Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Еге ж. Біблія розповідає, що патріарх приготував вино з винограду, гарненько напився і з веселим настроєм ліг спочивати у шатрі. Наймолодший син Хам побачив голого батька і, зустрівши братів, почав насміхатися над Ноєм. Брати Сім і Яфет не підтримали його, а взяли покривало і, задкуючи, щоб випадково не узріти дітородні органи, які дали їм життя, вкрили батька. Патріарх, дізнавшись про те, що сталося, благословив старших Синів і прокляв Хама. Вся ця притча розглядається більшістю людей, як морально-етична сентенція. Шануйте, мовляв, батьків і тоді матимете їхнє благословення. Хам, хамський — стало синонімом підлості, мізерності, неуцтва, навіть хуліганства. Це — примітивний варіант трактовки. А ти, доню, вхоплюєш глибинний смисл легенди?

— Здається, розумію. Ти вже натякнув. Хам побачив лише зовнішнє, оголене, банальне, поверхове, смішне, п’яне. Тому й таємницю своєї появи на світ він неодмінно зведе до грубого акту. А старші сини відмовляються прийняти той рівень розуміння, котрий очевидний, відкритий, загальнодоступний. Їм імпонує більше легенда, духовність, глибинність. Навіть примітивний батько (а він символ видимої природи) для них лише зовнішня плівка вічної тайни, тільки інструмент життя, котре не вичерпується очевидністю…

— Гарно, доню, гарно, — зрадів прадід. — Молодець! Тоді й гіпотезу Гріна ти проаналізуєш правильно: вона надто очевидна, в ній відсутні парадокси. Відбулася тільки інверсія: замість примату людини — примат квітки. Система аксіом не змінилася, ми лише переставляємо місцями ті самі конструктивні деталі.

— Що ж тоді ти пропонуєш? Адже думки Гріна дуже близькі твоїм про розум квітів…

— Не заганяй мислі у готову форму. Мабуть, Грін має слушність, малюючи космічну стежку для місії людини. Та чи вичерпується цим наше призначення? Чим масштабніший стереотип, тим довше ми будемо сидіти в ньому. Може, нам треба йти одразу по кількох напрямках? Згадай казку: «Піди туди, не знаю куди…».

— Це страшно, дідусю. Брати на себе безмірний тягар і всеохопну мету? Хто витримає?

— У всякому разі, не Хам, — засміявся прадід. — А лише той, хто рушив на пошуки тайни. Згадай, доню, наших бійців, котрі загинули в дні революції або на фронті Вітчизняної війни. Як ти думаєш, вони згодяться, щоб їхні нащадки обмежилися куцою метою ситості й комфорту?

— Нізащо!

— Правильно мислиш.

— Дідусю, ти нічого не сказав про діда Редька.

— Може, там ти знайдеш більше, ніж в гіпотезі Гріна. Тільки не забувай ключик розуміння. Будь щира й доброзичлива, то й відповідь буде така ж…

Перечитую Вернадського. Який геніальний ум, який потужний прожектор передбачення, сміливості, безстрашності припущень. Ось лише абзац, а скільки дум він породжує: «Можна навіть припустити, враховуючи слабкий розвиток наших знань в цій області, що земне і навіть планетне життя є частинний випадок прояву життя, як частинним випадком прояву електричних явищ будуть північне сяйво чи грози земної атмосфери. Ми перебуваємо тут в майже чужій для науки області наукових гіпотез і навіть наукової фантазії, якими можна вважати міркування про життя в областях незвичайних для Землі температур і тяжіння.

Науково відкинути навіть таке припущення ми не можемо. Так далеко ми від наукового розуміння життя».

І далі він каже про необхідність розглядати життя як один із найголовніших проявів реальності. Тобто питання ставиться про вічність життя як особливої форми буття матерії.

Я розумію Вернадського так, що наше земне життя є лише ланка, мозаїчний елемент грандіозної космічної картини таємничого життя Всесвіту, про яке ми ще нічого не відаємо, але зобов’язані шукати своє призначення, щоб утвердити смисл власного існування.

Якби було десять голів, двадцять рук, триста годин у добі, щоб охопити всю мудрість світу швидше, повніше, глибше. Щоб наблизитися найтісніше до дверей правди, істини. А вже там…

У спогадах Горького прочитала його бесіду з Блоком. Поет чомусь пригнічений, заглиблений у себе, він хоче знати думку письменника про смисл буття людини. Горький напівжартома (чи серйозно?) говорить: «Особисто мені більше, подобається уявляти людину апаратом, котрий перетворює так звану „мертву матерію“ в психічну енергію і колись, в незмірно віддаленому прийдешньому, перетворить весь „світ“ у чисту психіку… нічого, крім думки, не буде, все щезне, перетвориться у чисту мисль; існуватиме лише вона, втілюючи в собі все мислення людства від перших проблисків до моменту останнього вибуху думки… Я дозволяю собі думати, що колись вся „матерія“, поглинута людиною, перетвориться її мозком у єдину енергію — психічну. Вона сама в собі віднайде гармонію і замре в самоспогляданні — в спогляданні прихованих у ній, безмежно розмаїтих можливостей…».

Блок, з подивом глянувши на Горького, запитує: «Ви це серйозно?». І, не очікуючи відповіді, з гіркотою зауважує, що мозок йому ввижається пухлиною, своєрідним зобом, що гарно було б не мислити, спочинути від невпинного думання.

Наткнувшись на цей уривок, я не лише здивувалася міркуванням Блока про патологічність мозку, про біль самого процесу думання, а й згадала багато подібних тенденцій у міркуваннях світових філософів, біологів, фантастів, мислителів. Навіть народ відзначив це у мові, породивши поняття «гадати», «гадка», як синоніми слів «мислити», «мисль». Пращури порівнювали думку, мисль із незримим «гадом», «змією»; котра отруює душу, свідомість, змушує мучитись. У більшості космогоній та антропогоній світу розум, інтелект, ум символізуються змією. Отже, тут наявна глобальна кореляція. В чому ж річ? Чим завинив мозок, основний орган мислення, що ним бідкаються, із-за його діяльності сохнуть, згорають, хворіють?

Тут я згадала химерну гіпотезу одного скандинавського фізіолога, прочитану років два тому в науково-популярному часописі. Я вже забула прізвище вченого, не можу згадати навіть назви журналу (чи то «Знание-сила», чи то «Химия и жизнь», а може, це було в газеті?), проте пам’ятаю, що сприйняла цю гіпотезу як жарт ученого, як наукову пародію. Він висловлював думку про те, що мозок людини в процесі формування мислячого примата отримав надмірні можливості і деспотично захопив у організмі всі віжки управління. Він планувався еволюцією, як аналізатор, як орган розпізнавання й інтеграції тих чи інших вражень. Проте рішення мала приймати психічна сукупність всього організму, так би мовити, собор всіх органів, всіх автономних структур, віче організму. Пронизавши нервовою структурою все тіло, отримавши доступ до найменшої групи клітин, мозок підпорядкував усе собі, замість того, щоб віддати себе всьому. Далі все йшло як по маслу: самодержавне визначення того, що можна, а що не можна, формування забобонних традицій і звичок, табу й упереджень, котрі були прямо ворожі тілу. Сукупна мудрість організму вимагала, наприклад, сну або їжі, води чи спокою, а мозок, отримавши певний соціальний імператив, диктував тілу безсоння, піст, злочин, бузувірство, утримання від тієї чи іншої потреби (або надмір потреб). І все це в ім’я умовних суспільних, релігійних, расових чи національних алгоритмів і програм. Тоді, справді, про яку мудрість мозку можна говорити? Може, він і не призначений для продукування «мудрості»? Може, він взявся до тієї праці, на яку не планувався? Автор гіпотези нагадував відомі факти, коли медицина лікувала ту чи іншу хворобу, периферійна група клітин справлялася з недугою, а потім зненацька мозок, який зберігав алгоритм патології, знову «запускав» хвороботворчий процес всупереч інтересам свого носія. Доводилося навіть вводити в мозок електроди, щоб «випалити», так би мовити, шкідливу програму, усунути алгоритм недуги. Ось тобі й розум, мудрість! Та це ж стосується примітивних проблем, механізму фізіології, де все лежить на поверхні. А що говорити про «інтелектуальну» діяльність, що формується мільйонами тенденцій, клаптями знань, традицій, осколками слів, понять, фрагментами приказок, пісень, модних анекдотів, звичних стереотипів думки тощо?! Тут мозок безсилий навести порядок, сформувати алгоритм синтезу, цільності, бо критерію в нього нема. Є лише зарозумілість деспота, котрий всівся на владичному місці керівника і тримає стерно організму й психіки.

Диво дивне! Знову все зводиться до пошуку призначення людини. До визначення критерію життя. Мозок самостійно не може розшукати такого критерію. А може, й не захоче. Чому? Бо тоді він перестане бути основним. Він стане рядовим учасником віча…

Напрошується висновок: навчити мислити все тіло. Згармонізувати всі автономні структури, від периферійних клітин шкіри до нейронів, від серця до мізинця. Щоб весь організм діяв, як співзвуччя, як ідеальний і симфонічний оркестр. Чи залишилася у нас можливість такого всетілесного мислення? Мені здається, що залишилася. Інтуїція — то релікт цієї здатності. Осяяння, інстинктивна героїчна дія, віщі сни — все це прориви крізь деспотизм мозку, крізь його консерватизм. Безумовно, у бій веде не мозок (скоріше всього мозок шукає варіантів рятунку, аж до дезертирства), а сукупна воля й мудрість організму, як представника цільності. В наших глибинах ще живе дитя, здатне здійснити метаморфоз, наступну еволюційну модифікацію, щоб відновити справедливість у власному тілі, а отже — в бутті взагалі.

Скільки дивовижних можливостей відкриваються перед дослідниками? Тільки не спи, шукай, дерзай! Не муруй в’язниці з тих чудових матеріалів, які для тебе приніс потік пізнання! Бо хіба не все одно, в якій темниці сидіти — кам’яній чи золотій, релігійній чи супернауковій? Лабіринт залишається лабіринтом, навіть наймодерніший, бо в центрі його завжди — Мінотавр, чудисько, що пожре тебе, якщо ти не вб’єш його. І те чудисько ти сам породив, бо ж Мінос — батько потвори, а Мінос — це лабіринт мозку, в самому корені слова чується зміст (Мінос-Манас — розум). Чи не попереджували елліни в цьому міфі нащадків про небезпеку інтелектуальної лабіринтності?

Любий прадіде, я, здається, починаю розуміти твоє застереження — не захоплюватися жодною моделлю, якщо вона прив’язує тебе до консервативного мислення й статики…

Були в психолікарні. Гнітюче враження. Яке падіння людини, які катастрофи долі! Інколи здається, що ми діємо, як страус: ховаємося від жахливої реальності за барвистими лахміттями вигадки, романтизму. Але іншого шляху нема. Знижувати рівень соціального оптимізму злочинно, інакше ми ніколи не здолаємо наступ безумства — і в суспільстві, і в індивідуальній психіці.

Але як багато ступенів психіки людей! Нічого подібного нема в світі фауни. Там є здібніші, сильніші представники роду чи сім’ї, але градації незначні. А в людини мислячої діапазон — від ідеалів кам’яного віку до космосвідомості, від ніжного романтизму до патологічної злочинності, від забобонів до відчуття спів’єдності сущого. Як же нам сукупно прийти до синтезу? Всім — і божевільним і геніям, бездарним і суперталантам? І чи є прогрес, поступ, як шлях у небувальщину, у неможливість? Що ж воно таке — тайна, яку ми штурмуємо? Синтез випадковостей, конструювання з елементів, про які ми нічого не можемо сказати, а завтра повинні взяти їх до творчої дії… чи просто розгортання зерна, котре вже несе в собі все, але проявляється відповідно до умов?!

Від цього залежить наше прийдешнє (в тому числі й прорив у зоряну глибінь). Що нас (чи хто?) змушує прагнути далі й далі? Або невичерпна потенція зерна, або наказ когось. Це треба збагнути! Якщо зерно — тоді це іманентна воля нашої суті, наші природні глибини. А якщо наказ? Це може бути наказ паразита у психосфері (або ще десь). Адже виконує людство впродовж тисячоліть містичні, релігійні та інші програми, що йдуть всупереч волі живої природи?!

Для мене — майбутнього психіатра — ця проблема найкардинальніша. Тайна формування психосфери, ноосфери зловісна. Адже в психосфері кожен бачить те, що хоче бачити (або що його навчили бачити). Образи свого мислення, віри, прагнення: християни, аскети, святі бачили чортів або ангелів, індуїсти — девів, ракшасів, Мару, атеїсти — не бачать нічого або хаотичні інтегральні образи власного досвіду. Отже, психосфера, ноосфера — поле, нива, яка вирощує ті зерна, що посіяні соціальною практикою. В цьому надія й печаль! Надія втому, що ми спроможні здійснити прекрасний посів, а печаль при думці про те, який страшний чортополох сіявся віками в свідомість народів. Як же його виполоти?

Відвідали анатомічний музей. Я відзначила в собі дивний психологічний стан: майже нічого не чула, що розповідав професор, а бачила тільки розтерзану людину. Тисячі уламків, шматків, бризок цілого. Цілого! Пронизала яскрава думка: вивчення цілого на основі аналізу дискретних часток — марне. Такий шлях безперспективний. Треба вивчати не те, що складає мене, — органи, клітини, — те, в що входжу я, в чому маю життя, смисл, мету. Лише так можна віднайти правдивий принцип здоров’я. Здорова людина — це така людина, котра перебуває в потоці свого призначення, саморозквітає. Інакше кажучи — радісна людина. Треба медикам, спадкоємцям Ескулапа, шукати джерело радості. Це, основний критерій зцілення!

Чому ж наша медицина так драматизована? Навіть сам антураж поліклінік, лікарень, амбулаторій дуже далекий від творчого принципу зцілення. Щось церковне, щось тривожне й трагічне панує в храмі Медицини. Неприродна тиша, мертвотні кольори, настрій приреченості. «Хворий, як себе почуваєте?». А чому не інакше: «Одужуючий, як себе почуваєте?». Одне слово, а психорізниця буде вражаюча.