Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сестра судорожно ткнулася в груди братові, беззвучно заплакала. Гриць погладив її буйні коси, що чорним вінцем обвивали голову, пригорнув.

— Тихо, сестро, тихо… заспокойся. Втрати невідшкодовні, але треба зберегти спокій. Бо як нам далі йти, якщо кожна втрата руйнуватиме рівновагу душі?

— О ти мій філософе, — жалібно усміхнулася сестра крізь сльози, — я всього-на-всього молода жінка, котра втратила найдорожче. Те, що ніколи, ніколи… ти розумієш — ніколи не повернеться…

— Розумію, сестричко, розумію… але попереду…

— Мовчи. Не треба, — витерла очі Христина. — Головне, що ти одужуєш, що ти знову будеш здоровий. Як тільки вийдеш з лікарні, їдь до мами. Чуєш? Батьки турбуються. Вони ж нічого не відають.

— І не треба, щоб звали, — попросив Гриць. — Передай, що бачила мене, що здоровий, що незабаром буду. Найближчими днями.

— Побачення закінчене, — почувся суворий голос лікарки. — Хворому треба спочити. Крім того, пора процедур.

Борис і Христина попрощалися, вийшли. Гриць знову пірнув у сон, у заколисуючу дрімоту.

Надвечір він прокинувся, відчув незвичайне полегшення. Певно, в організмі відбувся разючий перелом у бік воскресіння й оздоровлення. Хлопець зі смаком повечеряв, всівшися просто на ліжку: з’їв манну кашу, шматочок смаженої риби, випив компоту. Чергова санітарка прибрала тарілки, запитала:

— Прийняти міліціонера зможеш?

— Якого міліціонера! — здивувався Гриць. — Слідчий був уранці.

— Так той був у нормальному костюмі, а цей — справжній міліціонер. У формі. Якийсь Сава.

— Сава? — зрадів Гриць. — Давайте його сюди.

— Родич, чи що? — пробуркотіла санітарка.

— Брат…

— Ну, коли брат… то гарно. Скільки їх у тебе, тих братів?

— Багато, тітонько, багато…

У двері протиснулася плечиста постать у білому халаті, що прикривав міліцейську форму. Обличчя Сави розпливалося у щирій усмішці, в руках вів тримав три багряні гвоздики.

— Не проженеш? — запитав від порога.

— Ходи сюди, братику! — закричав Гриць щасливо. — Дай тебе обняти. Яким вітром?

Вони розцілувалися. Сава поставив гвоздики у склянку з водою, помилувався ними, підніс Грицеві до носа.

— Понюхай, яке чудо!

— Справді, — нюхнувши, вдячно сказав Гриць. — Тільки чого це ти мені квіти носиш ніби дівчині? Чи вас цьому навчають у міліції? Делікатному, так би мовити, обходженню?

— Тобі можна в притони вчащати, а мені не можна побратимові квітів принести? — в тон йому одказав Сава. — Мовчи й не заперечуй. Я три тижні був як на голках.

— Ти одразу дізнався про те, що сталося?

— У ту ж ніч. Все управління гуло. Пригода виняткова. Я коли почув, як ти в лісі під Пущею ринг влаштував, подумав: ну, придбав собі братчика! З таким не занудишся! Ну, ну, не гнівайся. Знаю, що тобі не солодко про таке згадувати, та й слідчий, напевне, душу вимотав…

— Навпаки, дуже приязний хлопець. Він уже все розмотав, а мене розпитував цілком формально…

— Ну, я радий, Грицю, дуже радий. Що тобі треба? Може, цитрусових?

— Мовчи про цитруси та ананаси, — похмуро пожартував Гриць. — В тому притоні наївся цитрусів та інших делікатесів досхочу. Доки й житиму — гикатиму! Ось поки наївся…

Він провів ребром долоні по горлянці. Обоє засміялися.