У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку!
Як звали молодого пана?!
Князенко… князенко Янош Лентовський!
Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; „Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..“ — луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій…
У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу — але зараз усе було не так, як колись.
Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом — він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її — жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.
Примара реготала.
Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.
Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.
„Убивця! — майнуло в голові. — Михал — убивця!..“
Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!
— Ну і що?! — істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. — Ну і що?! Звичайно, убивця! — адже він убив тебе… Згинь, пропади!..
Примара реготала.
„Михал — убивця!“ — реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це „щось“ давало мертвому невимовне задоволення.
Убивця-я-я…
Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі.
…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола.
Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком.
Марта вже бачила цю людину.
То був один з Михалових гайдуків.
- Їх було п’ятеро? — гнівно запитував воєвода. — ВСЬОГО п’ятеро?!
Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно.
— На Беатину карету напали, — отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. — Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди.
— Розбійники? — Марта нічого не розуміла. — Вони вимагають викуп?
— Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри — не на сороковини, то по дружину — і там заплатить Мардулі все, що належить.
„Убивця!“ — глузував біля річки танцюючий мрець…
— Я не вбивав батька, — воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. — Я не вбивав батька, Марто! Це неправда!
І знову повернувся до пораненого:
- Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох!
— Прости, пане воєводо, — глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. — Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером…