Чаша Амріти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Американець розкрив сумку, вийняв чималий шмат сиру, сухарі. Свамі тривожно подивився на товаришів, сказав:

— Друзі, я більше не нагадую вам. Може, незабаром ми розлучимось. Тільки не забувайте цієї ночі. Не забувайте. Життя закрутить вас, майя розкине густі тенета, далекий випадок буде здаватися неймовірним і нелогічним… а все-таки згадайте про цю ніч серйозно і не забудьте обітниці…

— О’кей! — озвався дружньо американець, поклавши долоню на плече індуса. — Я ж казав — знайду тебе в Гімалаях, Свамі, де б ти не знаходився. Ми ще зустрінемось…

— Я не забуду, Свамі, — тихо сказав Михайло.

Через два дні втікачі зустрілися з розвідувальним вагоном Народної армії Югославії…

Слово перше

ПАВУТИНА

Сагайдаку снився химерний сон. Ніби він малий хлопчина і живе в рідному селі. Все навколо таке романтичне, оповите серпанком таємниці і любощів. Старезні верби з великими дуплами, куди можна заховатися під час грози, зарості дерези, де скубуться невгамовні коти й несуться нишком од господині невиховані кури, глибокі покручені глинища за селом, де можна гратися в піратів та козаків, палити цигарки з вати або кізяка і стріляти з самопалів у сірих огидних жаб-ропух.

Диво дивне. Розділилася свідомість Сагайдака вві сні. Одна зберігала дорослість, пам’ятала, що він — учений, кандидат наук, солідна людина, а інша, дитяча, — наплювала на всі ті звання й умовності, скинула шкірку поважності й стала сама собою. Хлопчик вибіг на город, вирізав товсту соняшничину, одпанахав плескату важку головку з недозрілим насінням. На тому місці з’явилася лієчка. «Це буде карбюратор», — зрадів хлопчик. Він налив у ту заглибнику води з дощової калюжі, почмихав, забурчав, заводячи «машину», сів верхи на соняшничину і гайнув поза цариною до лісу, аж штаненята залопотіли.

Жито вклоняється до землі, шумить привітно, блакитні сокирки і волошки лукаво зоріють поміж хлібами, теж хочуть гратися. І чути їхній дружній голосок — ніжний, милодзвінний:

«Драстуй, вершнику! Куди зібрався?»

«До Місяця! — кричить гордо Михась. — А потім аж до Сонця!»

«Щасливо! — здивовано вигукують волошки й жита. — Щасливо, любий Михасю! І наше вітання Сонцю! Передай неодмінно!..»

«Передам! — вигукує хлопчик і, підскочивши вгору від повноти почуття, поривається вперед. — Іго-го-го! Др-р-р-р! Чах-чах-чах!»

Соняшничина поєднала в собі функції коня, машини й ракети. Вся сила людська в руці хлопчика. І нема йому впину, нема перешкод. Курява стелеться полем, на запиленій дорозі залишаються маленькі сліди.

Одлітали, блідли враження сну. Відсувалися в невідому глибінь свідомості. А Сагайдак все ще утримував зворушливі видива у своїй пам’яті. П’яти ще відчували сонячну теплінь битого шляху, вуха зберігали неповторний шепіт ласкавого літнього леготу…

Сагайдак розплющив очі. Звідки чарівні образи? Моє любе, зворушливе дитинство, навіщо тривожиш, для чого воскресаєш із бездонної криниці часу?

Сухо цокає годинник на столику. Нагадує про реальність. Зараз буде торохтіти. Сагайдак натиснув кнопку дзвінка. Відкинув ковдру і скочив з ліжка. Взяв гантелі, підійшов до відчиненої кватирки, ліниво зробив кілька вправ. Позіхнув. Надокучило! Безглузде заняття. От якби в селі — інша справа! Взяти б сокиру та метнутися до дровітні. Цюк-цюк! Цюк-цюк! Росте купа пахучих дровець, грають м’язи, приємна хвиля котиться по всьому тілу, бадьорить, підносить…

Він кинув гантелі в куток. Зайшов до ванни. Ткнувши вилку електробритви в розетку, трохи пошкріб підборіддя. В око впали сиві пасма над чолом. Еге, швидко насувається старість! Сьогодні — сорок п’ять. День народження. Прийдуть гості. Гомону, безладдя на цілу добу. А що відзначати, з чого радіти? З мішків попід очима? Чи втоми, що все частіше оволодіває тілом?

Сагайдак наблизився до дзеркала, зазирнув собі в очі. Хто ти, відбитку? Хто я? Дивна форма — тремтлива, гаряча, сповнена протиріч і бажань, немічна й вольова, наділена нетутешнім поглядом духу? Очі — прозорі вікна, розцвічені карою позолотою, хто ви — зброя душі чи оптичні приладдя біологічної машини?

Не збагнеш, не пізнаєш. Нема дитячого, безпосереднього сприймання, як у сні. Все розписано за правилами наукового аналізу, все зарегламентовано традицією інтелекту. Куди поділася студентська безкомпромісність, запальність? Звідки повзе байдужість, зневіра, ледве вловимий холодок цинізму, ніби перші прозорі кристалики крижинок на осінній воді? Коли це почалося, з якого дня чи години?..

Струсити б дивну пасивність душі, змести, як павутину з обличчя. Як? Звідки почати? Та й неохота. Неохота думати про значні зміни, неможливо витягати розум з глибокої колії, прокладеної попередником. Та й витягти його — де сили взяти? А сміливості?

Сагайдак зітхнув, покивав сам собі. Усміхнувся відбитку. Гай-гай, брате! Юродствуєш, сам перед собою граєш у прогресивного мислителя. А перед колегами… перед науковим керівником? Мовчиш, вислуховуєш тривіальні сентенції, підтакуєш, хоч знаєш, що він пень-колода. Залежність, перспектива, наукова кар’єра… Мовчи, не виправдовуйся, не будь лицеміром хоч на самоті.

Холодний струмінь води освіжив, одігнав хаотичні думки. Треба поспішати на роботу. Сьогодні останній день, завтра — відпустка. Потім — у червні — поїздка за кордон на філософський симпозіум, а в липні — захист докторської дисертації. М-да! Здорово все-таки! Доктор, а там, може, незабаром, членкор, академік… Тоді він покаже! Ні від кого не залежати — це прекрасно! Будь-яку єресь можна сказати, найсміливішу думку відстояти! Ха, журавель в небі. Ну, та побачимо. Рік буде цікавий… аби лиш не зурочити, як казала моя бабуся…

До ванни зазирнула дружина, сонно всміхнулася.

— Ти вже встав, Михасику?

— Ні, ще лежу, — скептично відказав Сагайдак. — Коли я тебе навчу не говорити фраз-паразитів?

— Ти сухар, — образилася дружина. — 3 парадоксальних фраз та слів складається все найцінніше в житті. Гладенькі, правильні фрази нецікаві…

— Ой Ніночко, якби ти завжди такою мудрою була, — весело вигукнув Михайло, енергійно протираючи рушником у вусі. — Чому ж ти мене гризеш за порушення традицій?

— То в житті. В побуті, в роботі ми маємо справу з людьми, — повчально сказала Ніна. — Треба шанувати їхні звички. Між воронами…

— Знаю, знаю, — перебив Михайло, виходячи в коридор. — З воронами каркай, з вовками вий, з собаками гавкай! Гаразд, будемо гавкати. Де мій сірий костюм?