Східний синдром: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так воно й сталося. Улітку 2008-го Вася закінчив «юрку», а вже у вересні вони з Анею розписалися. Весілля у Харкові було не пишне, лише родичі та близькі друзі, хоча нареченій і хотілося влаштувати «пір на вєсь мір». Але Васі, який на той час працював помічником нотаріуса, було не до шику. Ні його, ні Анині родичі не надто схвалювали цей союз і фінансувати його не прагнули, хоча й видимих перепон не чинили. Тримали своє невдоволення глибоко всередині, тільки часом виливаючи на рідну кровинку, якій вони хотіли кращої долі. Для харків’ян майбутні свати були «бандерами», для рівнян — «москалями». Обидві сторони, пам’ятаючи всі чутки й легенди про «бандер» та «москалів», недолюблювали й боялись одна одну.

Скромне весілля, яке вони оплатили разом, п’ятдесят на п’ятдесят, їх примирило, але ненадовго. Одразу після того, як розрізали весільний торт, Васина мама, захмеліла від розчулення й вина, зійшлася в словесному герці з п’яненьким від горілки Аниним батьком. Спершу культурно сперечалися на мовну тему, а потім дійшли навіть до лайки зі взаємними прокльонами родичів до третього коліна. Свято ледве не завершилось загальною бійкою, і відтоді свати й чути не хотіли одне про одного.

Оселилися молоді в квартирі Аниної бабусі Віолетти Миколаївни — тій самій, що дивилася вікнами на Держ­пром. Бабця онуччиному чоловікові не зраділа. Хоч і віддала подружжю дві кімнати з трьох, та все ж не оминала нагоди підкреслити, що Вася тут у приймах на чужій території з її ласки тільки доти, поки з Анею все ладком.

«Ні з пса солонини, ні з зятя дитини», — сердито казала про чоловіків усіх трьох доньок Васина мати, але коли мова заходила про її синочка, одразу змінювала риторику на протилежну: хто-хто, а її Василик був золотим зятем, і ті кляті кацапи мали б радіти, що він обрав їхню доньку й онуку.

Вася справді намагався бути хорошим для всіх: ніколи не сперечався з бабцею Віолеттою і як міг задовольняв її старечі капризи — то водички солодкої принесе, то цукерок купить, то просто поговорить «за жисть», приязно та з пошаною ставився до Аниних батьків (хоча й дякував Богу, що бачився з ними кілька разів на рік), любив, пестив і балував дружину, дарував їй квіти та водив по кафе. Та хоч як він не старався, але своїм для Аниної рідні так і не став: залишився приймаком, провінційним кліщем, що при­смоктався до тіла їхньої сім’ї та живиться їхньою кров’ю. Що б Вася не робив, усе було не так: перейшов на нову роботу — «мало заробляєш», купив машину — «вліз у борги, а нам тепер тебе годувати?», поїхав з Анею у відпустку в Бердянськ — «міг би й на Єгипет заробити».

Аня спочатку ставала на захист свого перспективного чоло­віка, сперечалася з бабусею та батьками, які, не криючись, називали Васю «поганим вибором». Та згодом почала прислухатися до того нескінченого потоку незадоволення, що накочувався на Васю, немов цунамі на тропічні береги. А що, як вона справді обрала не того й намріяні канікули на Мальді­вах, шопінг у Мілані та Свєта Лобода як подруга так і не стануть реальністю з Васею? Натомість буде лише посереднє життя пересічної харківської жінки, обтяженої чоловіком-­нездарою, невдячними дітьми та осоружною копій­чаною роботою?! Що, як… У моменти відчаю Аня діставала телефон, пориваючись подзвонити Ромчику на «тойоті» чи Армену на «субару». Але марно вона гортала телефонну книгу — всі номери колишніх кавалерів були видалені ще в солодкий та мрійливий цукерково-­букетний період.

За рік грозового спільного життя ситуація вкрай загострилася. Вася вже збирав валізу з твердим наміром більше ніколи не вертатись у квартиру з видом на Держпром, як несподівано померла Віолетта Миколаївна. Померла тихо, уві сні, без хвороб і довгого страшного процесу вмирання, за що вся рідня була їй безмежно вдячна. Сказали, що обірвався тромб. Вася не зміг піти в такий трагічний і водночас святковий момент для Ані, яка в одну мить стала власницею житла в центрі Харкова вартістю шістсот зелених папірців із портретом Бенджаміна Франкліна. Йому нарешті дозволили стати тим самим міцним плечем і широкою спиною, про які мріє більшість дівчат статевозрілого віку — він сам займався організацією поховання і поминок, взяв на себе переговори з усіма бюрократичними інстанціями й пере­оформлення квартири на дружину. Аня ж, відчувши себе повноправною господаркою власних житла й життя, по­троху вийшла з-під впливу батьків і перестала рахуватися з їхньою думкою про Васю. У неї знову з’явилася надія.

— Давай почнемо все спочатку, — сказала вона чоловікові в сірий дощовий вечір і міцно притиснулася до нього всім тілом.

Вася, звісно ж, погодився, на знак чого влаштував Ані ніч шаленого сексу, а вранці розпакував валізу.

Удвох їм жилося значно цікавіше, запашніше, смачніше, яскравіше та спокійніше, ніж із рідною Ані по крові, але чужою їхньому віку та їхній сім’ї Віолеттою Миколаївною. У будні зрання вони розбігалися кожен на свою роботу: Вася в нотаріальну контору, Аня — в шлюбну агенцію, а ввечері зустрічалися десь у місті, гуляли Пушкінською та Сумською, тримаючись за руки, як до весілля, забрідали в тихі бічні вулички говіркого центру. Пили каву, вино чи глінтвейн — залежно від настрою і температури за вікном кав’ярні. Ходили в кіно, займаючи в залі місця для поцілунків. Говорили про плани на майбутнє, сміялися, цілувалися, знову закохуючись одне в одного. У вихідні прокидалися пізно й до вечора могли не покидати ліжка, в якому багато й пристрасно кохалися з перервами на розмови, каву та сигарети. Їм здавалося, що це й було щастя. Так одна смерть допомогла налагодити два життя.

Тривалі секс-марафони не минулися безслідно. Невдовзі Аня виявила дві рожеві смужки на вузенькому папірці. Ошелешений новиною Вася скупив дружині всю квіткову ятку, що трапилася йому дорогою додому, і випив півпляшки дорогого віскі, яке тримав для хабара начальнику. Аня, котра ще донедавна вважала, що дітей їм заводити зарано, швидко увійшла в роль майбутньої мами, і не один раз Вася вночі метався містом у пошуках кавуна з оселедцем чи полуниці з базиліком. Він мріяв про сина, проте УЗД показало, що буде дівчинка. Вася не засмутився й одразу придумав ім’я — Ліна. Ліна Василівна Супрунчик. Продовження роду Супрунчиків.

Вагітність Аня переживала важко, і про те, аби щодня ходити на роботу, в її стані не йшлося. А хто триматиме перекладача, який нічого не перекладає, але в списку на отри­мання зарплати значиться? Зі шлюбної агенції, де вона працювала неофіційно, без трудової книжки, її швиденько попросили без права на повернення після декрету, тож уся відповідальність за матеріальне забезпечення дитини й моло­дої мами лягла на Васині юридичні підкачані плечі. Майбутній батько подумав, узяв останню пляшку «Джека Деніелса», коробку цукерок і пішов на поклон до Сергія Івановича — просити, аби той допоміг йому втретє. Цього разу Вася твердо вирішив виправдати дружинині надії. Від родича він хотів сприяння в працевлаштуванні на нову перспективну роботу. Такою Вася вважав роботу держслужбовця. Головне — влаштуватись, думав він, а там люди самі прийдуть, попросять, припросять і в кишеню покладуть. За те, щоб у подальшому клали в кишеню йому, Вася готовий був зробити перший внесок — самому дати хабара. Минув той юнацький максималізм, коли він обурено відкидав будь-яку можливість дати «на лапу» викладачеві, аби той не парив мозок і з усмішкою поставив у заліковку потрібну оцінку, зберігаючи свої та студентські нервові клітини. Зараз Вася був самцем, головою сім’ї, годувальником дружини й доньки, тож він не збирався зважати на нав’язані суспільству моральні цінності, придумані давним-давно якимось лузером. У Васі була мета, задля досягнення якої він готовий був загризти будь-кого, хто посміє чинити перешкоди.

Сергій Іванович незваному гостеві здивувався. За час, що минув після їхньої останньої зустрічі «по ділу», вони лише віталися один з одним, зрідка стикаючись на сходах, проте в розмови не вступали. Вася з порога показав віскі з цукерками. Сергій Іванович не зрадів, але й не вигнав — жестом запросив зайти. Сидячи за вишуканим скляним столиком у стильній чорно-білій, наче шахівниця, кухні, Вася зауважив, що родич сильно здав за ці роки — посивів, змарнів, з-під закордонно-морської засмаги проступив землистий колір шкіри, а мішки під очима свідчили, що він не відмовляє собі в задоволенні випити скляночку чогось міцного перед сном. Сергій Іванович дістав лід, Вася розлив віскі в масивні товстостінні склянки. Випили за Ліну Василівну, яка мала народитися за чотири місяці. Вася зайшов здалеку, обережно промацуючи чоловіка навпроти, як сапер нашпиговану мінами землю. Говорив про сім’ю, роботу, майбутнє. Скаржився, що платять мало. Хвалився знаннями і працьовитістю. Переймався, що не зможе забезпечити доньці хорошу освіту. Сергій Іванович слухав і вдавав, що не розуміє, до чого веде ­Супрунчик. Врешті Вася перестав ходити околяса й випалив у лоба прямою наводкою:

— Допоможіть влаштуватися на нормальну роботу, за мною не заіржавіє.

— Ех, Василю, Василю… — засміявся Сергій Іванович. — Продовжуєш грати в ігри, як маленький. Думаєш, мені цікаво твоє «не заіржавіє»? Вася, у мене є майже все, а більше мені вже й не потрібно. З віком розумієш, що все це полова, пил. Успіх, багатство — все одно всі будемо там, де два метри. Втомлюють такі, як ти, от чесно. Вам візьми та подай, допоможи й проштовхни. Куди ти хоч мітиш, орел? — Він зробив ковток і втупився у Васю колючим сірим поглядом.

Той знітився, наче школяр, якого піймали на списуванні.

— Так в облдержадміністрацію чи облраду там… — вимовив несміливо.

— Думаєш, там золоте дно чи що? — знову білозубо розсміявся родич. — Хто ж тебе візьме відразу на прибуткову посаду? Починають усі зі спеціаліста. Чи ти вже начальником управління намилився?

— Ну, як скажете, я на все готовий, тільки щоб із перспективою, — не здавався Вася.

Сергій Іванович ковтнув віскі й покрутив склянку в руках. Стукнули кубики льоду, зіштовхнувшись крихітними айсбергами.

Через тиждень Вася Супрунчик почав працювати маленьким чиновником одного з управлінь обласної державної адміністрації. За кілька років він збирався його очолити. Так пообіцяв Сергій Іванович, Васі треба було лише старатися. І він старався щосили.

Усе велося добре. Народилася донька. Василь Супрунчик за кілька місяців передбачувано доріс до заступника начальника управління і вже готувався наступного року переходити на відповідальнішу — і прибутковішу — керівну посаду. Але зміна губернатора сплутала йому всі карти, відкинувши Васю за простенький дешевий стіл, з якого він і починав. Треба було знову проходити весь шлях спочатку. Зціпивши зуби, Вася вперто дерся нагору кар’єрною драбиною. Знизу його штрикали Аня, яка депресувала й потроху звіріла в декреті, та плач малої Ліни.

Дві тисячі тринадцятий не віщував нічого поганого. Рік як рік. Багато рутини, багато відповідальності, мало грошей, мало щастя. Аня знову вешталася квартирою, мов темна грозова хмара. Втомившись від обіцянок чоловіка, що «ось-ось і заживем», знервована від щохвилинного перебування з малою, вона врешті знайшла роботу — доки Вася увечері сидів із донькою, на півставки викладала англійську на курсах. Сподівалася, що це стане для неї ковтком свободи й перезавантажить мізки на позитив. Але Ліна постійно хворіла, Аня змушена була залишатися вдома з сопливою вередливою дитиною і психувала, що її знову звільнять, а Вася з полегшенням втікав на роботу, аби не чути постійного крику дружини, яка сірником спалахувала через будь-яку дрібницю. Його батьки були далеко і глядіти онуку не могли. Аниним же було не до дитини — вони зі скандалом розлучились після двадцяти п’яти років шлюбу, довго ділили квартиру на Салтівці, а розмінявши її, з ентузіазмом почали влаштовувати кожен своє життя, поспішаючи прожити окремо ті миттєвості щастя, яких не зазнали разом.

Вася старався тримати дзен і намагався відчувати й розуміти дружину — не дарма ж він читав статті про післяпологову депресію. Але депресія затягувалась, нерви рвалися по-живому, і Вася дедалі більше почувався ішаком, якого всі ганяють по колу й ганятимуть так, аж поки він не здохне від старості та перевтоми. Із курсів Аню таки звільнили, і тепер майже щовечора після роботи він зависав із пацанами в барі, ховаючись від гризні дружини й доньчиного вереску.

— Коля, ну скажи мені, для чого я зі шкіри пнусь, коли ніхто й спасибі ніколи не скаже? — п’яно допитувався він після другого літра пива, відполірованого коньяком. — Гаруєш-гаруєш, стараєшся-стараєшся — для них же, а тобі за це лише парять мізки. Ні подяки, ні доброго слова. А знаєш, що найгірше? Я вже не пам’ятаю, коли останній раз у нас був секс. Тільки до неї торкнешся, а вона як визвіриться: «Відчепися, не бачиш — я втомилася! Дитина на мені, дім на мені, ще й роботу з радістю б на мене переклав, хіба ні? А від самого допомоги зроду не дочекаєшся! Думала, за мужика заміж вийшла, а виявилось — за тюхтія! Усе сидиш у своєму кабінетику, папірці перекладаєш, ждеш із ­моря погоди! Так і здохнеш там, невдахо!» — пискляво перекривив дружину. — І понеслась. Ну що мені з тою курвою робить, га, пацани?

— Трахни її, браток, — постановив бородатий, схожий на хіпстера-перестарка одногрупник Коля-нотаріус. — Повільно й зі смаком. У баб дурня в головах накопичується від недотраху.

— Так не дає ж… — Вася з сумом втупився в порожню кружку із залишками піни на стінках і додав: — Зараза така.

— А ти й не питай. Мужик ти чи хто? — стукнув кулаком по столі тендітний, схожий на гея помічник прокурора Стасик.

Вася погоджувався, що з цим треба щось вирішувати, аж поки не засинав, вклавшись обличчям на столі. Тоді Коля і Стасик вантажили його в таксі й експресом відправляли до Ані, проінструктувавши водія, на якій вулиці, поверсі й квартирі його вивантажити. Аня мовчки затягувала п’яне тіло в коридор і йшла спати в кімнату до Ліни, перед цим копнувши Васю в бік гостроносим капцем.

Зранку дружина виливала йому на голову ківшик крижаної води, і Вася з червоними кролячими очима та стійким ароматом перегару йшов на роботу, марно намагаючись дорогою згадати, де залишив машину після вчорашньої гастролі. Після особливо «вдалих» гулянок Аня скидала його речі у валізу та спускала сходами. Вася смиренно їх підбирав і йшов проситися на ночівлю до Колі чи Стасика. За кілька днів дружина змінювала гнів на милість — все ж таки дитині потрібен батько, та й комуналку час сплачувати, а у Васі зарплата скоро — і він знову повертався додому. Не дивно, що з таким насиченим на алкоподії життям початок Майдану Вася пропустив.