Вогнесміх: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ясно, — підбадьорливо сказав слідчий. — Я не засуджую, діло молоде, я б сам захопився. Але ж ти не тільки захопився, а клюнув глибше! Так?

— Що значить — клюнув?

— Прийняв запрошення. Навіть забув про свій обов’язок виконувати план. Ну, ну, я не ханжа! Все мені зрозуміло, але невже тебе не вразила примітивна прозорість всього, що відбулося? Чому б це отака хвацька дівчина запрошує таксиста, не знаючи, хто він і що він, до себе в гості, та й не просто в гості, а щоб звести з своєю подругою-красунею? Чи ти гадаєш, що для таких красунь нема претендентів, окрім тебе? Ну, ну, не обурюйся, ти хлопець хоч куди, в тебе можна закохатися з першого погляду… їй-право, все це так! Але… повинна бути і якась самокритичність, і бодай крихітка обережності та соціальної відповідальності. А ти помчав на вогник приманки, як гімназист.

— Красива ж дуже! — пояснив Гриць. — Не стримався. Щось забурунило в серці, в душі…

— Знаю, знаю, де в молодих хлопців бурунить! — весело підхопив слідчий. — Слухай далі. На другий день ти, як і домовився з громадянкою Тутук, приперся вночі до неї, де й познайомився з Інною Гайдук.

— Таки Інна, — заплющив очі Гриць, полегшено зітхаючи. — Хоч ця не має кликухи…

— Поки що не має, — ствердив слідчий. — Ще молода. Та вже почали її втягати в злочинний світ. Погрози, обіцянки, шантаж…

— Слухай, Іване Степановичу, — судорожно підвівся на ліжку Гриць, — ти постарайся ту дівчину… Інну… врятувати… Вона не дуже винна. Вона хотіла мене попередити, а я… мов сліпець, нічого не збагнув. У дорозі вона просила їх, вмовляла… але, певно, не могла перебороти страху …

— Переборола, — сказав слідчий. — Доки ти віз своїх «друзів» лісовою дорогою, Інна потелефонувала в міліцію. Звичайно, тобі ми не могли допомогти, але для неї це плюс. Заспокойся, обіцяю тобі, що їй дадуть умовний термін. Думаю, що вона повернеться на нормальну дорогу…

— Ну, молодець, — полегшено зітхнув Гриць, знову розслабившись на подушці. — Я дуже радий…

— Дивний ти хлопець, — знизав плечима слідчий. — А втім, розумію тебе… Слухай же далі: відбулася вечірка, танці, випивон…

— Я не пив.

— Знаю — ти не пив. Всі це підтвердили. А далі, як в кіно: гроза, нічна дорога, міст Патона, Набережна, Поділ, проспект Фрунзе. — Інна виходить, Марат Гольдер сідає біля тебе…

— То він таки Марик, Марат?

— Марат, Марат… аж бридко, що таке ім’я паскудить. Але кликух у нього теж достатньо. Так от… Гольдер сідає біля тебе, а потім ти на півдорозі до Пущі розпочинаєш свою баталію…

— Не я розпочав, — заперечив Гриць. — Він вимагав зупинити, а я збагнув, що це — кінець!

— Як це ти збагнув?

— Інтуїція! Хіба я знаю — як? Зрозумів, що мені — хана. І до того ж — пістолет під боком. Я не знаю, як я діяв, але все було, ніби вві сні… ніби діяв не я, а хтось інший…

— Ну, в сні так не діятимеш! — розвеселився слідчий. — Тут, брате мій, блискавична реакція. Два такі бандюги, та ще й озброєні, а ти їх опрацював, як одбивні котлети! Гольдер мені казав, що якби знав, що ти каратист, то обійшов би поза Владивостоком тебе. Каже, що в тобі сто фурій бушувало, що вони не встигли збагнути, що й до чого, як ти їх укокошив!..

— Який каратист! — здивувався Гриць. — І близько не ночував біля карате. Не знаю жодного прийому… та й не хочу знати.

— Та мені це ні до чого — запевнив його слідчий. — Головне, що ти діяв у тій екстремальній ситуації ідеально! Зрозумів? Найменший промах, найменше вагання — і все! Тут, справді, щось майже машинальне, інтуїтивне чи інстинктивне… та справа не в формулюваннях, а в тому, що відбулося. Молодець! Спочатку потрапив у пастку, у павутину, але зумів вискочити з неї блискавично. Та ще й з багатим уловом. Для нас, криміналістів, звичайно. А тобі — наука. Дорога наука, але вельми корисна. Щоб знав: не все те золото, що…

— Знаю, знаю, — махнув рукою Гриць. — Бачу, що зовнішня краса — лише лаштунки сцени, прикриття чогось втаємниченого… а те втаємничене не так просто визначити…

— Ну й добренько, — почав складати аркушики з записами слідчий. — Мені від тебе поки що більше нічого не треба, та ти й не знаєш більше того, що я сказав. Так?

— Так.

— Відпочинеш, я ще прийду, підпишеш протоколи, свої свідчення… Можу сказати, що саме мало відбутися. Ця група злочинців уже вбила кілька таксистів та водіїв приватних машин. Автомобілі переправлялися на Кавказ, в Середню Азію, перефарбовувалися і, звичайно, продавалися. Сам розумієш — прибутки неабиякі. Випадок з тобою допоміг знешкодити групу вельми небезпечних убивць і грабіжників…

— А Віолета… чи як її… Мар’яна… теж така?

— Ого! То штучка страшна. Модерна малина, сам бачив. Розкішна бібліотека, великі зв’язки, гранична обережність. Окрім грабунку автомашин, ця дівка замішана ще в безлічі авантюр. Там і розпуста, і розповсюдження порнографії, і перепродажа імпортних речей, і валютні операції. Вона страшніша від тих двох убивць… Але досить про це. Відпочивай. Про суд будеш знати, повідомимо. Раджу, як вийдеш з лікарні, взяти довгочасову відпустку. Говорив з редактором твого журналу. Бідкався, хапався за голову. Чого, каже, понесло того дурня оглашенного у бордель? Чи йому мало нормальних дівчат? Та на нього летять красуні, як хрущі на квітучу вишню, а він…

Гриць зареготав, ойкнув від болю в животі.

— Ну тебе, не сміши! Ой!

— Гаразд, кінчаю! Товкач казав, що як видужаєш, забере тебе кудись у село, у відрядження… Я раджу — їдь! Про таксі поки що забудь.