Вони не вірять.
Від певного часу — не вірять.
Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.
Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.
Не знав, що таке можливо.
Не знав…
Люди називають мене Князь Тьми.
Я не князь.
Я — невільник Тьми.
Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ — колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!
По суті, це те саме.
Для мене.
Я не пам’ятаю, ким був — я знаю, ким став.
Я вмію тільки брати й складати.
Ще я вмію сміятися.
Хочете реготати так, як я, ваші милості?
Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки — тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!
Брати й складати, ваші милості, брати й складати!
Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде — другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче — сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!
Для вас воля починається зі слова „ні“, бо, вимовляючи „так“, ви підписуєте угоду, а потім — яка потім може бути воля?! Я ж говорю „ні“, і це — моє рабство, оскільки „так“ відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це „так“ навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти!
Згинь, вільне слово „так“!
Я не вмію віддавати!
Я не вмію… Я не вмів віддавати.
Я — невільник Тьми, я — вілан Геєни, я — порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл.
Що взяти з порожньої рукавички?
Виявляється, є що…
Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю.
Я більше не самотній.
Хіба не так, злодієчко?!