Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З тої пори Петрусь що хотів, те й коїв. Школа наша обернулася на зібрання щонайзухваліших пустунів. Головною роботою було, під проводом Петруся, діставати дині, кавуни, огірки, яблука, груші тощо. Ніякі тини не здержували школярів, а там, де траплялися засуви або замки, діяло штукарство брата Павлуся, і він переборював усе. Зухвалим пустощам не було кінцякраю. Пан Книшевський, котрого ми не поважали, повстав проти нас грізно й вимагав, щоб ми сиділи тихо й твердили стихи; та Петрусь при тому вигукував: «Пане Книшевський! Чи не чуєте, що воно в зеленому поставці ворушиться?»

– Хм! Хм! – покашлюючи, поглядав пан Книшевський на поставець і повагом ішов до своєї світлиці, а ми, школярі, бралися далі за своє, не здержані ніким.

Дому свого ми зовсім тепер не знали. Батенько хвалили нас за таку упадливість до науки; проте матінка догадувалися, що ми сваволимо, та мовчали через те, що могли мене завсіди, не пускаючи до школи, вдержувати при собі. Тихенько, щоб батенько не почули, я співав матінці псальми, а вони загодовували мене різними лакітками.

Брати ж мої, перебуваючи в школі з шляхетними й простими товаришами, «поступали вперед на гіршеє», як казав пан Книшевський, не маючи змоги вгамувати своїх учнів.

Брат Петрусь, як усі великого розуму люди, був любовної комплекції, та в справи такого роду, за тодішнім правилом, не міг пускатися, через те що не голив ще бороди, бо не вийшло йому шістнадцяти літ.

Коли ж настав сей жаданий для нього день, день народження його, то покликано попа, прочитано молитву; Петрусь тричі вклонився до ніг батенькові й матінці, прийняв від них благословення на те, щоб голити бороду, і одержав від батенька бритву, «котрою, – як запевняли батенько, – голився ще прапращур наш, військовий обозний пан Халимон Халявський», і бритва ся, переходячи з роду в рід по прямій лінії, вручена була Петрусеві з тим, щоб і в нащадках його старший у роду, виголивши першу, що виросла, бороду, пильнував її як ока і передавав так само з роду в рід.

А матінка благословили Петруся куском грецького мила та рушником, що його вишили різними шовками руки також прабабки нашої на подарунок прадідові нашому для такого ж ужитку. От вам і доказ, що рід Халявських є один з найстаріших.

Церемонія була зворушлива. Самі батенько навіть заплакали трохи; а щодо матінки, так ті ридма ридали. Звісно, воно дуже втішно батькам бачити свого первістка шлюбного, що досяг повноліття, коли вже за законом чи звичаєм він повинен виконувати те, що роблять дорослі люди. Де тепер знайдемо сей гідний хвали звичай? Хто з юнаків досягає шістнадцятилітнього віку з неголеною бородою і віддаляє сам себе від дечого такого, що властиве повнолітнім людям? Наші, себто теперішні, юнаки в шістнадцять літ виглядають старими, торочать, що вони знають світ, дослідили людей, бачили все, сучасне тяжить над ними, минуле (в шістнадцятилітнього!!!) роздирає душу, майбутнє, жахає своєю безбережною непроглядністю тощо й тощо. І всі отакі чорні думки в них через те, що вони не мали вчителів, подібних до пана Книшевського, з його суботками, правилами навчання, методою у викладанні співів і всім, усім. Свята старовина!

Гляньте ж, що там, на церемонії, відбувається. Коли скінчилися поклони й подарунки, Петруся тут же посадили, і рука цилюрника, що голив ще діда нашого, поголила Петрусеві бороду, досить через чорноту волосся помітну; батенько з великим почуттям дивилися на сю важливу й урочисту дію; а матінка лякалися всякого руху бритви, боячись, щоб цилюрник, через необережність, не перерізав Петрусевого горла, і тільки все охали.

Коли кінчилася дія (повинен об'явити, що вуса Петрусеві, як було тоді заведено, не виголили), тоді батенько почастували з своїх рук цилюрника й Петруся, котрому наказали випити свою чарку, промовивши: «Ти тепер повний муж, і тобі дозволяється все». Потім був обід празниковий і після нього ласощі різного сорту.

Пан Книшевський поміж іншими дітьми мав дочку, котрій вийшло п'ятнадцять літ. Побачивши, що Петрусь, поголивши свою бороду, став поводитися з нею як повний муж, котрому – за словами батенька – дозволялося все, пан Книшевський став держати її майже замкнутою на весь той час, поки паничі були в школі, отже, цілий день; а на ніч він замикав її в кімнаті й пильнував, щоб ніхто не потурбував її нічною порою. Самітниця дуже тужила й при нагоді встигла шепнути, що вона рада була б уникати такого утиснення. Негайно приступлено до діла.

Ввечері кілька школярів, що тільки так звалися, а зовсім не хотіли вчитися, не слухаючи й не поважаючи пана Книшевського, тут зібралися до нього і скромнісінько просили його потішити їх своїм читанням. Захоплений можливістю блиснути своїм талантом у солодкозвучному читанні й красномовності тлумачення нелегкозрозумілого, пан Книшевський сів на покуті й поклав книгу; замість каганця, навіть саму свічку засвітив і, посадовивши нас круг себе та загадавши слухати уважно, почав читати.

На третій сторінці я попросився вийти. Не встигши вийти з сіней, я став кричати незвичайним голосом: «Собака, собака! Рятуйте… Собака!..»

Пан Книшевський перший кинувся до мене на допомогу; та тількино він вискочив із сіней, як собака кинувся на нього, став рвати на ньому одежу, повалив на землю, схопив за пальці й лизав йому обличчя.

Пан Книшевський несамовито репетував. Усі школярі сипнули з хати, загукали на собаку, котрий, одбігши й нікого не чіпаючи, дивився з кутка на все, що діялося. Не пораненого ніде, а більше переляканого пана Книшевського втягли ми в хату і, оглянувши, одностайно закричали, що се скажений собака, котрий якщо й не покусав, то вже напевно заразив його. Пан Книшевський задрижав усім тілом, а школярі стали кричати: «Казиться, пан Тимофтій казиться; лайте води спробувати». Ми, не випускаючи його з рук, готувалися обливати, а він репетував жахливо, навіть ревів. Тут ми ще більше взялися стверджувати, що «пан Тимофтій казиться».

– Чада мої! Спасіть мене! – став він просити нас, благаючи, і ми визнали за потрібне зв'язати йому руки та ноги і, отак однісши його в порожню школу, там замкнути його. Трепечучи всім тілом і з слізьми, він погодився і був покинутий у школі, двері якої зовні замкнули міцно.

– Фтеодосію!.. Фтеодосію!.. – став кричати пан Книшевський із свого замкнення, згадавши про дочку свою. – Фтеодосію спасіть! Хай іде вона на перебування до паламарихи Дригалихи, дондеже не перекажуся.

Та ми, запевнивши пана Книшевського, котрий казився й далі, що дочка його, як тільки знялася метушня, побігла кликати знахарку, тим заспокоїли його.

Брат Петрусь, що порядкував усією тою проявою, справляв перемогу… А Павлусь, як неперевершений штукар, бувши вбраний і діючи собакою, тепер переодягався в знахарку.

Коли все кінчилося й Павлусь також був готовий, то Петрусь пішов з нами до замкненого. Фтеодосія, зніяковіла, тремтячими руками несла перед нами свічку.

Знахарка ввійшла, шептала над стражденним, плювала, лизала його, вмивала і, намішавши вугілля з водою, дала йому випити сю воду, шепчучи й далі. Всі ми запевняли, що з хворого як водою змило скаженість, і ми випустили його.

Горбань Павлусь чудово зіграв свої ролі: був справжнім собакою, бурчав, гавкав, вив і шарпав пана Книшевського – ну чисто як той собака. Знахарку він також змалював вельми натурально: приповідки, примовки, хрипкий голос, задушливий кашель – усе, все було дуже добре. Непогано й Петрусь зіграв свою роль, навіть вельми успішно; і се так йому подобалося, що він надумав повторити сю комедію й наступного вечора.

Ввечері, коли ми сіли вп'ять слухати читання пана Книшевського й коли він з усім зусиллям висловлював читане, Фтеодосія з кімнати, де її замикав батько, закричала: «Ой, лишенько моє! Гляньте, паничі, чи не казиться мій панотець?»

– Ой, так воно і є, так і є! – став кричати Петрусь, а ва ним і всі ми закричали: – Казиться пан Книшевський, казиться!

– Беріть же мене паки, – простогнав нещасний, – зв'яжіть вервієм і замкніть у тьму кромішну…

Ми його сумлінно зв'язали й потягли до школи… Відтіля він кричав дочці: «Фтеодосіє! Повчорашньому…»

– І без вас знаю, – відповідала вона, поспішаючи до кімнати.

– Покличте чарівницю мерщій! – лементував дяк.

Знахарка своєчасно прийшла й звільнила пана Книшевського від скаженості. Він сам зізнавався, що сього разу скаженість опанувала його менше, ніж учора.

Пан Книшевський охоче давав себе зв'язувати, і ми були певні, що він без ворожби з місця не рушить, а тому день при дні ставали безтурботніші щодо нього: ледве зв'язували йому руки й майже не замикали школи, ввівши його туди.