Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як майбутньому лікареві, мені до душі завершальні слова Марченка: «Напевне, не випадково після прогулянки в лісі ми відчуваємо себе так, ніби добре відпочили, отримавши заряд енергії. Можна припустити, що справа не лише в повітрі, а відбувається якась своєрідна взаємодія біополя людини й дерев, котрі її оточують…».

Все це прекрасно, проте навіть такі вчені, як вищеназваний, дозволяють собі жорстоко експериментувати з нашими зеленими друзями, завдаючи їм глибоких ран (буквально!), а потім вивчаючи «реакцію» дерев на ці «подразнення». Досить лише зробити ще один крок далі в тому ж напрямі, допустивши високий розум рослини, і тоді метод контакту з флорою відкриється сам собою. Заважає наш прадавній антропоцентризм, зерна якого закладені ще в «священних писаннях» давнини, а потім культивований сучасною наукою.

Чи правомірні такі висновки? Який у них сенс (якщо не рахувати елементарної зарозумілості й гордині)?

Навіть якщо допустити, що людина — «вінець природи», тобто своєрідний плід, квітка, завершення зусиль еволюції, навіть тоді необхідно визнати, що для появи мислячої істоти потрібна була гігантська піраміда буття (перш за все рослинний світ). Проте подібне припущення вимагає чесної відповіді: навіщо природа формувала нас, людей? Чого вона чекала від гомо сапієнса? Якщо дерево зростило зернятко, плід, то в цьому зернятку вже закладено програму й алгоритм попередніх поколінь дерева і його прийдешність. Чи є в людині така ж програма й алгоритм? Хто дав бодай приблизні відповіді на такий запит, що вже віками вирує в душі людини?

А якщо припустити (поки що бодай припустити) інший підхід до розуміння людського призначення. Якщо прийняти примат, старшинство, першість флори, квітки, рослини! Якщо квітка — то головне у саморозкритті світового життя? Тоді людина виявляє себе (має виявити) лише динамічним агентом квітки, її посланцем, побратимом, уповноваженим.

Ось воно! Нова ступінь людського самоусвідомлення: ми сформовані живою природою, як носії життєвої естафети. Прийнявши таку місію, отримуємо всю потугу біосфери. Воюючи з власним покликанням, паразитуючи на тілі Матері-Природи, ми маємо удар бумеранга, ми самознищуємось.

Лідер життя і садівник Космосу! Чудово! Чи не ляже в цю концепцію вся прийдешня наука про Людину та її покликання? Непроста думка. Віками людину пригнічували, нав’язували ідею нікчемності, гріховності, приреченості, а разом з тим — ідею гордині, винятковості, самовозвеличення. Кому це було потрібно?

Людина почала боятися «вантажу Атласа», боялася взяти на себе космічну місію творця життя. Чи не звідси почалися всі деформації психіки і фізіологічна деградація?

Як сміливо мислять у своїх безстрашних творах Ціолковський, Вернадський, Єфремов, Чижевський. Фантастика й наука йдуть назустріч одна одній. Мрія й точний розрахунок стають двома крилами мудрості.

…Новий рік. Привітала дідуся з бабусею, прадіда, телеграфувала в Делі. Тато з мамою обіцяють прислати на цей рік виклик і візу. Радісно! Побачити, відчути легендарну Індію. Не в книзі, не в уяві, а безпосередньо. Може, пощастить побути в Гімалаях? Хотілося б відвідати долину Кулу, торкнутися тієї землі, де ходили Реріхи, де прекрасна другиня великого художника вимріювала краще прийдешнє для Вітчизни й всього світу. Е, краще не захоплюватися, а то не вийде нічого, ще зурочиш!

Цікаво б поговорити з серйозним знавцем йоги про суть і призначення квітки. Невже в Індії не знають про примат флори?

…Тривожно за прадіда. Тяжкі сни, в яких я його бачила юним хлопцем. Поїду. Хоч і позамітало дороги снігами, побуду на свята з ним, з моїм дорогим правічним другом.

Повернулася до Києва. Прадід, справді, трохи занедужав. Дуже зрадів, коли я зайшла до заваленої снігом землянки, але відверто й просто сказав мені, щоб я не дуже хвилювалася, якщо йому найближчим часом доведеться відпливати. Так і сказав — «відпливати». Каже й усміхається. Я гадала, що він жартує, гнівалася, сердилася, сварилася, та потім спостерегла, що поза тим усміхом, у глибині зіниць, проглядають у ньому серйозна зосередженість, спокій. Знаю, що вже справді він незабаром покине нас, а душа протестує, не хоче визнавати правомірною таку закономірність. Вічна розлука? Навіщо ж ми тоді будуємо грандіозну споруду цивілізації, якщо апофеоз всього — вічна розлука?

Прадід дивився на мене ласкаво й мудро, ніби читав мої думки. Підморгнув жартівливо:

— Не турбуйся. Я ще пострибаю трохи. Зажду, доки ти закінчиш інститут. Доки станеш на ноги. Бо на твоїх бродячих батьків надії мало. Ось тобі моя обіцянка й пророцтво: житиму доти, доки стрінеться тобі твій суджений…

Я мимоволі засміялася, жартома погрозила:

— Тоді — ніколи не одружуся. Щоб ти жив вічно. У всякому разі, доки стану бабусею.

— Хіба справа в одруженні, доню? Я ж не сказав, доки ти одружишся, а — доки стрінеться твій суджений. А цього ти не зупиниш.

— Це тобі правічний дуб нашептав? — все ще намагалася я звести розмову на жарт.

— Є таке місце на життєвій стежині, — серйозно відповів прадід, — звідки просто видно багато такого, що людям, котрі бредуть в долині, здається дивом, неймовірністю, таємницею. А воно — лише погляд з вершини віку. Головне — зберегти ясність духовного ока.

Галя десь познайомилася з «екстрасенсами». Запросила й мене на бесіду з ними. Ясно, що я охоче відгукнулася на запрошення. Лідер в тій компанії — молода жінка, котра нібито має потужне біополе, здатне лікувати різні недуги «накладанням» рук, пасами і навіть безконтактно.

Зустрілися. Велика кімната на Подолі. Сутінки, благовонні куріння з Індії (до речі, я не люблю ті запахи, мені незрівнянно приємніші аромати наших трав — полину, м’яти, чебрецю). Біля десяти присутніх. Більшість — імпульсивні хлопці й дівчата, безсистемно нашпиговані різними «йогами» та «окультними» манускриптами — від «одкровень» Рамачараки (Актінсона) до, безумовно, серйозних праць Шрі Ауробіндо. Проте мене цікавлять не їхні знання (то просто «обізнаність», а не знання), а психічний стан. У перший же вечір спостерігала у багатьох з них наявність «зацикленості» на тих чи інших містичних стереотипах: вони неспроможні ставитися до власного психостану самокритично. Більшість з них невдахи у «звичайному» житті, і прагнення до містики, окультизму, парапсихології тощо — не потреба самопізнання чи пізнання взагалі, а компенсаторна акція, спроба усунути комплекс неповноцінності, взяти реванш у сфері таємниці за поразки в сфері буденної реальності.

Жінка-екстрасенс мене зацікавила. Молода, енергійна, з божевільними очима (божевільними не в розумінні патологічності, а якоїсь відчуженості, заглибленості в світ внутрішнього). Вона демонструвала потужність свого біополя, спрямовуючи потік психоенергії на бажаючого. Справді, на відстані відчувається тепло, поколювання в нервових центрах. Вона нібито теж «лікує» знайомих, знімає головні болі, допомагає ліквідувати патологічні наслідки інсульту, відновлює нормальний тиск при гіпертонії чи гіпотонії.

— Як ви це робите? — запитала я. — Що саме відбувається при ваших «сеансах», коли ви «опромінюєте» хворого?

— Не знаю, — самовпевнено відповіла вона. — Яке це має значення? Хіба ви задумуєтесь над тим, що відбувається з водою у організмі спраглого чоловіка, котрому ви дали напитися? Тіло вимагає: дай мені аш два о, тобто — банальної водички. А воно вже саме знає, куди її рознести, що з нею робити. Хіба не те саме з психоенергією, котрої у мене надмір, а у когось нема?! Обмаль психоенергії породжує ту чи іншу недугу, хворий бере її від мене, «ковтає», організм розносить її туди, де потрібна термінова реконструкція, оновлення, лагодження. Ось і вся механіка. Деякі екстрасенси запевняють, що вони свідомо спрямовують енергію туди, куди треба, що вони нібито «бачать», де й що відбувається. Я думаю, що це так, для психотерапії, звичайнісіньке медичне, псевдонаукове шаманство. Я неук, то й не претендую на знання сучасної медицини. Я лікую психічну істоту, а вона вже лікує власне тіло, ліквідує недугу.

Що ж, віддаю їй належне, язик у неї підвішено дай боже всім, базікати вона вміє, але дрімуче невігластво аж світиться. Порівняння психоенергії, в якій буцімто мав потребу хворий організм, з водою — дуже ризиковане: адже й вода може бути різна! Якщо людина відчуває спрагу й жадібно шукає, де б напитися, — хіба вона п’є будь-яку воду? Ясно, що в пустелі, під палючим сонцем, людина може напитися навіть з конячого сліду, з болота, з смердючого бурдюка. Можна зрозуміти, що деяка вода не лише лікує, а й отруює, може стати причиною смерті, каліцтва, хвороби, інфекції. Хіба не те саме з психоенергією? Адже наше «біополе», наша духодинаміка має конкретне підгрунтя, суворо обумовлене джерело. Це джерело — життя, суспільні стосунки, індивідуальна генетика, спадковість, рівень громадської чи духовної свідомості, досвід, морально-етичний стан, спрямованість особи в еволюційній течії, її покликання і ще багато інших чинників, про які ми й не здогадуємося. Добре, коли все це у «екстрасенса» високого гатунку, ідеальної чистоти. А як це визначити? Де критерій? При такому психічному допінгові недужий може відчути тимчасове полегшення (спраглий ковтнув водички), а потім настає непередбачена реакція — психоотруєння, деградація. Можливо, навіть організм втрачає власну захисну потенцію, жадаючи отримати її збоку, імунне поле послаблюється, і таке екстрасенсорне лікування замість користі принесе падіння…

Саме таке відчуття було в мене, коли я слухала повчання жінки-екстрасенса. На мої сумніви вона реагувала бурхливо й агресивно. Навіть вороже. Це було для мене підтвердженням, що жінка ця далека від самовідданості, альтруїзму, від любові до страждаючої людини. Певно, для неї важливий не результат зцілення, одужання, а містерія власної значимості, неповторна мить учительства. Отже, знову спроба якось компенсувати прихований комплекс неповноцінності.

Ми розійшлися холоднувато. Я сказала Галі, що більше сюди не піду. Їй теж не раджу. Подруга вибачливо усміхалася, перепрошувала, умовляла, щоб я не поспішала робити рішучі кроки й висновки. Що ж, сама вона хай діє як хоче, а для мене, справді, будь-які струмочки не придатні. Краще перетерпіти спрагу, але не пити з першого-ліпшого потоку, а тим більше з кепсько помитих склянок. Шукати, шукати втаємничені джерела пречистої води, як би далеко вони не були від мене! Душу не обманить підробний фонтан, якщо навіть він виграє райдужними бризками. Десь шепоче, кличе, жебонить моя криничка, моя рнучка, моє джерельце, мій потічок. Там солодка, блакитна, прозора, прохолодна, ніжна, ласкава водичка, котра прояснить розум, втішить серце, омиє тіло й душу.

Прочитала англомовне видання експрес-інформації (ботанічна серія). Надибала там суперфантастичну гіпотезу. Аж дух забиває. Матеріал повністю лягає в мою програму пошуку місця людини в еволюції. Може, все надто категорично, але інакше гіпотеза не була б така оригінальна й вражаюча. Називається стаття «Містерія еволюції». Автор — професор Дональд Грін, спеціаліст по синьо-зелених водоростях.

Суть гіпотези коротко ось в чім…