Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я теж так відчуваю.

Він обіймав її, як дитину, і вона згорталася клубочком біля його грудей, і Василь відчував її біля серця: одірви — серце зупиниться. Тому всі болі життєві, всі невдачі минали, ніби тіні сновидінь, головне було, існувало в їхніх душах і серцях, і ніхто не міг би одняти того основного, невидимого.

Та вдарив грім, наступила гроза. Страшне випробування для душі, для любові. Було переселення на південь, у херсонські степи. Там виникали нові села колгоспи, радгоспи. Василя потягнуло у нові краї. Продали хату, корову, сіли на пароплав. За тиждень були в непривітному сухому степу: ні деревця, ні затишку. Нескінченні гони, потріскана земля, пилюка. Нема ставків, річок. Вода в колодязях глибоко-глибоко, ледь видно срібний п’ятачок.

Ярина була вагітна, проте працювала за двох. Місила глину, готувала саманові вальки. Змурували пристойну хату, побілили. Біля нової оселі посадили вишні, яблуні, верби, щоб було схоже на рідне Придніпров’я. Настало літо, розквітли біля призьби соняшники, над степами прогуркотіли щедрі грози, урожай видався багатий, хороший. Повеселіло на душі у Василя — недарма вони їхали світ за очі: їхньою працею ожило, зазеленіло, сповнилося дитячим гомоном і сміхом, надіями й любов’ю прадавнє дике поле.

Роботи для полевода Гука було по зав’язку: добирати нові сорти засухостійкої пшениці, впроваджувати виноград, берегти озимину від морозів, планувати наступні врожаї. А найголовніше — добувати нову техніку, якої було так мало.

Пізньої осені народився ще один синок. Його назвали на честь покійного Ярининого батька Юрієм. Пологи були тяжкі, дві доби не одходила від породіллі баба-повитуха, а Василь нипав довкола хати, і слухав дзвінку пісню хурделиці, що зривалася з півночі, і не міг подолати тривоги, котра клубилася в серці. Нарешті почувся крик — владний, невдоволений. Син був опецькуватий, головатий, великий. Його обмили, віддали щасливо втомленій матері. Вранці покликали Івасика, перед тим, як він пішов до школи. «Івасику, глянь — ось тобі братика завірюха принесла». Хлопчик серйозно глянув на зморщене, червоне личко, зверхньо здвигнув плечима, сплюнув і пробурчав матері: «Фе, свиня!». А потім мовчки вийшов з хати.

Мати вельми переживала таку неприязнь Івасика, але пізніше, коли Юрчик став рожевощоким, веселим малятком, — старший син полюбив його і залюбки доглядав, майстрував іграшки, водив гуляти.

Навесні Гук тяжко захворів. Було так: радгосп послав його до Снігурівки по американський трактор, у якого не вистачало якихось деталей. На станції Василь разом з механіком ремонтували громіздку машину, виточували в залізничній майстерні деталі. Нарешті завели двигуна і, щасливі перемогою, рушили до степового села своїм ходом, ведучи за собою по путівцю табун галасливих дітей, залишаючи по собі немислимий гуркіт і смердючу хмаринку.

У дорозі їх застала гроза. Злива розмила шлях. Трактор зупинився, і ніякі зусилля завести двигуна не дали результату. Василя промочило до кості. Він добрався додому з гарячкою і страшним ревматизмом. Хвороба загострилася, Гук зліг надовго, йому відняло ноги.

Ярина ходила на поле разом з іншими жінками, годувала дитя, порала хатню роботу, перевіряла шкільні завдання Івасика, сиділа біля Василя, бо він перетворився в немічну істоту, котра навіть до вітру вийти не могла самотужки.

Василь дивився в її очі змученим поглядом, і йому хотілося плакати, проте він кусав себе за руку, стримуючи клубок болю, що рвався з грудей.

— Яринко…

— Що, Василечку?

— Як же нам бути?

— Про що ти, мій голубе?

— Я так не можу. Я одружився в тобою, щоб стати опорою, захистом, а тепер…

— Ти і є моїм захистом, Василечку, — переконливо, хоч і сумовито, казала Ярина, і в її очах не було й тіні гри чи навіть самообману. — Якби це не ти був зі мною… я б не витримала. А так — крем’яну гору копатиму, бо ти — зі мною. Я недавно бачила сон, Василю. Ніби ми сіли з тобою в човен і попливли через море. Спочатку було спокійно, а потім знялася буря. Така страшна, що й не описати! Перевернуло нашого човна, ти почав тонути… і я підтримала тебе. І хоч важко мені було, а я таки втримала тебе над водою. А потім ти став сильний, почав загрібати рукою, і я трималася за твою шию. Море заспокоїлося, і ми вже пливли обіруч аж до протилежного берега. А після…

І тут Ярина замовкла, і не оповідала сну далі, хоч як Василь просив її. Проте сумирно додала:

— Не край серця, Василечку, я люблю тебе й витерплю всі муки, і стануть вони мені солодкими.

Наступної весни вирішив Гук повернутися до рідних країв. Якщо вже й хворіти, то краще між знайомими та рідними людьми. Вони спродалися, сіли на пароплав, рушили до Києва. В дорозі Ярина познайомилася з дідом-знахарем, хорошим знавцем трав і народних засобів лікування. Він дав їй рецепта для лікування гострого ревматизму. Препарат складався з багатьох трав і зерен, змішаних з баранячим жиром. Ліки виявилися чудодійними: вернувшись до рідного села, Ярина за кілька тижнів поставила Василя на ноги — компреси з дідової мазі витягли хворобу чиряками, що густо висипали на паралізованих ногах. Потім всі ті виразки зажили, і Гук наново вчився ходити, проте одужання принесло несказанну насолоду, прагнення до дії, оптимізм. А любов до Ярини стала невимірною. Йому здавалося — і так воно було насправді, — що вона народила його наново, стала йому не лише дружиною, а й матір’ю.

Гука після одужання прийняли до колгоспу, зарахували бригадиром, допомогли збудувати нову хату. Яринчин сон здійснювався, вона підтримала його над водою в час великої життєвої бурі.

Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть.

— Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка.

— Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні.

— Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш?

— Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга.

— Сивію, Яринко, сила втікає від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло.

— Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку.

Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого?

Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу.