Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.
— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?
— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.
— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?
— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!
— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!
— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!
— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою[21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?
Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.
Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько — „Маршалок“; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.
А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, — посилати кварцяное[22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій — розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший — ним буде, не мало ніякого сенсу.
І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні
його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.
— …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, — провадив між тим старий. — Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв — не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш — рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там — як сам вирішиш.
Князь вагався недовго.
Ще раз пильно глянув на старого солтиса та на його брата Кшиштофа, який захоплено розкурював пузатеньку люлечку, князь коротко кивнув.
— Суд то й суд, — зронив Лентовський і криво посміхнувся, скосивши око на Михала. Той стояв нерухомо. — Либонь, приб’ють паршивця…
Чутки насувалися на Шафляри одна за одною, як снігові лавини в горах, оглушали, не давали опам’ятатися і, так само, як лавини, загрожували остаточно поховати під собою шафлярців.
І не лише чутки.
Ну, зібралися на батькові сороковини діти Самуїла-баци — це діло зрозуміле й поважне, всім би таких дітей, і бреше, мабуть, хвостокрут-Мардула щодо Михалека — мало що хлопцеві зопалу привиділося?!
Оголошений Божий Суд, про який Мардула теленькав уже більше тижня, викликав помітне пожвавлення — адже надзвичайно рідко вдається хоч одним оком глянути на таке видовище! — тому солтис Маршалок, який заявився в Шафляри, а ще гуралі, котрі один по одному спускалися з довколишніх гір, ні в кого особливого подиву не викликали: новини в Підгаллі розлітаються на крилах вітру, а подивитися на двобій вельми кортіло багато кому.
Коли слідом за Михалом із лісу прийшли також і брати Кулахи (Мардула встиг кудись зникнути, але всі були певні: до підніжжя Криваня в потрібний час неодмінно з’явиться!), виїхали верхи три з гаком десятки гайдуків князя Лентовського на чолі з самим князем і стали табором неподалік, Шафляри розворушилися не на жарт, а дехто з місцевих шибайголів узявся гострити чупаги та заряджати старі рушниці.
Мало що може трапитися…
Але й це було ще не все!
Майже надвечір у село в’їхала оббита дорогим бордовим оксамитом дубова карета міської роботи — на такій не по гірських дорогах кататися, а по краківських бруківках! На передку карети сидів похмурий чернець-домініканець у довгополій рясі з каптуром, а слідом підстрибував на вибоях візок із ще трьома такими ж ченцями. Коли шафлярці довідалися, що то приїхав сам провінціал, його превелебність єпископ Гембицький, з’ява його преосвященства стала останньою краплею, що переповнила чашу подивування; особливо якщо взяти до уваги, що Гембицкий був добре відомий як непримиренний борець із єрессю і що він особисто спалив не один десяток чаклунів і відьом!
Остаточно розгублені та розчавлені таким надміром подій та приїжджих, шафлярці вважали за краще до вечора сидіти по домівках, щоб зібратися вже затемна біля підніжжя Криваня, де було призначено двобій.
Божий Суд.
Про приїзд єпископа Гембицького абат Ян довідався від захеканого хлопчиська, який вбіг у хату. Хлопець довго намагався вимовити незнайоме слово „провінціал“, почуте від дивного ксьондза, який сидів у кареті й був одягнений у фіолетовий одяг, потім згадав, що ченці називали ксьондза „його первелебністю“; нарешті пригадав прізвище — Гембицький, — і настоятель Івонич зрозумів, про кого мовиться. Новина ця аж ніяк не втішила абата, а проте він поквапився назустріч його преосвященству, аби вшанувати достойного прелата й допомогти князю церкви облаштуватися.
Єпископ був ввічливий і тихий, але вітця Яна це не могло обдурити — недаремно його преосвященство з’явився в Шафляри, ох, недаремно! Чи не по його, настоятеля, душу? З’ясувати це слід було негайно. І тому Ян, порадивши єпископу зупинитися в заможного шафлярця Станіслава Зновальського, чий будинок помітно виділявся на тлі інших помешкань, майже відразу ж запросив його преосвященство в хату Самуїла — відпочити з дороги (а заодно, якщо треба, і погомоніти), поки меткі ченці розпрягали коней, тягали в будинок поклажу, а улещений і трохи наляканий хазяїн спішно розпоряджався готувати покої та вечерю для високого гостя.
Єпископ нічого не мав проти.
[21] Староста — знатний шляхтич, призначений королем для керування певною територією (староством). Довічно користується доходами з цього староства.
[22] Кварцяное військо — військові частини, що наймалися на четверту частину (кварту) доходів із королівських земель і маєтків.