Східний синдром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Василику, синку, — почала вона якомога лагідніше, — якого біса ти, здоровий хлоп, вилежуєш боки і страждаєш про своє, чоловіче? Депресія в тебе? Не знаєш, чим зайнятися? Так я підкажу. Збирай манатки. Ти їдеш у Харків і поновлюєшся в академії. Поки ти бив байдики, я ледве вмовила наших харківських родичів замовити за тебе слівце. Слава Богу, ще не всі контакти в мене втрачено. Вивчишся, вийдеш у люди, копійку матимеш і нам допомагатимеш. Тільки я тебе благаю, без отих своїх мовних вибриків, бо в армію тебе вже брали, наступного разу візьмуть тільки в тюрму.

І Вася поїхав. Вийшовши з поїзда, знову пройшов крізь гамір і метушню Південного вокзалу, пірнув у метро й самотужки доїхав до родичів. У битві з вахтеркою під’їзду, яка не хотіла впускати незнайомця в елітний будинок, він втратив плитку чорного шоколаду, проте прорвався на потрібний поверх. Але квартира з видом на Держпром вияви­лася замкненою і марно раз по раз він тиснув кнопку дзвінка. Шум почули сусіди, клацнув замок, і двері навпроти відчинились.

— Ви до Ільницьких? — цокнуло Васі в спину запитання російською.

Він озирнувся. На нього дивилась худа довгокоса білявка в червоних брюках та чорній майці по фігурі.

— Да, — з несподіванки Вася теж перейшов на російську, чого з ним раніше не траплялося, і подумав: «Ну і штучка! Мені б таку!»

— А ви хто? — Білявка роздивлялася його без жодного сліду зацікавленості в блакитних очах.

— Родич, — відрекомендувався. — З Рівного.

Дівчина скептично вигнула мальовані брови:

— Вони поїхали. До середи.

Вася розгубився і навіщось уточнив, наче викладена інформація до нього з першого разу не дійшла:

— Як це? А сьогодні Cергій Іванович не повернеться?

Білявка пустила очі під лоба, явно демонструючи, як її дістали всі оці селюки, які вештаються до великого начальника Сергія Івановича.

— Я ж сказала вам, він повернеться в середу, — відповіла з ноткою роздратування в голосі.

Вася змовчав. Він обмацував дівчину очима. Мабуть, років шістнадцять-сімнадцять, хоча через косметику на обличчі здається старшою. Середнього зросту, фігура більше підліткова, ніж жіноча, — гострі лікті та коліна, тендітні кісточки ключиці, маленькі груди. Пухкі губи, миленький носик. Засмага, макіяж, манікюр і педикюр — слова, знайомі від кожної з Васиних сестер.

— А можна з вами познайомитись? — незалежно від Васі бовкнув його язик. — Я Ва…

Доказати він не встиг. Білявка зміряла його презирливим поглядом і гримнула дверима перед носом. Вася ще кілька хвилин потупцяв перед замкненими квартирами, все ще сподіваючись, що вони гостинно відчиняться, а тоді закинув сумку з речами на плечі й пішов, одурманений думками про недобру, але красиву сусідку його крутих родичів.

Вересневий день котився до вечора перезрілим апельсином, а йти Васі було нікуди. Хіба що зустріти ніч на лавці в парку, поповнивши лави безхатьків, або передрімати на Південному вокзалі разом із подорожніми, що їдуть із минулого в майбутнє. Але тут він раптом згадав про своїх «корешів» з академії — колишніх одногрупників Саню й Даню, з якими мешкав у гуртожитку в одній кімнаті, і вирішив пошукати прихистку в них.

З наскоку зайти до гуртожитку йому не вдалося. Усіма своїми ста кілограмами шлях Васі заступила вахтерка баба Надя. Вона виставила перед Васею газету, наче бувалий боєць «Беркута» щит, і заревіла чоловічим баритоном:

— Пропуск!

Марно Вася намагався пояснити, що він колись був і невдовзі знову стане студентом «юрки». Марно бив на жалість, нарікаючи, що йому, крім кімнати друзів Сані й Дані, нікуди йти і доведеться ночувати на вулиці, як останньому шолудивому псу. Баба Надя була тверда, наче зачерствілий батон, — без перепустки в її володіння не прошмигне ніхто. Врешті-решт, після коробки цукерок вона змилостивилася й погодилася покликати когось із товаришів.

Хвилин через десять прийшов Саня з червоними очима й запахом перегару. Спершу він не міг второпати, хто такий Вася і чого той від нього хоче, але потім згадав і з криком «Братан!» поліз обійматися. Згодом підтягнувся тверезий, як скельце, Даня, який вступив у переговори з бабою Надею. У результаті за хабар у вигляді пляшки закарпатського коньяку і банки домашнього варення, які мати пере­дала для родичів, Васю пустили в кімнату гуртожитку на тиждень, а там, дасть Бог, він поновиться і заселиться вже на законних правах.

У середу Вася попрямував до родичів, які б уже мали повернутися, з потаємною надією знову побачити непривітну білявку. Натиснув кнопку дзвінка і став чекати, раз по раз поглядаючи на залізні броньовані двері її квартири. Білявка не показувалась, зате йому відчинив сам Сергій Іванович. Скептично оглянувши Васю з порога, він деякий час розглядав його, наче намагався згадати, де міг бачити його раніше. Помітивши відсутність сумки з речами, він все одно не надто зрадів появі набридливого кровника.

— Ну що ти будеш робити! Знову за рибу гроші! Е-е-е-е… Василь? Заново вчитися надумав? — почав без зайвих привітань і сентиментів.

— Є таке діло, — сконфужено погодився Вася.

Йому було некомфортно стояти тут, укотре залежачи від милості цього зверхнього чоловіка, який дивився на нього, як на гімно, і вважав людиною другого сорту. Але в його становищі вибирати не доводилось.

— Ну що з вами робити, завтра поговорю про твою ситуацію. — Сергій Іванович скривився, наче проковтнув учорашній кислий борщ, і додав, підвищивши голос: — Тільки я тебе прошу, якщо тебе знову випруть, більше мене не тривож. Втомлює це, знаєш, вирішувати чужі проб­леми. Завтра подзвони.

Він уже хотів було зачинити двері, але Вася встиг крикнути в глибини євроквартири:

— Сергію Івановичу!

— Ну що ще? — роздратовано відповів той у щілину.

— А як звати вашу сусідку навпроти? Ну, блондинку, симпатичну таку. — Вася не збирався відступати, не дізнав­шись головного.