Пригоди архангела Рафаїла (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Юрій Клен

ПРИГОДИ АРХАНГЕЛА РАФАЇЛА

Есе та новели

ЕСЕ

«Мідь звенящая»

17 травня 1947.

Біблійний переказ, згадуючи про щасливе життя в едемі, згадує також про дерево пізнання добра й зла, що його овочів заборонено було їсти. Одна проти одної стоять дві суперечливі заяви. Господня: «Коли скуштуєте з того дерева, смертю помрете». Змієва: «Скуштувавши, дорівняєтеся богам». Ця обіцянка й та загроза не відразу здійснилися, а здійснюються поволі, протягом життя, яким живе людство. Людина єдине створіння, що розрізняє добро й зло. Дряпіжний*[1] звір, що роздирає вівцю тому, що мучить його голод, не розрізняє, і тому йому гріха немає. Крок за кроком опановуючи таємниці природи, людина все більше дорівнює богам. Сок скуштованого яблука діє в ній, як повільна отрута, якою помалу просякає все її єство. Обіцянка змієва прибирає форм все реальніших. А загроза Господня? Людина не тільки стає всезнавчою, а також суперником Божим, творцем нових світів – деміюргом і руйначем. Може, незабаром їй удасться місяць розщепити на окремі тіла, або створювати з елементів, що їхню таємницю вона збагнула, нові місяці, не так, може, нові колонії для прийняття зайвої людности, як надатмосферні бази для обстрілу ворожих континентів. Образ космічної війни перестав бути витвором казки й стає можливістю.

Читавши Одкровіння Йоанове, чи не дивувались і не жахались ми нищівній жорстокості Господній з «конями блідими», чумними болячками, отруєною водою морів і криниць, вогнем небесним і всякими іншими муками, що люди від них рятуючись, тікатимуть у гори й печери, благаючи: «Впадіть на нас і поховайте нас під собою». Дивувались... аж поки не дожили до останньої світової війни та побачили, що всі ті апокаліптичні жахи зовсім не насилатиме Господь, а люди самі на себе, що їхній нищівній жазі й жорстокості нема ані меж, ані краю. Коли Йоанові в його страшному видінні ввижалися землетруси й центнеровий град, що, падаючи, трощитиме все, то він вживав тільки старих назв для нових предметів і явищ, для яких тоді ще не існувало нашої термінології. А Господня загроза «смертю помрете» все неминучіше зависає над нами. Дорогою ціною доводиться людині платити за своє знання: ціною душі своєї і безсмертя її. Чи ж не сказано в Євангелії: «Що людині з того, що здобуде вона ввесь світ, а душу свою занапастить?» Всі скарби, вся потуга, вся влада, все знання таємниць життя й природи до нічого їй, якщо за всі ті здобутки доведеться заплатити душею своєю.

Та чи не говориться ще в другому місці Євангелії: «Якщо людина розмовляла би всіма янгольськими голосами, а не мала би в собі любови, то була б вона, як мідь дзвеняча».

Звідси ясно викреслюються два завдання: врятувати свою душу; виплекати в собі любов. Чи не рятували ми душу свою, кидаючи насиджені місця та подаючися світ-за-очі? Гнала нас, може, насамперед загроза втратити життя своє і наразити тіло на тортури, але підсвідомо підносила певно свій голос загроза ще страшніша – занапастити душу свою. Бо що проти всіх мук концентраків*, проти жаху сибірської тайґи та соловецької пустки, проти голоду й холоду оте повільне гашення іскри духової, затоптування в болото душі нашої, оте поступове переродження в покірного автомата, в знаряддя влади, нка знищувала б у нас усе, що ми звикли вважати за моральне, яка виховувала б у нас нову мораль, за якою зрада, денунціяція*, немилосердя є чеснотами? Якщо ми втекли тієї страшної долі, врятувалися від того лицемірства, яке втискає синові до рук револьвера, щоб розстріляв матір свою за «контрреволюцію», якщо пробуємо, йдучи шляхом усіх шляхетних вигнанців, спасати свою душу, не ушкодити її за ціну придбання всіх скарбів світу, то чи не постає ще нагальніше друга для нас вимога: не бути «міддю дзвенячою»?

***

Та сучасне людство Заходу ще далеке від усвідомлення, що тільки любов урятує його від падіння в ту прірву, до якої повним галопом несе її «конь блід». Коли китайський кардинал відвідав Париж та роздивлявся на плякати, що змальовували й описували ті жорстокості, що під час війни доконувалися над французами, він сказав: «Що ви витерпіли, це десята частина того, що нам довелося перетерпіти від японців. Але в нас заборонено виставляти такі речі, щоб не збуджували вони жадобу помсти й не роздмухували ненависть, яка має згаснути, коли запанував мир.

Нам далеко ще до тієї немудрої мудрости Сходу.

Коли запитали Ґанді*, що робити, щоб на Сході вербувати людей для християнства, він дуже серйозно відповів: «Треба вам жити за заповітом Христа». Отже, вербувати наочними прикладами. Істину про «мідь дзвенячу»« цей індус краще зрозумів, ніж хтобудь з християн.

Якщо християнські заповіти визнавались принаймні теоретично у взаємовідносинах окремих людей, то у взаєминах народів їхнє не те, що застосування, а навіть теоретичне визнання вважалося за безглуздя й романтичну мрію недолугих пацифістів. Думалося: чим гірше житиметься сусідові, тим краще мені. Мораль гітлерівців була: чим більше знищимо чужого люду, тим більше простору лишиться нам. Застосування будь-якого морального принципу вважалося за кволість і зраду. Ця антимораль збанкротувала на сто відсотків. Виявилось, що скрайній егоїзм був не тільки неморальним, а й безглуздим, і ті, що ним керувалися, самі собі копали яму. Отож людство, що не послухалось голосу серця, мало б тепер послухати голосу розуму, який йому каже те саме.

Чи не маємо й ми в наших громадських відносинах слухати, що каже нам серце й розсудок? Не шанувати тих вигод, здобуття яких зв'язане з занапащенням душі нашої? Пам'ятати, що, навіть заговоривши всіма янгольськими голосами, ми лишимося »міддю дзвенячою«к, коли не виховаємо в собі любови до ближнього, поваги до Його особи, тієї самої, якої вимагаємо до особи своєї?

Бож і кожний окремий з нас, пройшовши крізь іспити важкі, зневірившись у досьогочасних методах, що нормували життя, стоїть на тому самому повороті дороги, на якому стояло людство, усвідомивши раптом, що обіцянка змієва «дорівняєте богам», яка вклала йому до рук владу нищити світи й здобувати космос, нерозривно зв'язана з прокляттям Господнім «смертю помрете», що є загрозою як фізичного знищення роду людського, так і нашого знищення духового, якщо платою за «богорівність» має бути наша душа.

Чудо Воскресіння

Білявий світанок. Ще сонце десь під обрієм. Ще хиляться квіти, обважнілі великими краплями роси. Ще навіть небо не рожевіє у півсвітлі-півсутіні ненародженого дня. Смуток, який лежить на травах і деревах, який проймає звичайно природу перед пробудженням її від сну, немов би розлився і в самому повітрі. Тільки самотня жінка блукає стежками саду і чогось шукає, чогось виглядає. Де найду Його? Куди ж поклали Його тіло, чиє тіло я хочу вмастити пахучими мазями і начинити речовинами, що врятують його від тліну? А он і сам садівник, бо хто ж це інший може тут блукати у таку ранню годину? Чи не окликнути його? Так, він обертається на оклик. Але замість відповіді на питання, коротко й пестливо кидає тільки одне слово:

–– Маріє!

І враз немов блискавка пронизує жінку, така сліпуча, що, здається, розтопить її мозок, усе єство її, – і вся вона розчиниться у якомусь блаженному пориві, де змішалися жах, радість, зчудування, непевність – і раптом певність, певність... І з криком «Учителю!» вона кидається Йому до ніг. Та чує голос, голос Його, такий знайомий:

– Не торкайся мене!

Але як же вона Його відразу не впізнала, Того, услід за ким ішла стільки років, біля ніг якого сиділа, слухаючи слів Його, хто став для неї сонцем, яке бачиш щодня і яке вело її крізь будні життєві, що раптом засяяли фарбами, як свято весільне?

Та чи це могло їй на думку впасти, що Той, кого вона бачила, розп'ятим, а потім мертвим, міг встати з гробу і ходити по саду у плоті своїй? Та чи ж не змінився й сам Він трохи, бо щось нове з'явилося в Його обличчі, немов відблиск сяйва неземного ліг на нього, яке немов опрозорило всю Його постать і тепер променіло з кожної бганки Його одягу. Тож недаром гукнув Він їй, застерігаючи: «Не торкайся мене!» Неначе сам дотик міг би спопелити її на місці!

Та не повірили учні словам її. Напівбожевільній від скорботи жінці явився привид у сутінках ранкових, витвір її хворої, подіями попередніх днів екзальтованої фантазії...

А ось двоє йдуть шляхом, що веде до Емауса.

Під свіжим враженням недавніх подій вони розмовляють про те, що сталося, про те, як позбавили життя людину, що була мудрим великим учителем, ім'я якого згадується з побожністю; як пішла чутка, що він воскрес і ходить по землі.

І ось подорожній якийсь пристав до них, почувши розмову їхню. О, він добре втямив науку розп'ятого, бо починає говорити, говорити, викладати так її, ніби все життя йшов за ним і слухав Його.

Серця тим двом горять, обличчя палають, слухаючи слів, що западають аж у саму душу, розгоряючись там кострищем великим. Та ось вони вже коло мети. Пора й повечеряти. Він бере хліб і ламає його, благословляє... і по тому рухові рук його, по тому, як він хліб розломив, вони вже пізнають... Пізнають, чи ні? Та це ж питомий йому рух, якого не сплутаєш з жестом іншої людини! Чи ж не спостерігали вони здалека, як той хліб завжди ламав перед натовпом?! Вже несподіваний викрик майже вихоплюється їм з горла. Та раптом... нема Його. Немов розтанув у весінньому повітрі, розплився. Та чи це був Він справді?

Чи не омана то? Але у вухах ще звучать слова Його, руки ще тримають хліб, що його Він розломив. Так і вони теж стали свідками, що підуть свідчити перед світом, що Розп'ятий ходить по землі.

[1] Коментарі до слів, позначених зірочками (*) – у категорії «Примітки».