Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сагайдак усміхнувся. А що стверджено? Що непорушне? Сама Земля мчить у просторі, розтинаючи в своєму польоті хмари космічних туманностей, приймаючи грудьми своїми потоки космічної радіації. І ті численні промені — хто їх виміряв, хто злічив? — пронизують живу тканину земної біосфери, входять новим компонентом у мозок людей, несподіваним чинником в листя й квіти, в плоди й дерева, в тіла тварин та птахів. Яка дивовижна космічна лабораторія? Ми ще навіть не ступили на її поріг, хоч і запустили кілька десятків космічних кораблів. Землі більше потрібне космічне мислення, ніж супутники й зорельоти…

До кабінету прочинилися двері. Зазирнуло в щілину личко посильної Валі. її хитруваті оченята осміхалися.

— Можна? — запитала вона.

— Зайди, зайди, — кивнув Сагайдак. — Що там, Валю? Якась кореспонденція?

— Лист з-за кордону. З Індії.

— З Індії? Давай сюди…

— Ось. — Валя поклала на стіл великий пакет. — Тільки, Михайле Кузьмовичу, у мене прохання…

— Що таке?

— Марки гарні. Як прочитаєте — дасте мені марки?

— Ти що — філателіст?

— Еге.

— З охотою, Валю, — розвеселився Сагайдак. — Забереш. Мені цього добра не треба. Дякую тобі…

Валя, радісно наспівуючи під ніс пісеньку, вийшла. Сагайдак взявся до пакета. Хто б це міг бути? Здається, у нього там кореспондента не було. Ага, ось тут на конверті прізвище. «Свамі Рішідева»… Рішідева?! Свамі?! Той самий?

Сагайдак відчув, як гаряча хвиля хлюпнула в його серце, потерпли руки. Не забув, згадав. Після довгої, невимовно довгої перерви! А він вже й не думав про далекі, юнацькі часи. Війна, полон, дивна втеча — все стало сном, маренням, неймовірністю. І химерні розмови в каменоломні, в бараці, і похід через гори… Наче кадри пригодницького фільму…

Сагайдак розірвав пакет. У ньому було два менші конверти і згорнутий вчетверо листок паперу. Він розгорнув його, звідти випало дві фотографії. Боже мій, хто це? Сивобородий величний патріарх у чалмі, з вогняними чорними очима — невже це Рішідева? Скільки ж йому тепер? Більше п’ятдесяти. Така прірва часу, більше ніж чверть віку. А на другій фотографії усміхнене яснооке обличчя льотчика американської армії. Гаррі Фітцджеральд Соун. Полковник. Він мало змінився, лише глибока риса між бровами, гіркі складочки біля рота, чіткіше окреслене підборіддя.

Михайло відклав фотографії, взявся до листа. Кілька рядків англійською мовою.

Далі написано українською мовою. Чіткий, прямий почерк, стримані фрази:

Тремтячими руками Михайло розрізав перший конверт. Що він згадав? Яку обітницю? Дитячу клятву серед гуркоту снарядів, перед лицем смерті? Він забув про неї. Забув чи… не хотів пам’ятати? Про що вона? Жити для інших. Жити не для себе. Романтичні слова, абстрактні поривання в світ утопій. Кожен крок, кожен подих зв’язаний з своїм тілом, з власними думками, інтересами, потребами. Чи не занадто довго затяглася далека містична гра? Чого хоче Свамі Рішідева? На синіх листочках топкого паперу неквапні, щирі роздуми. Розповідь про інтимне, глибинне, приховане. Нічого не притаєно, все віддається на суд брата, товариша, соратника…

Михайло дочитав листа, заплющив очі. Щоки горіли, на скронях болісно пульсувала жилка. Дійсно, бомба Часу, як писав Гаррі! Все повернулося, нічого не забуто — ні обітниці, ні юнацьких поривань, ні божевільних мрій! Він пише про самозречення, про пошуки єдності, про Нову Людину. Він запитує: «Чи є в тебе Вона?» Він навіть не називає її жінкою чи дружиною. Вона. Як прекрасно звучить. Так чи є в нього Вона? Зажди, не треба, не треба так швидко. Ще трохи пожити в полоні прекрасного. Хай потім… Пізніше…

Сагайдак розкрив листа від Соуна. Насилу розібрав розгонистий, стрімкий почерк американця.

Сагайдак склав листи в конверти. Встав з-за столу. Підійшов до вікна. Стало сумно. Чому? Щось невловиме, щось незриме тривожило серце.

Довгі роки він будував — старанно, вперто, невтомно — притулок своєї душі, де відкладав усе, що здавалося йому надійним, незаперечним, порядним. Він не хапав зірок з неба, але чесно, віддано працював, чемно ставився до поглядів інших, не ставав нікому на заваді. Одружився, створив сім’ю. Все, як в інших. Як в інших… А тепер налетів вітер минулого, і тріщить недолуга споруда, і тяжко Михайлові, бо з страхом бачить, що втрачено так багато часу і можливостей. Так, він віддався коханій роботі, прагнув до зірок, але чи стала праця для нього священною, чи був він чистим, самовідданим заради Істини? Ні, він не має права цього сказати! Він змовчував там, де треба було сказати, не чув там, де треба було прислухатись, підтримував там, де треба було заперечити. І павутина байдужості покрила душу, і розум теж непомітно став покриватися сірою пеленою. Важче стало мислити, мріяти, дерзати. Дерзати! Про таке поняття навіть соромно говорити.

Друзі, ви хочете мого сердечного звіту! Ви бажаєте знати, як я виконую обітницю? Що я скажу вам? Що напишу, що розповім при зустрічі? Десь я помилився. Десь поспішив скочити в бурхливий потік, який поніс мене в туман. А пізніше — байдужість, втома. Ви правду пишете, що без Неї неможливо стати Новою Людиною. Без коханої, без друга, без жінки, яка відчуватиме кожен ваш подих, кожен рух душі й серця.

Скажу відверто — я не зустрів її. Вже давно збагнув це, але мовчу, звик, не хочу ворушити, руйнувати звичного ритму життя. Але ж це лицемірство. І приходить відплата — вона десь недалеко, я відчуваю.

Як же це сталося? Коли?

Далекий сорок другий рік. Вибралися з полону, потрапили до югославських партизанів. Свамі й Гаррі поїхали до своїх, попрощавшись з Сагайдаком. А він залишився з партизанами. Ночував у печерах, під небом, у снігах. Ходив у рейди, дружив з хорватами, сербами, чорногорцями. Які то славні люди! Диво дивне, як у людей в грізний час розкривається серце, виявляючи скарби душі. Прості селяни чи лісоруби показували в боях та походах таку мужність, таку щедрість духу, яка ніколи б не прокинулася в звичайний час.

Михайло любив слухати їхні пісні. Вони нагадували рідну Україну. Той же сум навівало козацьке минуле, такий же вогняний гумор та веселощі, та ж надія на майбуття. Спільні елементи вбрання, народні звичаї та прислів’я, і найголовніше — мова. Десь у сутінках історії розділилися рідні брати, розійшлися по різних землях. Та не забуло серце братерське про єдину кров, серед бурі ворожої пізнає одне одного, і брат брату руку дає на спілку незламну, яку ніхто не розірве.

Були рани, були бої. Всього було. Та скінчилася війна. І Сагайдак повернувся додому. Його заарештували — як вийшов з полону, хто допоміг, чому залишився в Югославії?

Йому не вірили. Над розповіддю про втечу з каменоломні сміялися. А потім — обурювалися впертістю. Для чого казочки? Чому нема відвертості? Відвертість полегшить покарання. За що покарання? За таємний зв’язок з іноземною агентурою. Є відомості. Краще, щоб він признався сам. Нема в чому? Дуже сумно. Певне, він втратив у своїх мандрах на чужині останні крихти патріотизму.

Сагайдаку пощастило повідомити рідних. Йому вислали дещо з одежі, поїсти. Підтримали. Справу розбирали. Запитували в союзних державах, шукали документів. Нарешті звільнили. Дозволили їхати на Україну.