Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ніхто не вчив, а сам перейняв, – відповів я. І не збрехав. Відчувши в собі потяг до малярства й побачивши в доміне Галушкинського кілька фарб та пензлик, я випросив їх і заходився працювати. Намалювавши декілька з своєї голови коней, собак та людей і бувши сим задоволений, я надумав іти далі й розкрашувати все, що попадалося мені в книжках. В Баумейстеровій логіці та ломоносовській риториці всі, які були квітоньки та фігурки, я так майстерно закрашував, що справжнього вигляду не можна було дошукатися; я навіть перетворював вельми вдало квітоньки на конячку, а худобинку на жінку.

Матінка не зовсім повірили мені; та коли я приніс своє майстерство, то вони ахнули, а потім заплакали від захвату. Довго розглядали кунштики, що я розкрасив; а що були неписьменні, то й не могли нічого зрозуміти і кожний кунштик держали догори ногами чи боком. Я їм усе тлумачив, а вони не переставали хвалити, що як те все виразно зроблено! Ото материнське серце: завсіди радіє з обдаровання дітей своїх! Коли матінка розпитували мене про значення кожного кунштика, їм раптом спала така щаслива думка:

– Послухай, Трушку, що я надумала. В твого панотця (матінка про батенька і позаочі висловлювалися політично) є книжка вся в кунштах. Мене совість мучить, та й чи нема гріха, що всі ті славетні особи лежать у нас у домі без усякої пошани, начебто вони якоїсь арапської породи, всі чорні, без усякого людського вигляду. Книжка, кажуть, по кунштах дуже рідкісна, та я гадаю, що їй ціни вдвоє підбавиться, якщо ти їх покрасиш – даси кожному живий вигляд.

Я задрижав від захоплення, що мені випадає така славна робота, і тут же обіцяв матінці вихорошити всі куншти так, що їх і пізнати не можна буде.

Матінка незабаром знайшли нагоду витягти сю книжку в батенька й передали її мені, щоб надати їй кращого вигляду. Мені аж серце затріпотіло від радості, коли я взявся за роботу. Всіх кунштиків було сто. Перший куншт являв собою голу людину в саду, оточену звірами. Не було в мене фарб усіх кольорів, та се мене не спинило. Я зарадив своєму лихові й покрасив людину, як найпершу фігуру, кращою фарбою – червоною, лева – жовтою, ведмедя – зеленою тощо, по ряду, пильнуючи правила, про яке тоді й не чув, а сам дійшов його, щоб на двох звірах, котрі разом стоять, не було однакового кольору.

Робота моя йшла швидко й дуже вдало. Матінка не знаходили слів хвалити мене і загодовували ласощами. Тільки й зажадали, щоб голих людей закрашувати фарбою якомога густіше й так, щоб нічого не можна було відрізнити. «Закрась їх, Трушку, густіше; захисти їх від сорому». І я з усім старанням накладав на них усіх кольорів фарби й мав насолоду чути від матінки: «От тепер виразно; не можна відрізнити – чи се людина, чи стовп?»

Обличчя, що подобалися мені, я красив улюбленими кольорами, наприклад: обличчя зелене, волосся й борода жовті, очі червоні; а що пензель у мене був досить грубий, то й красіння моє переходило через межі, проте се зовсім не псувало нічого. А тих, що мені не подобалися, – ух, якими потворами я зробив! Щоб мені було зручно показати їх на своє бажання, я, замість обличчя, намазував велику пляму і на ній уже розміщав потворно очі (у найлютіших моїх ворогів виколупував їх овсі), ніс, і рот, і все в найогиднішому вигляді. Так їм і треба! Як то їм рівнятися з порядними людьми…

Доміне Галушкинський і брати мої заклопотані були своїми справами й не мали часу постерегти мою роботу й помилуватися моєю майстерністю.

Аж ось робота моя закінчилася, й матінка збиралися потішити батенька несподівано. В них обох було заведено: про щонебудь хороше, чудове не попереджати, а раптом вразити несподіваністю. Матінка так і налагодилися до слушної нагоди, котра незабаром випала.

Доміне Галушкинському виходив строк бути «на кондиціях», і він повинен був повернутися до школи, щоб далі вчитися. За керування нами в науках він одержував чималу плату й не бажав її втратити, тому запропонував батенькові, щоб нас, паничів, віддати до школи для більшого вдосконалення в науках, в яких ми, під керівництвом його, зробили такі успіхи. Батенькознайшли, що се вигідно, й договорилися з ним знову: замість одежі з плеча батенькового, повинні «набрати» йому сукна кольору, якого він сам вибере, і до сього наділять йому шнурки та китиці, як то треба на кирею. Гроші ті ж, що й перше, само собою. Жити йому з нами й на наших харчах. У місті підшукано вже квартиру й куплено сукно на кирею панові Галушкинському того кольору, що він бажав. Колір сукна, що він вибрав, був чудовий! Се був вишневий, змішаний з червоним, чорним і блакитним. Надзвичайний полиск був! Гляньте ж бо, що з симчарівного кольору сукном станеться, так се сміх один! Розповім пізніше. Тепер же батенько в усьому, що від них залежало, до останнього розпорядилися: лишалося матінці забезпечити нас провізією, посудом та прислугою. Батенько шукали слушного часу об'явити про се матінці, не тому щоб їх не засмутити раптовою звісткою про розлуку з дітьми, а щоб самим приготуватися й, вислуховуючи відповідь та перечення матінчині, котрих сподівалися вже, не дійти до нестями й гнівом та запальністю не завдати шкоди своєму здоров'ю, як то інколи бувало з ними.

На отакий кінець батенько почали досить меланхолійно:

– Накажіть, Текле Зіновіївно, завтра рановранці дати борошна, крупи, масла і все, що треба…

– Чи не комісарові знову? – спитали матінка твердим голосом, не сподіваючись нічого прикрого.

– Якому комісарові? Ідіть з ним до дідька, а зараз слухайте мене. Всього того дайте скільки треба для дітей. Вони завтра переїдуть до міста вчитися в школах.

Матінці аж душі не стало!.. Над велику силу могли вони стати до розмови й заходилися доводити, що наука дурниця, мовляв, загибель нашим грошам і здоров'ю. Можна бути розумним, нічого не знаючи, і, всього навчившись, бути дурним. «Чи ж багато чого навчилися наші діти? – казали вони далі. – Дарма що стільки ми на них кошту витратили панові Тимофтію та оцьому дурневі, що подурнячому навчив говорити наших дітей і неповинні вуста змусив вимовляти незрозумілі слова…»

– Чудні ви мені, Текле Зіновіївно, з вашою дурістю! Як би то було вам слухати, якби я став говорити про ваші нитки та годовану птицю? Так і тут. Наук ви зовсім не знаєте, а говорите про них.

– Перші роки після нашого одруження, – сказали матінка дуже сумним, зворушливим голосом і підпершись журно рукою, – я була і хороша, і розумна. А ось п'ятнадцять років, лічбою лічу, як не знаю, не відаю, чого се я у вас із дуреп не виходжу. Навіщо ж ви мене, дурепу, брали? А що є правда, то я й кажу, що ваші всі науки дурнячі. От вам приклад: Трушко також ваша кров, а моє народження; а через те що він непорочний і тілом, і духом, і думкою, так він має до них велику огиду.

– Ви мені, Текле Зіновіївно, не вибивайте очей своїм пестунчиком Трушком; він хоч і непорочний, та несвітенний дурень, і з нього буде не більше, як свинопас.

Батенько від заперечень стали входити в азарт.

Тут матінка знайшли слушну хвилину приголомшити батенька й, підійшовши до столу, дістали німецьку книжку й почали перегортати сторінки, прикрашені моєю майстерністю.

– Хто… хто се зробив? – скрикнули батенько, скипівши від гніву.

Матінка, не помітивши добре стану духу їхнього, а гадаючи, що батенько скрикнули з подиву, відповідали таким же меланхолійним тоном, як і батенько, коли починали розмову: «Се несвітенний дурень так прикрасив; він не більше, як свинопас!» Матінка такою алегорією хотіли шпигнути батенька.

– Як він смів се зробити? – вже не кричали, а ревіли батенько, аж шибки й двері в домі тряслися. Зопалу кинулися вони до матінки, бажаючи, як звичайно, поколошматити їх добренько… І тоді мені лучче було б. У батенька була така натура, що коли розлютуються, то б'ють першого, хто попадеться; коли ж виб'ють свій гнів, то провинному й слова не скажуть. А тут матінка, на моє нещастя, пішли від ударів батенькових, лишивши в дверях і опанченку свою; а я, сховавшись перше в пуховики матінчині, був витягнутий і покараний відчутно й боляче.

Батенько весь день не могли заспокоїтися й, знай, казали, що книжка їхня по кунштах була неоціненна; що іконописець, котрий розмальовує в ближньому селі іконостас, сам пропонував за неї десять карбованців.

А матінка хоч і не сміли й на очі показуватися батеньці, та, сидячи в другій кімнаті, переговорювали їхні слова тихенько: «Десять карбованців, велике діло! Здається, своя утроба дорожче коштує».

Проте ся подія не вдержала б нас від поїздки до міста; та сталося щось дивніше ще. Наприкінці від'їзду, коли доміне Галушкинський, як звичайно, упорався з другою тарілкою борщу, раптом… як ошпарений, кидає ложку, хапається за живіт, зскакує з стільця й біжить… формально біжить з кімнати… Матінка насупилися на таку нечемність, а батенько, те ж подумавши, що й матінка, усміхнулися, а за ними й ми, діти, особливо менші, зареготалися на все горло. Ну й дарма, пересміялися, подумали і взялися за другу страву… Коли се біжить наш доміне, блідий, як мрець, волосся хоч як було зв'язано міцно в косу, однак напружилося від внутрішнього його хвилювання; в руках він несе якусь ряднюгу, рудожовточервоного кольору, з різними бридкими плямами, а сам гірко плаче й, звертаючись до батенька, жалісним голосом каже:

– Ось, ваша вельможність, мій ласкавий патроне й добродійнику, ось що вчинилося з вашим даром!..

Батенько здивувалися таким його словам, узяли сю рядюгу й ледве пізнали, що се було те сукно, котрим вони наділили, як умовилися, на кирею доміне Галушкинського й котре було незвичайно чудового кольору, як я сказав вище, а тепер стало мерзотного кольору з бридкими плямами.

Коли минувся батеньків подив, вони заходилися розпитувати доміне, чого сукно змінило свій колір. І той, себто доміне Галушкинський, здихаючи й схлипуючи, розповів отакий пасаж: одержавши з ласки батенькової назване сукно, він поніс, щоб похвалитися ним Уляні, нашій ключниці, молодій жінці, котра так дружньо жила з доміне Галушкинським, що кожного ранку присилала йому «гаряченьку булочку» з маслом та сметаною заради фриштика. Та се інша матерія; відкладімо її набік. У той саме час, коли він приніс сукно, Уляна розливала оцет, а що доміне Галушкинський незвичайно близько підійшов до Уляни, то дрібнесенька крапелька бризнула на сукно й зробила на ньому плямку жовтогарячого, дуже гарного кольору. Коли доміне Галушкинський повернувся від Уляни, йому спала щаслива думка – все сукно перетворити в такий чудовочарівний колір. Для сього він, одержавши від Уляни достатню кількість оцту, намочив у ньому нещасне сукно… Як намочив, то сам пішов прогулятися; повернувся, повечеряв, ліг спати, а сукно все мокне. Вже й ранок, доміне Галушкинський виконав усе, що належало, сів обідати, а сукно все мокне!.. Він завсіди казав про себе, що хоч би коло чого він заходився, хоч би що робив, а повсякчас мав філософські думки в голові. Так і тепер: ївши борщ, він думав, що мала кількість страви не може вдовольнити великого голоду. Від сього силогізму, сходячи вище й вище, прилагоджуючись та прирівнюючись, він думкою дійшов до сукна – як раптом його пройняла свіжа думка: коли впала крапля оцту на сукно, то він її ту ж мить стер і тому вийшов колір незбагненно чарівний; а коли сукно мокне невідступно всю добу, то як би не зіпсувалося воно… Сей здогад, наче блискавка, вразив його, і він, як ошпарений, вискочив і побіг, «лишивши по собі сумніви, – так закінчив він своє оповідання, – щодо моєї добропристойності…».

Батенько й усі ми багато сміялися з лиха доміне інспектора, одна тільки матінка сердито дивилися, не з жалю до збитку «Галушки», а побоюючись, що батенько, зглянувшись на «сього дурня», – так вони його часто називали, – наберуть йому знову стільки ж сукна. Так воно й сталося. Тільки насупереки матінці батенько послали до міста по сукно, і поки його привезли, ми сей час тішилися домашнім життям.