Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І багато відбувається тут веселих жартів. Сміх, кумедні промови, дотепні й розумні слова розважають молодь, що й не помітить, як день мине.

А тепер у якому товаристві молодиків знайдете, щоб отак час проводили, щоб були отакі хитромудрі гри, веселощі, воля, розум, задоволення?.. Все, все змінилося!

Та ось, годині о четвертій пополудні, пан полковник та опрочії гості, виспавшись, сходяться у велику кімнату. Матінка, піклуючись про все, приготувала їм багатий полуденок. Млинці, вареники, яєшні, всякі холодці – безперестанку йдуть одне за одним. Тепер уже матінка клопочуться припрошувати гостей, щоб побільше їли, і кожному – проте за рангом гостя – підкладають чудові шматочки й поливають маслом та сметаною, більше чи менше, зважаючи на поважність особи. Батенько ж, знай, обходять гостей, просячи їх про наливки, котрих різного кольору, смаку, сорту й роду в достатку розносилося. Коли тарелі очищено, підноситься «на потуху» «варена»… От знов не стерплю, щоб не сказати: де ви знайдете в нас цей напій? Ніхто й приготувати його не вміє. А який же напій! Я вам скажу: «оце штука!» – що в рота, то й спасибі! Солодко так, що губ не розтулиш: так і злипаються; смачно так, що навіть нектар не вартий проти нього нічого; добропахуче таке, що я, бувши в Петербурзі, в жодному «козмаїтичеському» магазині не знаходив отаких пахощів. Дешево й нічого не коштує, бо весь матеріал домашній: горілка, ягоди всякі й кілька ароматичних утворів: перець, кориця, лаврове листя. Так де там! І сей дорогоцінний пахощами, здоров'ям, смаком і дешевий напій відкинули й утопають у винах, начебто заморських, коли запевняю вас чесно, що всі оці вина з хитрими назвами робиться тут же на місці, В нас, і продається по дорогій ціні на шкоду кишеням і здоров'ю православних. Аж серце болить і душу стискає!.. Де ти, блаженна старовино?..

Отож, звольте. Як покуштують по кілька чашок вареної, пан полковник забажає проходитися по двору, оглянути батенькову стайню, загороду та інші місця в господарстві. Пішов – і всі чиновники за ним; батенько передують, а сурми сурмлять, а бубни гримлять на честь полковника, та вже помітно, що не так улад, бо багато частували й сурмачів – як козаків, конюхів, так і всіх людей, що прибули з гостями.

На стайні й скрізь пан полковник, оглядаючи, що похвалить, то негайно виводять геть і здають на руки полковницьким людям, котрі навмисне для сього прибули. Батенько від задоволення аж облизується, що їхнє господарство схвалює пан полковник.

Оглянувши все, повертаються в будинок, де матінка тим часом пригощали жіночу стать… тим, що їм на думку спало; а що при сьому не був присутній ніхто з чоловічої статі, то щодо натуральності, діло було гаразд… І дивно: перед ними стоять горіхи смажені і мишоловки, яблука, повидла різного сорту та всякі такі меблі, а наша жіноча стать, таки добре розчервонівшись, цокотять, баляндрасять, розказують одна одній всяку всячину, і кожна, одна одну не слухаючи, веде своєї. Те, що саме прийшов пан полковник, їм непомітно, і матінка, бігаючи від одної до одної, здержують їх від розмов. «Та замовчіть же, пані обозна! Та годі ж, пані бунчукова товаришко! Ось пан полковник прийшов». І всилувсилу їх утихомирять.

Зрозумівши, що пан полковник тут, вони, притихнуть і, як годиться, підвівшись з своїх місць, почнуть маніритися: і усміхаються до нього, втираються хусточками і, хоч воно й ні до чого, на все кланяються, поки його ясновельможність не зволить сісти й майже наказом не посадить їх. Усі ласощі знято з столу й подано страви «підвечіркувати». Шинка, солонина, бужанина, півть, солоні перепілки та інша печена птиця прикрашає стіл. Після кількох чарок горілки гості беруться «підвечіркувати» й порають усе при безперестанному частуванні різного сорту пивами й медами.

Тим часом, як се все діється, панночки, що нагулялися в королі, не маючи чим забавитись, з «нудьги» йдуть до річки, що протікає за садом, і там купаються. А паничі «задля забавки» йдуть прогулятися в кущі, що за річкою саме проти купання, і там милуються розглядуванням натури, або природи. Тепер, коли вже старі, звісна річ, після підвечіркування повинні поїхати, то вся молодь, освіжившись купанням та намилувавшись натурою і природою, приходить, де всі зібралися, й знову не дивиться одне на одного, бо не годиться при поважних особах показати, що вони знайомі межи себе.

Закінчивши останню трапезу, пан полковник підводиться, щоб їхати. Берлин його подано. Машталір одне ляскає пугою. Батенько підносять кубок, просячи об повне, «щоб у домі, котрий покидає його ясновельможність, усього було повно». Коли виходять у сіни, подається кубок, «щоб господареві вороги не переступали через пороги». На рундуку ще випивають повний кубок, «щоб лився достаток на все видиме господарство». Дійшовши до берлина, пана полковника знову просять випити «гладко», щоб гладенько стелилася дорога його ясновельможності. Випивши також до дна й сей кубок, пан полковник обнімає батенька, а вони, піймавши ручку його, цілують кілька разів і дякують добірними, улесливими висловами за виявлену велику честь своїми одвідинами тощо; а матінка, також ухитрившись, схопили другу ручку пана полковника й, цілуючи, прохають вибачити, що не могли пристойно пригостити нашого гостя, проморили його весь день голодом, бо все було недостойне такої високої особи, тощо. Пан» полковник, сповнений… почуттів, не може нічого вимовити, а тільки махає рукою і силкується піднести ногу, показуючи на мигах, що він хоче сісти в берлин. Усі, що стояли попереду, кидаються, піднімають його й садовлять. Тут батенько ще раз з кубком, щоб побажати панові полковнику щасливої дороги; пан полковник, почухавши чуба, запинаючись, ледве промовляє: «Мабуть, пан підпрапорний (батенько мали чин підпрапорного; я розкажу, як вони його дослужились), мабуть, підносить того меду, що за обідом?..» Батенько розпізнавали наперед його запитання і подавали достеменно той самий мед. Пан полковник, спорожнивши кубок, тут же валився на подушку, не сказавши більше ні слова. Берлин рушив, сурми засурмили, бубни забубнили на честь полковника, чого він, проте, чути не міг. За берлином вели коней, бугаїв, корів, везли кабанів і все те, що подобалося в батенька панові полковнику.

Провівши такого поважного гостя, батенько повинні були уконтентувати опрочих, котрі ще оставалися й бажали показати своє старання гостинному господареві. Починалося з того, щоб «погладити дорогу його ясновельможності». Потім дякували за хлібсіль та за частування. Матінка піднесли ще «ручковий», себто з своїх рук. Потім пішли проводи тим самим порядком, що й пана полковника, до коляс, возів, візків, верхових коней тощо й тощо, і ось усі гості до єдиного роз'їхалися.

А що? Просимо ласкаво сказати мені: чи є тепер хоч тінь отакого бенкетування, щирого, веселого, статечного, багатого? Тожбо й воно!

А ось, будьте ласкаві бачити, як батенько попали в підпрапорні. Його ясновельможність наш пан полковник, після трьохчотирьох бенкетів у батенька описаним порядком, став поважати батенька, хотів вивести його в сотники, бо батенько були дуже багаті як на маєтності, так і на речі та гроші; отож, мовляв, такий сотник скомплектує сотню на славу й увесь полк прикрасить. Ось і прислав до батенька універсал, що він батенька за старанну службу ставить на ступінь підпрапорного, запевняючи й надалі в своїй ласці. Коли ж батенько одержали сей універсал – господи, що тут було! І казати страшно!.. Ногами затупали, стали кричати, гнівно, буцімто в очі панові полковнику, і навіть запінилися… Опісля, схаменувшись, поїхали до пана полковника й пояснили, що вони служити не бажають, уникаючи від ворога наглої смерті, й що вони потрібні для сімейства, й що вони довго верхи їхати не можуть, одразу стомляться, й багато таких поважних причин подали. Та коли пан полковник, навіть побожившись, запевняв батенька, що вони в похід ніколи не підуть, то батенько й погодилися зостатися на військовій службі; та сотництва, за іншими охочими, що вміли особливим манером запобігати полковницької ласки, батенько ніколи не одержали й, соромлячись, завсіди казали, що вони вищого чина ні за що не бажають, як підпрапорний, і любили чути, коли їх величали сим рангом, та ще й вельможним, хоч, правду кажучи, підпрапорний і в сотні «не багато чого міг», а для сторонніх ще й того менше.

Повертаюсь тепер описувати далі наше виховання. Правду кажучи, можна було дякувати батенькові, а ще більше матінці: їхні турботи не пішли намарне. Ми були виховані чудово, – були такі собі череванчики, пузанчики, що любо на нас глянути: справжні барильця!

Коли вже щодо нас осягнуто найголовнішого, себто забезпечене було наше здоров'я, тоді стали думати про дальше. Одного дня, коли в батенька розболілася голова від нашого гамору й вони мали на нас серце, що ми переламали кращі щепи в саду, то вони, здихнувши, сказали матінці:

«А що, душко, чи не пора б наших хлопців віддати вчитися письма?»

Не можу й досі надивуватися з рішучості матінчиної. Вони були вдачі гарячої, галасливої, сварливої, лайливої, так що не дай тобі господи! Та се бувало з булошницями, птичницями, ключницями й іншими службовими, їй підлеглими, особами. Проти ж батенька вони не сміли ніколи й писнути. До чого навіть дійшло! – годувати птицю й кабанів було під необмеженим розпорядженням матінки, і вони були до сього діла вельми схильні й вправні в ньому, знали все, що треба, в сій галузі й не дозволяли нічого міняти. Та коли батенько втручалися й наказували щось не до ладу, – як то часто траплялося, – матінка не перечили й виконували батенькову волю, хоч би на шкоду вигодованому кабанові, – звісно, не без того, що, забившись до себе в опочивальню, перециганять батеньчин наказ, пересміють усяке слово його, та все те пошепки, щоб ніхто й не почув. Крім сього предмету, чого б тільки батенько не забажали, матінка, як законна жінка, слухалися, спішили виконати достеменно так, як вимагалося й наказувалося, навіть і на думці не бурчачи на батенька. Я кажу так до того, що вони в найлюбішій своїй пристрасті не перечили явно; але в сих обставинах, коли батенько нагадали, що треба нам приступити до навчання, матінка вийшли з своєї комплекції проти батенька. Воно, звісно, й не треба казати, що природа в усіх тваринах однакова: гляньте на матерів у всіх звірів, коли їхнім дітям замислить хто вчинити якесь лихо, – тут вони забувають свій склад, не пам'ятають про своє безсилля й осатаніло кидаються на напасників. Так зробили й матінка, коли побачили, що їхньому роду та щоб не сталося переводу: відлуки з дому, несвоєчасна їда, вимушене сидіння, турботи про науку, а найбільше кари, потрібні під час навчання. Вони, бачачи, що мова мовиться не про якогось гусака, кабана або індика, а про їхнє породіння, нестямилися й, бачачи, що се матерія серйозна, стали голосно кричати, і слова в них сипалися швидко, сказати б, наче хто сипав з мішка горіхи на бляху. Так різко й дзвінко вони на батенькові слова закричали:

– Змилуйтеся надо мною, Мироне Йосиповичу! Людина ви розумна, і розумнішого, як ви, я за свого віку нікого не знала й не бачила, а що не скажете, що не зробите, що не вигадаєте, то все це таке дурне, що зовсім треба дивуватися, плюнути (тут матінка справді плюнули) й замовчати. – Та ба, плюнути вони плюнули, а замовчати не замовчали й вели своєї далі.

– З чого це спало вам на думку морити бідних дітей грамотою, дурною та безглуздою? Хіба я їх на те породила іі дала їм таке чудове виховання, щоб вони над книгами «марніли? Опам'ятайтеся, бійтеся бога, не будьте дітогубом, не терзайте безневинно моєї утроби!.. – Тут матінка гірко заплакали.

Я таки не надивуюся зміні й батенькового поводження. Бувало, при найменшому суперечливому слові матінка не могли вже другого вимовити, бо опинялися в другій кімнаті, розуміється, проти волі… та се діло сімейне; а тут батенько дивилися на матінку здивованими очима, пихкали, надумалися і, як побачили сльози її, то, звісно, зглянувшись на материнське почуття, сказали без гніву й роздуму, а отак, просто, приязно:

– А як же ви, Текле Зінов'ївно, думали: щоб мої діти та росли дурнями й нічого не знали?

Тут матінка, хоч і видати було, що вони зважилися на ще більші крайності, ніж опинитися навіть у сінях – материне серце! – побачивши, що батенько зберігають проти неї м'якість, збадьорилися й посилили свій крик:

– Виходить, і я дурна, – кричали вони, – і я нічого не знаю через те, що не вчилася вашої дурної грамоти? Так і я дурна?.. Дожилась у вас честі за вісім літ подружнього ниття!..

– То ви, душко, а то вони…

– І не кажіть мені: все одно, все одно! Ви, звісно, голова; та я ж не раба ваша, а дружина. В чому іншому я вас слухаюся, а щодо дітей – зась! Знайте: діти не ваші, а наші. Петрусеві восьмий рік, Павлусеві не вийшло семи літ, а Трушкові (се мені) що там ще? – тільки стукнуло шість років. Яке йому навчання? Він без няньки й пробути не може. А скільки грамоток витратиться, поки вони ваші дурнячі буки та веді завчать. Та хоч і вивчать що, то однаково, виросши, забудуть.

Батенько замислились і стали лічити по пальцях наші роки від народження, котрих ніколи достеменно не знали, а вдавалися до сього певного способу. І видати, що матінчина лічба була правдива, бо вони, подумавши, поцмокавши, чим вони виявляли досаду, і походивши по кімнаті, сказали, що ми ще з рік погуляємо.

Матінка помітно зраділи й, щоб піддобритися до батенька, сказали: «Як знаєте, так і робіть. Ви чоловік: чоловіки розумніші за нас».

Та й хитрі ж були матінка! Бачите, як вони вчинили: криком і слізьми змусили батенька відступитися від своєї думки, а потім і кажуть: «Робіть на свою волю… ви, мовляв, розумніші…» Батенько гетьчисто всьому повірили й помітно весь той день були до матінки м'якосердні.

Та й пустували ж ми й дуріли увесь той пільговий рік! Скільки шибок у челядні повибивали! Скільки в куховарок горшків перебили! Скільки скарг назбиралося на нас за всякі капості! Та матінка забороняли челяді доносити на нас батенькові. «Недовго вже їм гуляти! – казали вони. – Підуть у школу, перестануть. Хай буде їм чим згадати життя в батьківському домі».

Аж ось прийшло й наше до нас. Не зогледілись, як і рік минув. Перед покровою прийшов наш стихарний дячок, пан Тимофтій Книшевський, і спитав про час, коли буде найпристойніш починати вчити дітей.

Пан Книшевський, кашлянувши кілька разів за дяківським звичаєм, сказав: «Вельможні панове й добродії! Премудрость чтенія і писанія не щодня дається. Подобає почати ону з дня пророка Наума, першого числа декемврія місяця. Відомо, що од днів Адама, праотця нашого, як його син, так і всі народи та язики, що пішли од них, починали посилати дітей у школу не інакше, як на пророка Наума, єже єсть першого декемврія; в інший же день почати – не умудрить нічиїх дітей. Сіє твориться в усій вселенній».