Пригоди архангела Рафаїла (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Замість звабити пташечку до себе в темряву, він на цей раз сам вибіг на світло, – мовив другий.

– Осмілів з часом, – додав третій.

– Жбан черпає воду, поки не потрощиться, – резюмував сивоусий за столом, ще з хвилину з зацікавленням приглядався юнакові, а тоді промовив: – Що ж нам, панове, вчинити з цим єгомосцем?

– Добродій дуже упрів, борикаючися з нами, – знову почав перший. – Тож чи не добре було б дати йому остудитися, ульокувавши на ніч до холодної, а самим тим часом обміркувати справу.

– Можна навіть шановному добродієві влаштувати купіль, – долучив другий, – посадовити на всю ніч у казан з зимною водою.

– Коли добродій за дві години скаже, що змерз, то можна воду маленечко підігрівати і поволі довести навіть до кипіння, – докинув третій.

– Залишіть ці штуки туркам, – гостро обізвався сивоусий.

– Тоді хоч трохи, так з пару тижнів, потримаймо пана Антонія на страві świętego Antoniego, – знов укинув перший.

Тут Антін Перебийніс здивовано глипнув очима: звідки вони, в біса, знають, як Його звуть?

– Я пропоную веселішу розвагу, – мовив сивоусий, і коли ті троє запитливо на нього подивились, він коротко кинув:

– Вовки!

Перший козак аж підскочив. Двоє других потирали собі руки.

– Оце видовище буде! Хай но шаблюкою помахає на них! Побачимо, як собі раду з ними дасть.

– Як раду дасть, то честь і слава йому. Скатертиною йому тоді дорога в далекий світ. Аби тільки вдруге сюди не заблукав.

Лють узяла юнака, що ним так розпоряджають, ніби він був якийсь предмет, мертва річ, з якою можна робити, що хочеш. Зрештою не знав, чи брати цю розмову за поважну, чи за жарт, і рішив устрянути в бесіду.

– Насамперед, панове, треба б у мене спитати згоду чи то на купіль, чи на ґлядіяторське змагання, бо справа в першу чергу торкається моєї недоторкальної особи.

Всі четверо здивовано перезирнулись.

– Пан, потрапивши у полон, збирається, здається, вести перетрактації* про умови капітуляції, яка стала доконаним фактом, – повільним тоном заговорив перший.

– Мабуть пан не здавав собі справи з консеквенцій*, які мусів потягти за собою перший необачний крок його, – зауважив другий.

– Прийміть, пане, з цього приводу мої щирі кондоленції*, – з глузливою вибачливістю докінчив третій, глибокий відваживши поклін у бік Перебийноса.

– Необачність не є злочинством, – знов підхопив нитку розмови юнак, – і нема на Україні того звичаю, щоб за неї катували.

– Але чи ж ваша необачність не виявила злочинницького наміру? – забрав слово той, кого називали полковником.

– Так, злочинницького наміру, за який нас ще у бурсі сікли різками, – відізвався юнак.

– От як! То вже в такому ніжному віці пан був ласий до амурних пригод, – знов укинув перший козак.

– Та ніяка амурна пригода не привела мене до вашого садка, – огризнувся Перебийніс.

– А. що саме, коли дозволите спитати? – нашорошився той.

– Яблука!

– Як то яблука? – здивовано перезирнулися троє, а четвертий за столом звів догори свій пильний погляд.

– Яблук ваших схотілося покуштувати.

Тут усі четверо вибухли таким реготом, що аж шиби у вікнах задзеленьчали.