Пригоди архангела Рафаїла (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона, хвилюючись і ламаючи руки, почала ходити по кімнаті.

Юнакові стало ніяково і він почав говорити:

– Не думайте, панночко, що я якось причетний до змови проти вас. Півгодини тому я нічогісінько не знав про те, що мене чекає. Я їхав конем і (соромно признатись) перемахнув через паркан, щоб підібрати кілька яблук у вашому садку, і от, почувши, як ви граєте на клявесині, зблизився до вашого вікна, щоб послухати вашого співу. – (Тут панночка раптом зиркнула на молодика з-під довгих вій своїх, на яких нависли сльози). – На тому мене й застукали троє козаків, потягли на розмову до пана полковника, що є, очевидно, вашим батьком. Мова йшла про якогось Антона. А що й мене звуть Антоном, то я не відразу зміркував, що мене плутають з кимсь іншим, та не спромігся переконати пана полковника, що я вас у вічі ніколи не бачив, хоч і чув ваші голос, який в пісні закликав когось добути молоду дівчину. – (Тут панночка густо почервоніла). – Батько ваш, певний у тому, що то я був, поставив мені до вибору: або шлюб, або каюк.

– Яка ж я нещасна, – знов заломила руки панночка. – Одружитися з людиною, яка мене не кохає і яку я вперше у житті бачу! А де ж Антось! Чому він не з'явився сьогодні? Він же мені у дупло листа поклав, що буде сьогодні вночі. Хотів мене з собою геть звідси забрати.

– Листа? – дещо неймовірно перепитав юнак.

– Так. Ну, звісно, це не такий лист, як часами батько дістають від пана гетьмана або надсилають до турецького султана. Антось клав мені до дупла кілька прутиків, зв'язаних докупи. Цими прутиками визначав він день нашого побачення. – І дівчина швидко заговорила далі: – Один прутик – це означало неділя, два прутики – понеділок і так далі, сім прутиків – субота. Якщо побачення мало бути вночі, то долучалося синю квітку, якщо за дня, то білу. Виноградний листок визначав альтанку як місце нашої зустрічі, а ліщиновий – місце за ліщиновим гайком.

– Хитрий спосіб! – здивувався козак.

– Це я до цього додумалась! – гордо мовила дівчина. – Отож він на цей раз поклав синю квітку, долучивши до неї білу трояндову пелюстку. Це значить, що я його мала чекати аж до світанку.

– Шановна панночко! Мені тепер уся справа ясна. Зі слів вашого батька я зміркував, що він давно за вами стежить, не тільки за тим, як ви поночі ходите в садок, а й за так званим листуванням вашим. Мабуть давно вже й викрито вашу схованку на «листи». З часом певно навчилися и ті листи читати. Тому й не диво, що сьогодні зробили засідку, в яку я й потрапив.

– Що ж тепер буде? – з одчаєм запитала Оксана.

– Нічого особливого не може статися. Ви колись дочекаєтеся свого Антося, і все буде гаразд.

– А ви?

– А за мене не турбуйтесь. Мені якось треба викрутитись із цього становища, в яке, завдяки своїй необережності, попав.

У цю хвилину ввійшла служниця, поставила перед гостем миску з яблуками і жбан доброго меду. Для пересохлих ясен козака цей напиток був справжнім нектаром, який відживив його і розв'язав йому язика. Оксана, вибравши найбільшу й найдозрілішу антонівку, простягла її з чарівною усмішкою своєму субесідникові і промовила:

– Це яблуко неначе у вашу честь названо так. Віддайте ж і ви йому належне.

Антін подумав, що й предок Адам колись через яблуко потрапив у таку халепу, як він сьогодні. Алеж – шугнуло йому в голові – Єва не могла бути прекраснішою, ніж оця білява українка, що навіть у великому горі вміла вичаклувати такий усміх на устах своїх.

– Треба буде пану полковнику якось з'ясувати ситуацію, – сказав він.

– Та ви не знаєте батька мого! Він палахкий і на дію скорий. Заки встигнете йому довести, як воно було, він вас... та він і слухати не схоче, а самосудом стратить.

Антін підійшов до вікна й глянув униз. Хтось під каштаном проходжувався і покашлював. – Стережуть, – подумав він. – Якби не те, то зважився б униз скочити. – Зорі пливли у високому небі. Місяць за хмару сховавсь, а вітер з садка доносив пахощі матіоли.

– Що ж вам почати? – безпорадно питала дівчина.

– Що ж мені іншого лишається, як не дивитися сміливо у вічі тому, що має статися? У боях з турками і ляхами смерть нераз стояла за плечима, та Бог милував.

– Ах, то ви вже бували і в боях! А мій Антось ще тієї справи не тямить, пороху не нюхав.

Потік спогадів рунув на Перебийноса, і він почав оповідати, як під Аккерманом козаки у турків ясир відбили; як вони на чайках підпливли до Скутарі, як вискочили на берег і зчинили пожежу; як у бою під Гуманем сам-на-сам зітнувся з ляським полковником і, в полон його взявши, відібрав у нього, як воєнну трофею, самоцвітами оздоблену шаблю, оту, яка тепер у нього, Перебийноса, гри боці.

Текли години, дівчина слухала з широко розкритими очима і врешті, зідхнувши, промовила:

– А мій Антось проти ляхів не міг би битися, бо сам наполовину ляської крови.

– Як то наполовину?

– А так, має українку – матір і батька – поляка.

– Еге-е-е! Тепер я розумію, чому це мене ваші молодці за ляха мали. Я на них навіть розсердився за це... Ах, пробачте! – Перебийніс зніяковів, бо зміркував, що міг тими словами образити панночку, яка з ляхом кохалася.

– Розуміється, батькові певно краще смерть була б, ніж віддати мене за підляшка. Якби не ви, а мій Антось йому в руки попався, то певно з ним би недовго панькались.

– Ну, мені роблять особливу честь. Обіцяли влаштувати ґлядіяторське змагання з вовками, в якому я, так мовити, гратиму головну ролю. Знаєте, як це за давніх часів у Римі було: Caesar, morituri te salutant!