Гайдук зібрався на силі й закінчив:
— Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду!
Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече.
— Я вірю тобі, - сказала вона. — То справді не людина.
Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив.
Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття.
Великий здрайця
Я не пам’ятаю, ким я був — я знаю, ким я став.
Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою — але й перестати бути собою я теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
„Геть, Сатано!“ — кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють.
Я лише зникаю.
На якийсь час.
І подумки дякую тим, хто мене прогнав, — бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування.
Люди називають мене Князем Тьми.
Я не князь.
Я — закріпачений Тьмою.
Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись настараю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.
Дозволять не бути.
Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою.
Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, — у цю мить я чую його жалюгідні думки.
Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне…
„Зараз я одержу те, що хотів, — ковтаючи липку слину, мріє цей хробак — я насолоджуся бажаним, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою й правдою, я доведу йому свою відданість і старанність — а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..“
Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу.
Він має рацію.
Я тішуся.
Якщо він досягне бажаного й стане схожий на мене — він теж радітиме, коли кубушка з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою.
Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла.