Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спочатку на Першогеї-Праземлі виникають зелені мікророслини, енергетично зв’язані з Сонцем, рухливі, пластичні. В них закладено програму розгортання, розквітання, співпраці з косною речовиною, динамізації планет, позбавлених життя, введення їх у потік вселенської вітальності, розповсюдження в інші світи.

Генетична програма Першоклітин передбачає появу «Зелених Мислячих», тобто своєрідних Квіто-Людей, котрі стають інструментом інтродукції, розповсюдження флори у далекі світи. Вся еволюція, лінія розвитку, розкриття, механізми для долання відстаней між світами — все це притаманне життєвим формам, виявляється в них і через них. Відчуженої техніки не передбачається, еволюціонує безпосередньо сама тканина життя.

Та зокрема на Першоземлі (ще в архейській ері, а може, й раніше) сталася катастрофа, порушення еволюції. В надрах хаосу (в глибинах першостихій) виникли дзеркальні форми «тіньового життя», першоклітини фауни. Вони використали геноблоки флори, уподібнилися їм в своїй структурності, та були неспроможні безпосередньо живитися енергією Світила, а паразитували на «зелених», поїдаючи їхню плоть, засвоюючи їхню динаміку. Почався еволюційний герць, страшне протистояння. В таких умовах життєві форми «зелених» не здатні були повністю розкрити свою програму, самореалізуватися. Треба було прийняти тактику й стратегію боротьби з паразитами, з першофауною. Флора почала виділяти надмір кисню, в якому «мікрозвірі» самоспопелялися. Але паразити дуже швидко модифікувалися, організували «дихання», як ритмічне засвоєння кисневого потоку, сформували силові органи, почали вирощувати потужні тіла. Наростала організація складних структур, які поїдали «зелених» в масових масштабах. Флора протистояла цьому розмноженням, освоєнням все нових екологічних ніш, пластичністю, творенням різноманітних форм, введенням фауни у екологічний обмін, використанням її для власного розмноження, насичення гумусу мертвими тілами тварин. Поява гігантських рептилій стала страшною загрозою для рослинного світу: це були титанічні фабрики для тотального винищення флори. Об’єднаний «розум» планетарної квітки готує грандіозну мутацію: з’являються покритонасінні, принципово нова ступінь зеленого життя, яка, очевидно, вводить у обіг біосфери потік ферментів і речовин, неприйнятних для ящерів. Рептилії отруюються, деградують, щезають. Екологічні ніші заповнюються теплокровними, пластичнішими, динамічнішими, здатними до співпраці з флорою. Виникають примати, квітка готує появу на планетній сцені мислячої істоти, котра здатна була б прийняти еволюційне веління біосфери: стати лідером світового життя. Рослинна їжа і мед бджіл (так вважає професор Грін) були реактивом мутації, яку «запланувала» флора. Оскільки для переселення на інші планети потрібна була суверенна мисляча істота, а рослинний світ, виснажений поєдинком з фауною, вже не спроможний був сформувати такого виконавця з своєї тканини, то залишалася одна-єдина можливість — «виліпити» такого агента-інтродуктора з підходящого звіра. Вибір впав на примата…

Першолюдина сприйняла в свою глибинну суть ідею краси й вічної динаміки, притаманну квітці. Але поряд з цим залишилася сутність звірячості, нищення, антагонізму, антиеволюційності, хаотичності. Звір в людині творить технологію, з допомогою якої можна і знищити рослинний світ повністю, а можна й розповсюдити його на інші планети. Тепер все залежить від того, чи збагне людина свою місію, чи стане свідомо співпрацювати з квіткою? Це — завершальний бій Квітки й Звіра, в якому поразку можуть потерпіти обоє, а можуть і перемогти обоє. Оквітчана Людина — то апофеоз мільйоннолітньої містерії еволюції…

Такий короткий виклад божевільної гіпотези (в експрес-інформації так і написано — «божевільна гіпотеза») професора Гріна. Він твердить, що всі «прокляті вічні проблеми» людства мають лише одну причину: нерозуміння своєї місії, свідоме протистояння їй. Якщо розповсюдити земне життя на багато планет, а таким чином розширити еволюційне біополе в космос, тоді й наша ноосфера, сфера розуму людини, ввійде гармонійним чинником у таку масштабну діяльність галактичної біосфери й ноосфери, що всі лиха й страждання минулих темних віків розтануть в динаміці нового, осмисленого буття, як сутінки перед наступом світанкового сонця…

Радісно й тривожно. Чи є раціональне зерно у гіпотезі англійського вченого, чи є наукова основа? Безумовно. Всі натяки прадіда з приводу цього, весь мій «казковий» досвід, інтуїція, вся динаміка суспільної боротьби за збереження здорової, придатної до еволюційних видозмін, біосфери, підтверджують, що ми підходимо до розуміння глибокої таємниці світового життя, його призначення, і нашої, людської, місії в цьому радісному потоці самореалізації.

Цілу ніч не спала, думала про гіпотезу Гріна. Якщо взяти ключ цього припущення, то що тоді означатиме поняття «нормальна людина» або «хвора людина»? Нормальна — це така, котра повністю віддала себе зростанню й поширенню рослинного світу, його динаміці й розквіту. В такій діяльності людина природно здобуває радість творчості, відчуття повновартісності, цілковите саморозкриття. Всі патологічні ухили, все психічне марення віків, весь маскарад потойбічних пошуків зникають, мисляча істота діє тотожно своєму покликанню. А всі недуги, а особливо психічні, виявляться лише результатом загубленості людини у лабіринті блукань, забобонів, одірваності від рідної Матері-Природи.

Вранці не стрималася, розповіла про гіпотезу Гріна Галі. Вона дивилася на мене ошелешено, розгублено кліпаючи блакитними очицями.

— Хіба таке можливе? Щоб флора володіла розумом? І свідомо формувала мислячу істоту — людину? Ми б уже давно знали про такий розум і ввійшли з ним в контакт.

— Хто сказав тобі, що такого контакту нема? Згадай казки. В багатьох легендах твердиться, що люди знали мову рослин і тварин, чули їх, спілкувалися.

Галя задумалася. Потім радісно підскочила, заторсала мене.

— А у нас на Волині є й тепер один дід, котрий — мені бабуся розповідала — уміє розмовляти з деревами й квітами. Його відьмаком називають.

— Ти бачила його?

— Не довелося, — призналася Галя. — Він проживав у пущі, на хуторі Ведуни. Там, окрім нього, мешкав тільки лісник з двома дітьми. Інші хати покинуті, люди перебираються до міста, до райцентру. Дражнять того діда Редьком. Так і кажуть — дід Редько. Або відьмак.

— А що він робить? Якого віку?

— Хтозна. Може, сімдесят. А може, й сто. Збирає трави, здає заготівельнику. Колись до нього рвалося безліч людей, благали, щоб лікував. Декому він помагав, а потім припинив лікування. Його попередили з району, щоб не смів цього робити. Правда, інколи вчені до нього приїжджають, начальство велике. Так ото він буцімто знає мову рослин. Тільки я гадала, що то бабські плітки.

Я попросила Галю, щоб вона при оказії розпитала про діда Редька все, що можна, а якщо вдасться, то хай сама поговорить з ним, домовиться про зустріч зі мною. Так і так, мовляв, є майбутні лікарі, котрі дуже шанують прадавню мудрість і хотіли б взяти від нього все, що він бажає передати нащадкам.

— Дуже помпезно, — сміялася Галя. — Ніби на сцені. Кажуть, що дід Редько мовчун. І що він читає думки. Може, він уже чує нас?

Ми потішилися таким припущенням, але твердо вирішили так чи інакше зв’язатися з волинським відлюдником.

Побувала в Сміянах. Прадідові стало легше, він знову жвавий, веселий, насмішкуватий. Зрадів мені, глянувши у очі, підморгнув:

— Знову щось одкопала? Бачу — переливається через край, охота похвалитися. Еге?

— Вгадав, — згодилася я. І розповіла йому про гіпотезу Гріна. Згадала й про діда Редька. Запитала, що він думає про все це.

— Природно, — сказав прадід. — Ти відкрила очі на цю проблему, і кожне слово, кожна думка й зустріч тепер вибиратимуть з потоку життя те, що тебе цікавить. З маленької сніжки нагромаджується велика снігова баба. Тільки дивися, щоб не опинитися під сніговим… чи то пак інформаційним обвалом. Уже й тепер ти надто захоплюєшся механізмом згаданої гіпотези.

— Не розумію…

— Ти жадаєш все узгодити, все пояснити, звести до причинного ланцюжка. Розумію — логічний метод вимагає цього. Проте коли шукаєш небувальщини, то й методологія повинна бути небувала, парадоксальна, несподівана. Те, про що натякнув Нільс Бор, кажучи, що всяка путня гіпотеза має бути божевільна. Бо якщо вона надто ясна й логічна, то не виходить за межі відомого, загальноприйнятого, а отже — не відкриває нових шляхів.

— А до чого тут гіпотеза Гріна? Вона аж надто божевільна!

— Я цього не бачу. Гіпотеза тривіальна. Вона вся лежить на поверхні, побудована з відомих стереотипів мислення. В ній відсутні парадоксальні, божевільні припущення. Достатньо розкласти її на полички логіки, і кожен школяр згодиться з нею і почне байдуже повторювати. Масштаби гіпотези грандіозні, тут я згоден, але відсутня тайна. А тайна — свідоцтво правдивості, істинності.

— Не розумію. Завдання науки — розвіювати тайну, знімати її покривала…

— Це помилка. Дуже древня. Пізнання повинне оберігати тайну, як основний рушій будь-якого прагнення, руху, смислу, доцільності. Позбавлення тайни — то шлях у тупик, де вже нічого нема. Саме життя є вічна тайна, котра вічно наростатиме. Чим глибше копнеш його, тим глибше воно поринатиме в таємничість. В цьому радість буття. Пригадуєш притчу про патріарха Ноя та його трьох синів?

— Це той, що пережив потоп?