— Сьогодні надінеш чорний. Одразу, щоб не перевдягатися. З роботи — і на іменини.
— Чудово. Економія в часі. Ти в мене мудрець, ти мій вождь. Дай я тебе поцілую…
Він обняв пухке, тепле тіло дружини. Воно м’яко піддавалося, звично вигиналося для поцілунку. В якусь неуявну мить десь у підсвідомості промайнуло почуття відрази до Ніни. З’явилося й зникло. Звідки, чому? І це вже не вперше…
Ніна відкинула за плечі буйний жмут жовтих кіс, глянула синіми очима на чоловіка, притулилася до нього пишними грудьми.
— Треба, щоб вечір вийшов класно, — сказала вона. — Це дуже важливо, Михасику. Дисертація гостра, треба під неї добрий фундамент…
Сагайдак, затягуючи вузол галстука, знизав плечима.
— Іменини й дисертація. Не бачу зв’язку. Я ж не викладатиму за столом суть дисертації?
— Дурнику, — проспівала Ніна. — Опоненти, керівник, друзі — всі зберуться сьогодні. Про дисертацію — ні слова. Зате лагідність господарів, шарм, ввічливість, тонкі вина, невимушена бесіда… О Михасику, всі люблять приємне життя…
— Гаразд, гаразд! Ти в мене знаєш, як треба. Давай снідати, я побіжу. Як там Андрійко — встає?
— Встає, встає! Він двійку вчора вхопив…
— За що?
— Хай сам скаже. Якусь дурницю впоров. Вчительці не сподобалось. Слухай, котику, восени візьмеш додаткових лекцій в університеті…
— Навіщо? — здивувався Михайло. — Хіба нам не досить? Триста за основну роботу, триста за лекції. Та твоя зарплатня…
— Голубчику, — погладила дружина Михайлову щоку, — треба розширювати масштаби. Ти скоро доктор, а живемо, як жебраки. Дачі нема, машини нема…
— Дачу ми щоліта наймаємо.
— Не те. Несолідно. Та й квартиру слід поміняти. Нам необхідно мінімум чотири кімнати. А то три. Та які три? Комірки…
— Люди ще в підвалах живуть.
— Кожному своє. Невже ти й мене хочеш загнати в підвал?
— Ну, досить, досить, — махнув рукою Михайло. — Візьму додаткові лекції. До того ще й книгу закінчу. Думаю, що купимо дачу…
— Лапочка моя, — замуркотіла дружина, очі в неї округлилися від зворушення. — Все буде в ажурі, лише слухайся мене.
— Слухатимусь, тільки дай мені снідати…
— Ходімо, ходімо. Вже гріється. Ось тут, на столі, — пиріжечки, грибочки мариновані. Зараз подам котлетки, картопельку. Винця налити?
— Дай півшклянки…
— «Мускат». Кримський. Непогане вино.
— М-м… Нічого… Можна пити.
— І мені дайте хильнути, — озвався, виглядаючи з сусідньої кімнати, Андрійко.
Батько глянув на його вихрясту голову, лукаві карі очі, посварився пальцем.
— Я тебе хильну. За що двійку спіймав, признавайся?
— Та…
— Що «та»?