Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло…
Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння.
— Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися! — гірко зітхнув мірошник. — Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося…
— Це чому ж? — ледь звів брову абат Ян.
— Та не вам! — огризнувся мірошник. — Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе!
— Я не маю на тебе серця, старий, — напрочуд лагідно промовив настоятель.
— Ви, може, й не маєте, святий отче, — пробурчав Стах. — І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські — вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… — Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра. — Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було…
— Я допоможу, — зненацька подав голос Михал.
Мірошник скосив око на воєводу, але нічого не відповів.
Михал та Сивий мовчки підняли мертвого Стаса й понесли до цвинтаря.
— Я помолюся за упокій… за упокій його душі, - уривчасто кинув їм навздогін настоятель.
— Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо — і читайте все, що належить, — старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.
Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.
Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив — і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..
— Дивно все це, Марто, — помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.
— Дивно, — погодилася Марта. — Але що саме? Що тобі дивно, Яне?
— Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік — якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.
Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так — ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!
- І про що ж ти хотів з ним поговорити? — вичавила вона з себе нарешті.
— БАГАТО про що, — бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне. — ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, — а, за великим рахунком, і мене з Михалом — бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти — та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати — і все-таки…
Абат замовк і понурився.
— Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд. — Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти — у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!
— Відкіля?! — Янові перехопило подих. — Відкіля… Як ти посміла?!.
— Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?
— Правда, — сухо сказав абат і відвернувся.
— Тоді, можливо, правда й інше…
— Що — інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?! — зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.
- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл — і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!
— Правда, — почувся позаду хрипкий голос.
Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…