Героєм себе уявив, так? — Аня намагалася говорити спокійно, але все одно зірвалася на крик. — Бетмен, блін! Людина-павук прямо! Спаситель усіх принижених та ображених! А те, що дитина виросла із зимового комбінезона, тебе не хвилює. Звичайно, хай Анічка голову над цим ламає! Ти ж у нас про такі дрібниці не замислюєшся! Тобі треба їхати на Майдан, допомагати рятувати Україну! Ти сім’ї своїй спочатку допоможи, герой хрінов! А то толку від такого татуся, як із козла молока! — Вона з шумом глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїтися, і додала, помовчавши трохи: — Значить так. Якщо ти сьогодні, завтра чи наступного тижня їдеш на свій довбаний Майдан, можеш одразу збирати манатки й котитися під три чорти. На-зав-жди. Все. З мене досить.

Думати тут було нічого. Руйнувати рештки сім’ї, що й так уже була схожа на розчленований труп, який намагаються склеїти докупи скотчем, Вася не хотів. Як-не-як, а вони рідні люди, дитина он росте. Він укотре собі нагадав, що колись, якихось сім років тому, він кохав Аню так сильно, що від думки, ніби вони можуть бути нарізно, з іншими, стис­кав кулаки, що аж нігті півмісяцями врізалися в долоні, і йшов серед ночі боксувати в цілодобовий зал, де виливав на грушу свою любов і лють. Де тепер ті почуття?.. Де та колишня білявка, якій він мріяв подарувати місяць, зорі й дім на Мальдівах? Та що там зорі та Мальдіви! Якби вона попросила з’їсти його власне серце, він би вирвав його, приготував із пряними травами й ніжним гірчичним соусом і подав їй прямо в ліжко на білосніжному порцеляновому тарелі. Як у казці після чарів, білявка перетворилась, але не на принцесу з Попелюшки, а з принцеси на мегеру, яка щодня тепер їла його серце живцем. «Ех, молодість, — подумав по-старечому Вася. — Ех, життя…»

Календар перегорнув іще один аркуш. Лютий прийшов із боями. У прямому ефірі по телевізору транслювали дим, кров і смерть. Вася звично гиркався з дружиною, яка тихо раділа, що він тут, під боком, а не там, де палають шини й кулі пробивають пластикові будівельні каски, такі без­глуздо-яскраві на сірій брудній бруківці. Коли втік «легітим­ний», Вася нутром відчув, що це лише початок і лавина нещасть, що зараз тільки почала сповзати на Україну, скоро накриє її цілком, трощачи людські долі й кістки.

«Всьо, што тєбя касаєтся, всьо, што мєня касаєтся, всьо только начінаєтся, начінаєтся…» — фоном лунала в голові безглузда попсова пісенька, коли на роботу в адміністрацію Вася пробирався крізь кордони євромайданівців. Вони були всюди — і зовні, і всередині. Дівчата й хлопці, майже школярі, але з дорослими очима. Вони надягали балаклави, щоб приховати свій юний вік, спали прямісінько в коридорах, там же різали безкінечні бутерброди й наливали чай із термосів.

А в березні на вчорашніх школярів у балаклавах вихлюпнулась лють антимайдану. Над адміністрацією, за кількасот метрів від Васиного дому, замайорів триколор. У місті стало небезпечно ходити зі стрічкою кольорів українського прапору. За неї ламали ребра та носи, пробивали голови й добивали ногами. Бували дні, коли Вася взагалі не виходив на роботу, бо всім давали відмашку залишитись удома. Чи не щодня до нього дзвонила мама й вимагала, щоб син разом з онукою залишили «те кляте кацапське ватне місто» і виїхали до Рівного хоч на деякий час. Про невістку вона не згадувала ані півслова. Вася відмовчувався й нікуди не відпускав Аню саму. Вона не пручалася — через близькість Сумської, парку Шевченка і площі Свободи страх був розлитий у кожній кімнаті квартири з вікнами на Держпром. Відтепер вони виходили в місто лише разом.

Тим часом Крим уже плив у «родную гавань», а решту України лихоманило щодня сильніше.

Квітневого дня Вася стояв на найширшій площі Європи й думав, чи варто йому сьогодні намагатися потрапити до свого кабінету. Аня з Ліною чекали його вдома, влипнувши в холодне скло вікна. В облдержадміністрації та на сходах перед нею вирувало вороже та зле море антимайданівців. Вася підходив до них впритул, щоб придивитися до облич, вивчити поведінку, зрозуміти, що примусило їх стати на рать з іншої сторони. Більшістю у натовпі були чоловіки, але досить багато було й жінок — середнього віку, з яскраво фарбованими губами й неохайними, відрослими сивими коренями фарбованого волосся, зібраного в «мочалку» чи хвостик, з високими верескливими голосами. Вася російською попросив прикурити в найближчого до нього спортивного чолов’яги в дутій чорній куртці. Той клацнув дешевою пластиковою запальничкою, зблиснув рядком золотих зубів у роті. «І чого тобі, бляха, дома не сидиться»? — подумав Вася, коли пальці чолов’яги — короткі, міцні, з півколами бруду під нігтями — тримали вогник у нього під носом.

— Каторий час, синок, нє подскажеш? — Як Пилип із конопель, біля них матеріалізувався сивий закошлачений дідок у картузі, з червоним радянським прапором у руках і такого ж кольору носом.

— Двєнадцать трідцать пять, дєдуля, — відповів золотозубий.

Вася подякував за вогник і глянув на годинник. Тридцять п’ять по одинадцятій. Годинник чолов’яги відраховував час за Москвою. Весняне повітря раптом стало гарячим, у грудях запекло, і Вася, на ходу розстібаючи комір куртки, швидким кроком рушив туди, де через дорогу та два кордони міліції стояли з прапорами прихильники Євромайдану.

Люди з обох сторін були охоплені істерією, рівень небезпеки та адреналіну зашкалював. Час від часу то тут, то там спалахували сутички, поки що лише словесні. Вася зробив останню затяжку, вирішивши послати до біса роботу й залишитися стояти разом із жовто-блакитними, аж десь високо вгорі почулося рівномірне гудіння, яке дедалі гучнішало з кожною секундою. Тисячі голів задерлися до неба, тисячі очей напружено його обмацували в пошуках джерела звуку. І воно з’явилося. Над будівлею Держпрому низько летіли два літаки. Вася аж присвиснув — винищувачі. Але чиї? До Росії — кілометрів п’ятдесят з гаком. І той золотозубий — з московським часом. А раптом…

— …рускіє? — з недовірою і болем вимовила поряд невеличка сухенька жіночка за шістдесят. На її обдертій від щоденного вжитку дешевій дерматиновій сумочці тріпотіла жовто-блакитна стрічка.

— Рускіє! — вибухнуло радістю антимайданівське море.

— Як же так? А як же… ми?.. — повернулась до Васі жіночка. В очах у неї блищали сльози, голос дрижав.

— Мать, не сцяти! Це наші пацани… наші, українські! — збрехав він, щоб заспокоїти її, хоча зараз уже ні в чому не був упевнений. Повторив, щоб переконати й самого себе: — Наші винищувачі. Наші «сушки».

У кишені завібрував телефон. Дзвонила Аня. Плакала, сказала, що їй страшно і щоб він вертався додому. Вася видихнув із полегшенням — слава Богу, не треба робити вибір — залишатися чи йти, коли його вже зробила за нього дружина. Вася очікував чергового з’ясування стосунків, але вдома на нього чекав тихий сімейний вечір — як у добрі старі часі, коли вони не лише здавалися, а й були щасливою родиною.

За вечерею Вася з Анею старанно вдавали, що нічого особ­ливого не відбувається і всередині кожного з них не клекоче гарячий гейзер тривоги. Вони навіть разом вклали Ліну, але потім знову розійшлися по різних кімнатах, хоча Вася сподівався на остаточне примирення. Зранку він прокинувся і дізнався, що хлопці з вінницького «Ягуару» взяли штурмом будівлю на Сумській, 64. Все було скінчено. ХНР не відбулася. Після цього рівень небезпеки в місті став поступово спадати. Вася знову почав щодня ходити на роботу, й навіть собі прив’язав стрічку до наплічної сумки з паперами.

Тоді, 2014-го, ніхто не вірив, що ці заворушення на сході всерйоз і надовго, а про війну взагалі мова не йшла. Яка війна, коли надворі буяє весна? Крокує землею широко, розкидає щедрою рукою зелене та квітчасте, дражнить ароматом кави з відкритих майданчиків кав’ярень. Яка війна на цій землі, коли прийшов час солов’їв і цілунків? Соцмережі пістрявіли жартами, що кожне забите село й задрипане містечко тепер може стати республікою. Здавалося, що оголошена на сході антитерористична операція закінчиться за лічені дні, заколотників покарають і всі заживуть, як раніше, — однією країною. Адже не може такого бути, щоб Харків утримали, а Донбас не змогли!

Але минав день за днем, а новини зі сходу ставали геть невтішними. На всіх каналах крутили кадри, як беззбройні, але геть не мирні мешканці Донбасу зупиняли українські бетеери й танки. Невдовзі з’явилися перші загиблі серед військових.

Щупальця ДНР простягалися чимраз ближче й ближче до Харкова. Захоплений зеленими чоловічками Слов’янськ відкривав дорогу на Ізюм. А далі… далі — Харків, як відкрита долоня. Містом ширилися панічні чутки, що ро­сійські танки тут будуть зо дня на день. Вася зібрав «тривожну» валізку на випадок, якщо їм — йому, дружині й доньці — доведеться тікати до батьків у Рівне.