Пасербки восьмої заповіді: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

КНИГА ПЕРША.

ДІТИ ЗЛОДІЯ САМУЇЛА

Розділ перший

— Пся крев![1] Де чорти носять того пройдисвіта-корчмаря! Присягаюся єпископським благословенням, ще мить — і я пошаткую весь його проклятий рід на капусту!

Пудовий кулак гупнув об стільницю з такою силою, що кухлі злякано деренчнули, а найближча тареля крутнулася дзиґою і довго не зупинялася, аж поки звернула до горланя злякану морду запеченого з чорносливом поросяти.

Корчмар Йошка квапливо й потішно дріботів коротенькими кривими ніжками до столу, захисним жестом виставивши перед собою обидві руки. У кожній був затиснутий глиняний глечик з вистояним угорським вином, щойно націдженим з бочки, чоп якої відкривався лише на велике свято, а ще, коли до корчми заходив князь[2] Лентовський, чию паскудну ваду чудово знав не лише корчмар, а й кожен стрічний по цей бік Татрів.

Після першого князівського ковтка корчмаря було прощено, після другого — милостиво обдаровано дружнім запотиличником, що ледь не відправив миршавого Йошку на той світ, а після третього, найтривалішого ковтка, що супроводжувався молодецьким крекотом і здоровою відрижкою, князь Лентовський геть-чисто забув про корчмаря й взявся перетворювати порося на купу обсмоктаних кісток і хрящів.

Поруч із князем сидів його старший син і спадкоємець Янош Лентовський. Він байдуже вертів у руках куряче стегенце, зрідка торкався його губами та так ніжно й побіжно, наче то була ніжка його коханої, а не окіст жилавої збитошної ряби Друци, чиї витівки переповнили сьогодні вранці чашу терпіння дружини корчмаря.

Утім, апетит — єдине, що відрізняло між собою батька й сина Лентовських. Обидва ставні, мов сокирою витесані здоровані, червонощокі, міцнорукі, зачаті на знаменитому дубовому ліжку в родовому замку біля Череможа, де втрачали цноту всі молоді дружини Лентовських ось уже вісімнадцяте покоління підряд. Обоє вбрані в темно-лілові оксамитні кунтуші з діамантовими ґудзиками, кожен з яких вартий усього статку, надбаного тим же Йошкою за все його корчмарське життя; з-під кунтушів визирали жупани з блакитного єдвабу, а на м’язистих литках високошляхетних вельмож красувалися яскраво-червоні шаровари та зухвало яскраві чоботи з фарбованого сап’яну на золочених каблуках. Боляче було дивитися, як старий Лентовський заливає всю цю пишноту патьоками жиру й вина, що струмувало по голеному підборіддю, — але навряд чи знайшовся б сміливець, котрий бодай натякнув князеві, що шкода псувати таке добро! Доброзичливець дістав би в кращому разі ляпаса, здатного звалити бичка-дволітка, а потім — ще й батога князівських гайдуків; невдаха ж цілком міг скуштувати й клинка — родової зброї Лентовских; цей клинок гордо виставив над стільницею білий чубчик чаплі, що прикрашала його руків’я.

— Музику! Гей, сліпий, заснув, чи що?!

Невидющий скрипаль, який мовчки перетирав у кутку беззубими яснами свіжу скоринку хліба, притьмом схопився, вхопив поруч себе скрипку, примостив її на кощавому старечому плечі й змахнув смичком. Мелодія запального танка вогнем хлюнула по корчмі, але ніхто з нечисленних відвідувачів і гадки не мав пройтися гоголем рипучими мостинами — дай Боже, у присутності старого князя-самодура спокійно дожувати й допити й непомітно зникнути з його очей!

Хіба що жінка середніх років у найвіддаленішому закутку, незвично смаглява й довгоноса як для тутешніх місць, спершу забарабанила пальцями по столі та весело притупнула — але, оглянувшись, знову заходилася коло баранячої печені, що парувала в пузатому горщикові.

Біля ніг жінки, уткнувши носа в її поношені, але ще міцні чобітки, лежав здоровенний рябий пес. Праве вухо його було відірване в якійсь давній бійці, і тепер замість нього нервово здригався потішний волохатий обрубок; зате друге, неушкоджене вухо незалежно стирчало, немов собаці хотілося почути в тій музиці щось своє, дуже важливе й незрозуміле для сторонніх.

Янош Лентовський підсунув батькові миску зі смаженими в олії пиріжками й огледівся, нудьгуючи.

Погляд княжича ковзнув по двох заїжджих торговцях — ті стиха обговорювали свої гендлярські справи, — побіжно затримався на сліпому скрипалі, що послужливо скалився в нікуди, погладив широкі принадні стегна служниці, яка нагнулася за упалим рушником, і нарешті уперся в смагляву жінку.

Вона підвела очі на молодого Лентовського й посміхнулася до нього спокійною привітною усмішкою.

— Циганка? — неголосно спитав княжич Янош, звертаючись більше до самого себе.

Хоч як дивно, жінка почула його запитання й заперечно похитала головою.

— Тоді хто?

Жінка розвела руками й ще раз посміхнулася, немов це мало якось пояснити її походження.

Княжич Янош і далі розглядав дивну гостю. Одягнена вона була теж не так, як одягалися місцеві жінки: замість багатьох спідниць, напнутих одна поверх одної, наче капустяне листя, та білої розшитої сорочки з безрукавкою, на цій був чоловічий чорний каптан, підбитий стриженим хутром, із-під якого визирала, знову ж таки, чорна сорочка, заправлена в короткі шкіряні штани до колін. І ніяких прикрас, крім крученого браслета на правому зап’ястку та мідної застібки з трьома короткими ланцюжками на сорочці біля коміра.

„Ні, не циганка, — упевнився молодий Лентовський. — Ті по пуду всіляких цяцьок на себе чіпляють, а ця… Та й не візьметься Йошка циганок у себе підгодовувати. Ач, яка чорна! Відкіля й узялася така?“

Інтерес до жінки так само швидко згас, як і виник; княжич позіхнув і потягся до глека з вином.

Нехай батько наїсться досхочу, тоді можна буде спокійно рушати в дорогу.

У дорогу…

Легкі сухі пальці торкнулися Яношевої шиї. Він здивовано обернувся — чорна жінка стояла зовсім поруч, наче миттєво перемістилася від свого стола до місця князівської трапези. Тонкі губи ворухнулися — жінка мовила перепрошуючи:

— Великодушно прошу пробачити, ваша милосте! Спіткнулася…

— Геть звідси, — недбало кинув молодий Лентовський, наливаючи собі вина в дерев’яний кухоль, і раптом відчув, як у нього засвербіли очі.

Саме очі, як нібито від потилиці… ні, від шиї, де торкнулися Яноша чужі пальці, потяглися всередину тоненькі нитки-павутинки, швидка метушлива цвіль, кінчиками невидимих волокон увійшовши зсередини в зіниці й ворушачись, розтягуючись, розростаючись…

Княжич здивовано кліпнув — і відчуття зникло.

Немов рука досвідченого кишенькового злодія, що в останню мить зникає з відкритого гаманця, коли розтелепа-хазяїн запідозрить недобре й роззявить рота, щоб заволати на весь базар: „Тримай злодія!“

[1] Пся крев — досл. „собача кров“ (польська лайка).

[2] У шістнадцятому столітті в Польщі, а пізніше в Речі Посполитій, було скасовано дворянські титули (князь, граф тощо), але вони зберігалися в традиційних мовних формах та у неформальному спілкуванні).