Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Зрозуміли, – вигукнув я за всіх і раніш від усіх, бо й тоді не любив і тепер страх як не люблю міркувань про вчені предмети і завсіди намагаюся рішучим словом припинити глибокодумну матерію. Ось тому я й поспішив крикнути «зрозуміли», хоч, їйбогу, нічого не розумів тоді й тепер не розумію. Така вже, мабуть, моя комплекція!

Іншим разом Петрусь, заходившись розумувати, вбачав у граматиці неповноту й вважав, що треба додати ще одну частину мови: лайку – отак він розводився й узявся на прикладах лічити всякі лайки та свари, прозивні й сталі, що їх він знав у всіх родах, властивостях і зворотах, і питав: «А до якої частини мови це належить? Воно, мовляв, не іменник, не займенник, не прийменник і навіть не вигук, отож особливу частину мови слід додати».

Хотів би я, щоб ви глянули тоді на нашого інспектора. Зчудування, подив, захоплення, що його учень так глибоко міркує, – все воно ясно, як на вивісці в кравця в Пирятині всі його речі, до кравецтва приналежні, було змальовано. Коли перше здивовання його минуло, він цмокнув губами й промовив, скинувши голову трохи вгору: «Ну!» Це маленьке «ну» означало: «Ну й росте ж голова!» І справедливо такий висновок зробив доміне! В усьому Петрусеві добре велося; жаль тільки, що він не склав своєї граматики!

Павлусь, як хлопчинаштукар, винахідливого розуму, порався раніше від усіх. Хоч би яку дали йому задачу – з граматики або з арифметики, він прожогом, не думавши, підпише так, ні те ні се, а біс його знає що, дурницю, яка тільки спаде йому на думку. Підмахнув, мерщій з ослона, з паничівської, вже він на вулиці коло хлопчисьок, що його дожидають… і шкварить собі в скраклі, в швайку і їде урочисто верхи на переможених. А задачу, що йому дано, доміне Галушкинський сам розв'язує та пріє. Попервах пробував був вернути його й виправити недороблене… Куди там! І не кажи йому про те.

Зо мною доміне Галушкинському було важче, бо я не вивчав своїх уроків і не вимагав у нього пояснень ні в чому. Я гадав, що в мене є якась шляхетна амбіція, котра посилала мені на розум нічого ні в кого не шукати, щоб не бути нікому зобов'язаним. Отже всі мої сумніви в науках та вчених речах я, за комплекцією моєю, розв'язував і доходив усього сам. Приміром, мені здавалося дивним, навіщо так говорити, щоб усі розуміли, що я кажу? Писати не так, як думка тече, а складати слово до слова, як шматки смаженого гусака на таріль, щоб усе було до місця, мало б вигляд і було зрозуміло для іншого? Як на мене, то чи говорю я, чи пишу – все для себе. Відкалатав та й по всьому; хай інші добирають, об чім дзвонилося, за здоров'я чи за упокій. Отак і тут: висловив усе, що є на душі, написав усе, що на думці, і – годі! Добирай хто інший, що й до чого, а я не повинен подвійно працювати, щоб писати або говорити, а до того ще й думати. Цю задачу я розв'язав, повірте мені, без допомоги доміне Галушкинського, сам і не вчившись багато чого. Разом з іншими науками була в мене й одна частина славленої арифметики, що її, як запевняв доміне Галушкинський, склав якийсь китаєць Піфагор, котрого прізвища не пам'ятаю. Якби, каже доміне Галушкинський, той не винайшов таблиці множення, то люди й досі не знали б, що 2X2 = 4. Звісно, доміне Галушкинський казав повченому, як людина, що вчилась у вищих школах; а я мовчав та думав: «Навіщо турбувався сей пан Піфагор? Навіщо складав сі таблиці, над котрим мучилися, мучаться й будуть мучитись довіку всі діти людського роду, коли можна певніше полічити гроші в натурі, розкладаючи купками на столі? Давайте мені хоч будьяку науку, і я доведу, що можна жити без неї, бути спокійним, а тому й щасливим». Доміне Галушкинський був, як видно, протилежної до мене думки: він проти нашої волі хотів зробити нас розумними, та баї матінка чудово доводили йому, що він надарма клопочеться. Вони завсіди йому казали: «Лихої матері діждешся, щоб з моїх синів був хоч один учений», і до сього, бувало, сучать дулю, крутять її, крутять і тичуть до носа, прицмокуючи. О! Матінка йому нічого не спускали, розуміється, коли батенька не було, а то б…

Доміне Галушкинський, злостячись у душі, і візьметься за свої предмети; всіх способів вживає, щоб утовкмачити нам науки, так де там! Брати від нападів доміне інспектора відпекувалися власними силами й самі лупцювали людей, закликаних «наладнати справу». А доміне Галушкинський показитьсяпоказиться та й відчепиться, і батенькові нічого не скаже, бо він помітив, що коли скаржиться на братів, то батенько й на нього сердяться; а коли хвалить за успіхи, то батенько піднесуть «ганускової» горілки. Так він і давай усе хвалити. А мені такого роду метод не був корисний. Попервах матінка з Галушкинським уклали таємний «аліанс», щоб на мене за лінощі й тупість гримати й скаржитись, але аж ніяк не карати, і за всяку поблажливість обіцяно від матінки Галушкинському якусь нагороду з того, що їли. Отак доміне Галушкинський, щоб мати горілку й закуску, завсіди братів хвалив, а мене гудив. Хитрийпрехитрий чоловік, а і в Петербурзі не був. І що ж? Він поскаржиться, і його уконтентують, а мені батенько дадуть тут же щипки, і я плачу, та тут же й прислухаюся, чи не дзвенять матінчині ключі біля комори? Я добре знав їхню натуру: коли батенько мене лають або ляскають, тут вони з ласощами й візьмуться потішати мене, примовляючи: «Нехай батенько твій сердяться. Ти, Трушку, не журись, не вдавайся в їхні слова. І батенько твій нічого ж не навчилися, а, далебі, в десять разів розумніші від усіх інспекторів». І таки їхня правда була.

Та… облишмо вчені предмети. Доміне Галушкинський і поза навчанням був до нас статечно пихатий. Вечорами ні з собою не брав на «проходку», ні самим не дозволяв відлучатися й наказував сидіти в паничівській тихо до того, як він повернеться. А куди він ходив, ми не знали.

Мені се подобалося. Моя комплекція вела мене до усамотнення, і я одразу ж після навчання добирався до своїх вдень од матінки одержаних і дбайливо схованих ласощів, з'їдав їх поквапно й, упоравши дочиста, тут же засинав, дожидаючи бажаної вечері. Братам же моїм така принука була нестерпна. Як на те, батенько дуже не любили, щоб діти без поклику приходили в дім, а тому й проганяли нас відтіля. Матінка ж раділи з усякої принуки, що робилася братам, і все дожидали, що батенькові урветься терпець і відпустять інспектора, котрий, як вони полічили, недешево обходився. Справді, як подумати: годуй його за панським столом, – тут зайвий шматок хліба, зайва ложка борщу, каші й усього більше, ніж то звичайно; а все воно, казали матінка, в господарстві рахунок робить, як і зайвий кухоль грушевого квасу, зайва свічка, зайве… та таки й справді все зайве, окрім тих грошей – а за що?.. тьху!.. Тут матінка завсіди плювали в той бік, де в сей час міг бути доміне Галушкинський.

До того ж він, як учений, не знався зовсім на політиці. Бувало, коли з'їсть порцію борщу, а матінка, бувало, насипають йому повнісіньку тарілку, – то він, дочиста впоравши, ще підносить до матінки тарілку й просить: «Усугубте ласку». Годі казати, що матінка любили, щоб за обідом усі їли більше, і, бувало, примовляють: «Як наварено, то їжте: не собакам же викидати». Та все ж доміне Галушкинський діяв противно політиці.

І як же він пошився в дурні одного дня! Слід сказати, що в нас на обід варили один день борщ, а другий день суп, щоб не набридло. В суповий день принесли до столу свіжої риби та раків. Матінка забажали рибного борщу й наказали зварити. Куховарка, знаючи, як у нас заведено, зварила, як вимагала черга, і суп з локшиною та гусаком. А з раків, через те що їх було небагато, матінка приготували холодець, котрого, за обмаллю раків, ледве стало на дві порції – батенькові й матінці. Матінка мали звичку роздати всім гарячу страву, а потім уже бралися їсти самі, щоб ніщо їх не розважало. Що вони іноземних мов не знали, то й не могли вимовити «доміне», так само як, не люблячи розводитись багато, Галушкинського скорочували на «Галушку» й тому без «доміне» звали його просто: Галушка, та й годі, більше нічого. Добре. Ось ми сіли за стіл: матінка, одсунувши вбік для себе й батенька холодець, почали роздавати гарячу страву, питаючи, хто чого хоче – супу чи борщу? Питання натуральне, коли є суп і борщ, тому кожний з нас відповідав за бажанням. Дійшла черга до інспектора. Матінка спитали його: «А ти, Галушко, чого хочеш: борщу чи супу?» Доміне, з оскиреним обличчям, промовив прямо:

«І борщику, і супцю, а коли можна, то й холодцю будьте ласкаві мені, вельможна пані».

Боже мій! Тут треба було бачити матінку! Вони геть почервоніли й тут же, відклавши тарілки, як зсучать подвійні дулі на обох руках та як закрутять! Хвилин п'ять крутили, а потім цмокнули й тикнули йому дулі під самий ніс, примовляючи:

– А дзуськи не хочеш ? Бачиш, який ласий до холодцю? Нема ж тобі нічого.

Ну й напік же раків доміне Галушкинський, себто, попростому кажучи, почервонів, як кармазин, і, не маючи духу через сором на когось глянути, просидів увесь обід, опустивши голову, й не їв нічого. От тобі й поласував холодцем!

Та все те стороння матерія, і сказано про неї тільки до речі. Повернімося до нашого предмету.

Штукар Павлусь, а потім і Петрусь через надзвичайний свій розум помітили, що реверендисиме доміне Галушкинський кожної ночі, в повному вбранні, а іноді навіть поголившись, виходить потай з дому й повертається на світанку. Одної ночі брат штукар тихенько пустився по слідах його й виявив, що наш велемудрий філософ «відкрив дорогу до храму радостей і там приносить жертви різним божествам» – се так мовиться повченому, а просто кажучи, він щоночі ходить на вечорниці й розважається там до світання, не роблячи учасниками в радощах учнів своїх, з котрих Петрусь, як людина незвичайного розуму, міг би позмагатися з ним. Від такого вчинку самолюбство братів моїх дуже було зачеплене. Як се так? Після того, як Петрусь, якого намовили домашні лакеї, гадав був, «заради цікавості», пройтись на вечорниці, а доміне Галушкинський вдержав, не пустив і вирік предовжелезне усовіщання, що така забава особам із шляхетства негіднопристойна, а тим паче людям, що вдалися в науки, і що така забава притуплює розум і знищує пам'ять… І після того всього «сам зволив швендяти (так висловився брат), а ми сидимо дома, як хлопчики, як діти, що нічого не розуміють ще? Так доведімо ж, що ми знаємо, й розуміємо все, і навіть можемо зоставляти інших з дітьми, а самі гуляти на свою уподобу. Ходім за ним на вечорниці!..» Вони зібралися, пішли, взявши й мене з собою для того, щоб усьому нашому вченому товариству однаково пити з одної чаші радості або, в іншому разі, відповідати.

Увійшовши до хати одної вдовикозачки, де звичайно збираються вечорниці, ми побачили силусиленну дівчат, то сиділи за столом; гребені з пряжею біля них, а веретена валялися долі, як і всяка інша робота, що її принесли вони я дому, спокійнісінько лежала по кутках; ніхто й на думці не мав її, а дівчата або грали в дурня, або баляндрасили з парубками, котрих тут теж зібралося сила; декотрі з них курили люльки, балакали, оповідали тощо – й отак приємно проводили час.

Над усіма ними верховодив наш реверендисиме Галушкинський, котрого й величали тут «скубент», бо він у бекеші й курив тютюн з корінкової люльки.

О, як же здивувався він, побачивши своїх вихованцівюнаків, що прийшли насолодитися втіхами, про котрі він забороняв їм і думати!.. Таємні подвиги його відкрито!.. Коли ми ввійшли, він з одною дівчиною співав пісню «Зелененький барвіночку» й спинився на півслові… Коли він пропам'ятався, став гримати й проганяти нас додому. Та брат Петрусь, що мав відважний дух і геройську сміливість, безстрашно став проти нього й об'явив, що коли він і піде, то піде просто до батенька й цю ж хвилину розкаже, де перебуває і в чому вправляється наш наставник.

Доміне Галушкинський сторопів і не знав, як розв'язати таку дуже складну задачу, коли се дівчина, що сиділа біля нього, уважно оглянувши Петруся, перша подала голос, що паничі можуть зостатися також, «бо й у них така ж душа». Інші дівчата підтвердили те ж саме, а за ними й парубки, з яких декотрі були з батенькових селян, тож і були до нас почтиві; а були й з козаків, що жили в тому ж селі, як то в нас скрізь водиться.

– Вашеці повинні дякувати Маланці, – сказав наставник наш, показуючи на свою пару, – її логіка переконала мене. Але не смійте казати батькам вашим…

Брати побожилися в тому й приєдналися до товариства.

– Що ж ухідного з вас? – вигукнув один парубок і виступив проти нас. – Я тут за отамана і доглядаю ладу. Парубок, що вступає, – хоч ви ж і паничі, та все ж парубки, – повинні внести вхідне.

Брат горбань, прикинувши все широким умом своїм, одразу визвався приставити жадане – і вийшов. Незабаром він повернувся й, на подив інспекторові й Петрусеві, приніс три курки, півпаляниці й повний чобіт пшеничного борошна. Все те він, через своє штукарство, секретно набрав у сусід, що спали неподалеку; а що не було в що взяти борошна, то він – винахідливий розум! – роззувся й повний чобіт набрав його. Всі ті припаси віддано куховарці, що готувала вечерю на все товариство.

Павлусь виконав те, що вимагали правила. Тепер Петрусь повинен був поставити горілку. Грошей у нього не було. Винахідливий Павлусів розум відмовився зарадити се діло через ту причину, що до шинкаря важко ввійти секретно, а явно не було з чим. Усі збентежились; та великодушний наставник наш усе виправив, запропонувавши для такої потреби власні свої гроші, сказавши Петрусеві: «Постарайтесь, вашець, скоріше мені їх повернути, вдаючись до хитрощів і випрошуючи в пані підпрапорної, матінки вашої, але не відкриваючи, як, що, де й для чого, а вживаючи самий тільки лаконізм; а якщо не вдасться виморочити, то підстережіть, коли їхня скринька буде не замкнута, та й… ну, що ж? Се нічого. Потреба змінює закон».

За таку мудру пораду, що багато прислужилася Петрусеві й нам на користь у різних випадках, брат дякував реверендисимові.

Одержавши гроші, Павлусь, бувши дуже старанний, поїж у шинок і скоро повернувся з горілкою. Пішла гульня. Щоб дали й мені щось робити в товаристві, наставник узявся співати зо мною псальми, чим ми усолодили бесіду так, що й дівчата завели своїх пісень, парубки до них пристали – і пішла забава! Вечеря наша була багата на все; простота в поводженні з парубками й упадання коло дівчат брата Петруся так усіх привернуло до нього, що тут же Петруся одностайно обрано на отамана наших вечорниць, і всі, навіть сам шановний студент філософії, доміне Галушкинський, урочисто заприсяглися в усьому коритися отаманові.

Якщо сії рядки дійдуть до ще, може, живих сучасників моїх, то, поперше, вони не дадуть мені сказати неправду, нібито у вік нашої золотої старовини все бувало достеменно так і з ними, і з нами, й з усіма, починаючи від «виховання», себто вигодовання (тепер під словом «виховання» розуміють інше, зовсім протилежне), через усю науку в панів Книшевських, пригоди в школі, суботки, Фтеодосію, так і в домінів Галушкинських, геть аж до ходіння на вечорниці; скрізь, узявши від сімейства найясновельможного пана гетьмана до останнього підпрапорного (не про батенька мова), скрізь усе було так, звісно, з деякими відмінами, але не разючими. А тому вони, мої сучасники, визнають, що втішно, справді втішно було братові Петрусю, без великих подвигів, привернути увагу на себе такого товариства й від усіх здобути довіреність. А Петрусеві ж було не більше як сімнадцять літ! От що значить обдарованість і здібності.

Брата Павлуся, за його здібності знаходити, що треба, спритність і швидкість здійснювати надумане, і все те на нагальну користь і вдоволення, не полишено без уваги, а обрано на ключника наших вечорниць. Його діло було турбуватися, як знає, а щоб на вечерю в нас було всього вдосталь. Куховарки були приручені йому. Павлусеві було відкрито широке поле виявляти своє обдаровання та штукарство. Вечері наші були розкішні: годовані кури матінчині, яйця, молоко, масло, дрова тощо; все те бралося в сусід секретно; а винахідливим розумом братагорбаня всі сліди вміло заміталося, й ні від кого жодної скарги не бувало.

Вдаюся до подробиць, звісно, зайвих для теперішніх молодиків; вони посміхаються й не вірять моєму оповіданню, та мої сучасники відчувають, мабуть, однакове зо мною задоволення і вибачать дрібниці спогадів про таке веселе, завидне життя. Часто дивлюся на теперішніх молодиків і з журним серцем звертаюся до повсякчасної думки моєї: «Як то воно світ міняється!» Чи так вони проводять свої кращі, молоді літа, як ми? Куди там! Вони раби власних, що самі вигадали, правил; вони, не живучи, віджили; не зазнавши життя, нудяться ним! не бачивши ще за свого віку людей, вже йдуть від них; не натішившись нічим, тужать за минулим, нудьгують у теперішньому, журно спрямовують погляд у майбутнє… їм здається, що вдалині, в темряві, миготить їм заповітна зірка, обіцяє щось неземне… а до того вони, як засохле листя, спавши з дерев, носяться на вітрі сюди й туди, проти власної мети й бажань!.. Чи ж так ми жили? Ми жили й тішилися, а вони не живуть, а журяться!.. Ну, та одсуньмо їх набік, візьмемося за себе.