Пригоди архангела Рафаїла (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І ширяться, ширяться чутки. То тут, то там Розп'ятий нібито об'явився. Тож жінки знайшли уранці печеру, що правила за гріб, порожньою, чи ж не бачили вони двох юнаків у білих одягах, з світлосяйними обличчями, які сказали: «Що ви шукаєте живого серед мертвих!» Та чи ж можна вірити жінкам, які все перебільшують і часто виплід уяви своєї приймають і видають за дійсність? А ті учні, що бачили його на самотній дорозі. Та чи ж мало брехунів на світі, що їм справляє радість оповідати байки і казки!

– Не повірю, поки не вкладу пальців своїх у рани його, – каже Хома.

О, його не обдуриш, він ніколи не вірить, поки сам не побачить, не намацає.

– Дурниці, – так коментує він кожне оповідання про нібито воскреслого.

І ось у хаті при замкнених дверях і вікнах зібралися вірні, ті що ходили за Ним, що плачуть за Ним. Вони сперечаються, то доводячи, то спростовуючи чутки про воскреслого. І раптом – серед покою, для всіх зримий, у звичайному одягу своєму стоїть Він і чути вітання його:

– Мир з вами!

Всі, скам'янівши, німіють, з жахом і подивом дивляться і не знають: вірити чи не вірити. «А чи ж не може то бути хтось схожий на Нього, що іменем Його прикривається та вводить в оману людей? – – така думка шугає в голові Хоми. – Бо якось по-іншому променіють очі йому й обличчя».

І раптом чути голос Його, такий знайомий, – о, той голос не сплутаєш з ніяким іншим:

– О, ходи сюди, Хомо, поклади пальці в рани мої, – І Хома підходить, намацує рани на руках і ногах, і Той, ще загадковий і нерозгаданий, бере його руку і кладе собі під серце, і там Хома намацує глибоку рану, що робив її спис.

– Бачу, дотикаюся плоті і вірю! – викликує він.

І Той, уже пізнаний, незаперечний в існуванні своєму, лагідно каже:

– Блаженні ті, що не бачили, а вірять.

Тоді Хома падає Йому до ніг, а все тіло його здригається від плачу.

Чому так важко повірити в те, що називається дивом? Чи ж не сповнене див усе довколішінє життя наше? Чи не є дивом саме наше існування? Те, що пересуваємось по землі? Що матерія мозку нашого мислить? Що хвилі етеру, увійшовши в око наше, викликають враження барв? Що плянети кружать в річному танку і навколо сонця? Що сонцям тим, які горять у просторі, числа і краю нема? Що самі ми з усією нашою планетною системою летимо, падаємо у спіральнім кружінні у прірву, яка дна не має?

Ми не називаємо це дивом, бо це є повсякденне. Уперше побачивши, як магнет притягає залізо, ми ладні це прийняти за диво. Але що земля притягає наше тіло до себе і не дає йому зависнути в повітрі, ми не називаємо дивом, бо так звикли до цього, що навіть не усвідомлюємо.

А існування життя на землі! Серед різних форм того існування, чи не є одна, що й нам у нерозгаданості своїй здається дивом, а саме – еволюція метелика?

Он повзе гидкий хробак по землі, чи по дереві, годується листям, жере, жере, не бачить нічого з того, що підноситься над його хробачим краєвидом, і ось він, ніби стомлений життям своїм приземним, тче навколо себе густе павутиння, кокон, мумію і поринає в летаргічний сон. Отой самотканий саркофаг береже його від випадковостей життя: вже не з'їсть його птах під час того сну, такого на смерть схожого. І в саркофазі тому відбувається дивна метаморфоза: огидний хробак поволі перероджується в чарівного метелика, що, розгортаючи крила, розриває кокон свій і вилітає в простір, сяючи весельчатими барвами крил своїх.

Чи ж не є оте, досі незбагнуте переродження хробака в метелика символом довічного воскресіння? Символом з мертвих встання Христового і посмертного злету душі нашої, яка житиме у сферах етерних, де горить вічна слава Господня?

Так, а чому ж ми не знаємо, не відаємо про те майбутнє душ наших буяння у сферах горніх? – запитаєте ви. А чи ж тямить хробак, що можливе, крім його, хробачого повзання по землі, якесь інше існування, що є летом і буянням з квіту на квіт, куштуванням меду з келіхів квіткових, купанням у променях соняшних? А якби йому, хробакові, показати метелика, чи пізнав би він себе у тому крилатому створінні, він, що, до землі прикутий, не спроможний є побачити те, що діється вище, понад видноколом його хробачого краєвиду?..

Крізь Великодні минулі...

Ні в одній країні, мабуть, Великдень не святкувалося так урочисто, як у нас в Україні. У народів германських, німців, шведів та інших найулюбленішим святом є Різдво, але Великдень став найурочистішим святом православної Церкви.

У давній Персії існував культ Мітри, бога, що прийняв великі муки, і свято його відповідало нашому Великодню. Легенда про Мітру багато спільного має з історією Христових страждань, бо й він розпинався людьми.

Пам'ятаю, як у дитинстві вражав мене той епізод, що Пілат умивав руки перед очима народу, тим немов би вмиваючи себе від гріха. Дивним здавалося мені, як могла йому прийти думка розіграти таку оригінальну, на мій погляд, комедію. Аж багато пізніше довідався я, що то був обрядовий звичай, запроваджений у римському суді, і що це робив кожний суддя перед смертними вироками, наочно тим обрядом доводячи, що не лягає на нього особиста відповідальність за смерть того, кого карає уряд, і нічогісінького оригінального тут не було.

Наше століття не застосовує того обряду, бо води всіх морів і океанів не вистачило б, щоб відмити кров безвинно пролиту мільйонів жінок, дітей і беззахисних старих людей. Воно зрезигнувало* з символіки. За часів останньої війни запроваджено свого роду «конвеєрні» способи страти, способи масового нищення…

Але Великдень зв'язаний у нашій уяві не зі смертю, а з життям, – життям, яке ту смерть подолало, і з весною, коли природа прокидається від зимового сну. Чи ж не було подібне свято й у єгиптян, які знали легенду про бога Озіріса, розтерзаного на частки, і воскреслого?

Спогад мій лине до дитячих років, до тих бучних весняних ночей, коли навколо церкви палали бочки зі смолою, коли жінки, розклавши навколо свої паски і крашанки, чекали на вихід священика, що має святити їх. Великодня неділя в одному місті на Волині. Після служби Божої веселий натовп перед церквою. Червоні, сині, жовті стрічки в дівочих косах. Хлопці з кишенями, набитими крашанками. Український звичай «цокатися»: у кого крашанка міцніша й проб'є кінцем чужу крашанку, той виграв. Б'ють спочатку гострішим кінцем, а коли розбився гострий, повертають тупим кінцем. У високій ціні міцна крашанка. Кріпость її випробовують, постукуючи гострим кінцем по зубах. Всі хлопці прекрасні «знавці», «фахівці» тієї справи. Деякі хитруни проколюють шкаралупу й наливають воску. Кажуть, тоді яйце стає міцнішим. Але то вважається за ошуканство. Іноді може трапитись і «кам'янка», себто кам'яна крашанка. Але то вже справжній злочинець, хто нею користується. Та й таку «кам'янку» легко виявити, взявши її на зуби. Ось один парубок хизується, що вже виграв шістдесят крашанок. Певно прийшов на майдан, озброєний найміцнішими. Ось малий хлопець виграв одну по одній... «Кам'янка, кам'янка!» кричать другі хлопці. Та малий не звертає уваги. Він своєю крашанкою побиває усіх. «Кам'янка!» уперто починають кричати інші. «Кам'янка?» перепитав він і з усього розмаху шпурляє крашанку, оту свою найціннішу зброю, об камінь, і вона розлітається на шматочки. Хлопці, засоромлені й здивовані цею саможертвенністю, замовкають...

Великодні в Києві... Я вже не хлопець, а студент. Гудуть дзвони в Софії, у Михайлівському, у Володимирському соборі, у «Залізній церкві»*, а ми веселим натовпом юнаків і дівчат переходимо з однієї церкви в другу. Чи ж можна в таку ніч спати? У ніч, коли повітря гуде й співає... Насамперед треба дочекатися хресного ходу, того моменту, коли священик, з'явившись на порозі церковному, проголосить «Христос воскрес!» А потім... хіба до світанку хтось піде додому, коли на Володимирській горі весною пахнуть бруньки на деревах, коли вітер з-за Дніпра доносить пахощі верби, яка щойно розпустилася!

А вдома вже чекає стіл, накритий білим обрусом, заставлений пасками, горілками, наливками, крашанками...

Великдень на Архангельщині. Рік 1917. В який же то далекий куток світу закинула мене доля на заслання!* Ані пасок, ані крашанок. Люди заможні, але звичаю того не відають. Та селяни здебільшого не знають, що то яйця, бо ніколи їх не бачили. У сусідньому селі Шотогорці є баба, що має кілька курок, так про це у всіх околицях оповідають, як про диво якесь. Церква за річкою. Лід почав підтаювати, і переходити її небезпечно. Після служби підходять під благословення. Священик однією рукою дає хреста цілувати, а другою від кожного приймає «мзду», яку кладе в калитку.

Ні, такого звичаю нема в Україні! Краще піти геть і не дивитись...