Пaн Xaлявcький: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Далі. Щоб недовго оповідати, нас, зібравши, вирядили на возі до міста. Крім багатої на все провізії для прохарчування нашого, нам дано хлопця Юрка; він повинен був слугувати нам трьом і доміне інспекторові нашому. Наглядати за насичуванням нас відряджено «бабусю», майстерницю щодо млинців, пирогів, пиріжків, пиріжечків, тістечок та всяких інших смачних страв і ласощів. їй дано докладне напучення, – і все те від найніжнішої матінки нашої, – чим і по скільки разів у день годувати нас. На підмогу їй дано дівку, куховарку; на ній лежав обов'язок мити нам голови щотижня, чесати й заплітати довгі коси наші щодня, порядкувати білизною тощо.

Ще з вечора від'їзду нашого матінка стали плакати, а зранку сумного дня голосити й оплакувати нас з невимовно зворушливими примовками. Само собою розуміється, що я, як об'явлений пестунчик їхній, мав найбільше пестощів, ніж старші брати мої. Отак примовляючи й пестячи мене, раптом вони й справді зомліли й падаютьпадають – і впали долу… Я перелякався й закричав: «Батеньку, будь ласка, йдіть сюди, матінка померли!» Батенько прийшли іі, побачивши, що матінка не зовсім умерли, а тільки зомліли, дали мені добрячого тумака, щоб я не брехав, а самі взялися звільняти від непритомності матінку, ворушачи їй у носі папірцем. Се скоро помогло; матінка чхнули тричі й підвелися самі, як ніде нічого, й взялися знову за своє – голосити…

Ну як же не хвалити старовини? Чудна річ, як то все було досконаліше! Хоч би як дуже матінка не зомліли, батенько, полоскотавши їх у носі папірцем, ту ж хвилину приводили їх до пам'яті. А тепер прошу вас! Дружина моя раз у раз через кволість натури мліє, але лоскотати її в носі навіть і я не смію: щонайсуворіше заказала, не пояснивши причини. І тут збігаємося всі: я, діти, прислуга; хто спирт до носа тикає, хто «польдекоком» скроні їй тре; хто, розбавивши ложку «гімназії» в червоному вині, дає їй випити, і клопоту не оберешся! А не встигнемо привести до пам'яті, як вона знову зомліла – і бух на підлогу. Полоскотати б їй у носі, так і не було б такої біди!

Та й то слід сказати: різні непритомності і від різних причин бувають. За старовини матінка мліли від усякого великого почуття; за середніх часів моя ласкава дружина непритомніє так, ні від чого, ні з радості ні з печалі, а коли надумає – бух! – і морочся з нею. За теперішнього ж, удосконаленого, – як нинішні люди гадають, – часу друга моя невістка, хоч їй страшенна радість або печаль, ні за що не знепритомніє, коли не нагодиться тут «гувернер» сина її. Він, звольте бачити, якийсь природний маркіз, але має особливу пристрасть виховувати юнацтво й тому, склавши своє значенство, договорився з моєю невісткою, коли вона була на чужоземних водах, дати науку синові її… Ой, та й узяв же з неї – гунстват! – між нами кажучи, дуже дорого! Правда, окрім навчання хлопчика, він їй корисний під час неприємності: ніхто так спритно не підтримає, як сей мусьє гувернер. А з сієї причини, коли він при ній, що часто буває, то вже вона сміливо падає, щоб натішитися приємністю бути підтриманою мусьє маркізом. От і виходить, що і непритомність, і причини до неї тепер зовсім відмінні від колишніх…

Стривайте, про що пак я оповідав? Ага, так ось нас заходилися проводити… Та я не маю снаги переповісти вам сей відчутний пасаж. Мене й на саму згадку сльози проймають. Досить сказати, що матінка за гіркими сльозами не могли нічого говорити, а тільки нас благословляли; що ж до їхнього серця, то, мабуть, воно розбилося тоді на друзки, і все нутро їхнє розірвалося на клапті… Материнське ж бо серце!..

Що ж до батенька, то вони показали дужий свій дух. Не дивно: вони мали міцну комплекцію. Вони не плакали, але не могли й слова більше сказати, як тільки: «Слухайтесь у всьому пана Галушкинського; він ваш наставник… Щоб не пропали дарма гроші…» – і, махнувши рукою, заплющили очі; матінка ахнули й упали, а ми собі поїхали…

Ще ми не виїхали з села, як мене охопила велика журба через те, що я забув свої маківники в папірці, які я загорнув на дорогу й лишив у матінчиній спальні на лежанці. Поквапився – й забув. Туга смертельна! Так би й вернувся, якби можна було! Та тут уже необмежено владував доміне Галушкинський над нами, кіньми й найменшою часткою, що складала нашу валку.

Через те він зайняв на возі перше місце, розлігся й наказав нам міркувати про дорогу, про мету поїздки нашої, про наміри наші, як то нам використати час, а що трапиться нам у міркуваннях наших розумненьке або сумнівне, казати йому, а він буде рішати.

Довго панувало між нами повчання. Хто про що думав – не знаю; та я все мовчав, думаючи про забуті маківники. Гіркота матінчина не цікавила мене. Я гадав, що так і повинно бути. Вони з нами розлучилися, а не я з ними; вони й повинні журитися… Коли се брат Петрусь, котрого бистрий розум не міг перебувати спокійний і жадав собі пожитку, раптом спитав наставника нашого:

– Скажіть, будь ласка, реверендисиме доміне Галушкинський, де ж місто й наша школа? Ви казали нам, що де небо з'єднано з землею, там і кінець вселенній. Он, далеко дуже, видно, що небо зійшлося з землею, ergo, там кінець світу; та. я на сій відстані не бачу міста. Де ж воно? Чи туди ми їдемо?

– Бене, доміне Халявський! Ваші слова глибокодумні, і ви мені показали, що голова ваша заклопотана важливими роздумами; та я повинен розсіяти ваші сумніви. – Так сказав великий наш наставник і, поправивши під собою подушку, промовляв далі: – З'єднання неба з землею, що ми бачимо, не є в єстві, а се… просто… як пак?.. «фле… флегматична» омана. Навпаки, нам треба їхати довго, і дуже довго, поки ми доїдемо до моря, і всім нам буде здаватися, що попереду нас земля з'єдналася з небом, те се лжа, омана, примара. Потім і морем ми повинні їхати ще довше, ніж суходолом, та вже не на возі, а на кораблі чи в якій іншій посудині (інакше назвати доміне Галушкинський вважав за непристойне і гудив за те інших), і тоді досягнути краю вселенної, себто де небо зійшлося з землею. Проте ніхто із смертних ще не досягав сього. Отож, на сьому просторі, який ми переїжджаємо до краю вселенної, трапиться нам місто, в якому наше училище…

– Так ми й морем поїдемо? – спитав Петрусь жваво; а я, боячись води, вже хотів був плакати.

– О ні! – вигукнув наш реверендисиме. – Се в опису я вжив тільки риторичну фігуру, себто перекрутив істину, надавши їй несправжнього вигляду. Та ми морем не поїдемо, бо не маємо для того належної посудини, а подруге, ще й тому, що училище наше стоїть на суходолі: ergo, ми суходолом і поїдемо.

Після сього доміне інспектор звернувся з іспитовими запитаннями до Павлуся, котрий заглибився в роздуми про коней. Повторне запитання наставника: про що він так глибоко думає? – ледве витягло його "із задумливості.

– А от, – сказав Павлусь і позіхнув, виходячи з своїх роздумів, – я бачу, що в кінській упряжі багато зайвого: і ременю всякого, і кілець; так оце я й добираю, якби його таке безладдя виправити.

– В усьому видно винахідливий розум! – промовив стиха доміне і запитував далі.

Хоч як вслухався я в учені розмови нашого наставника, та мене здолав сон, і я не чув ні закінчення на сьому переїзді початого, ні в наступні далі дні нашої дороги розмов, бо як тільки злазив на воза, так і засинав… ergo, скажу повченому, я дорогу свою відбув спокійно для тіла й розуму, не обтяжуючи його ніякими міркуваннями.

Чи близько, чи далеко стояло місто; чи скоро чи не скоро, – та нас довезли й розмістили на квартирі в якогось обивателя. Квартира була з усіма вигодами і вельми близько до вчилища. Бабуся, прибувши раніше від нас, розташувалася з своїм господарством і почастувала нас вечерею смачною, ситною, багатою. Спасибі їй! Вона була така вправна в своєму ділі.

Добре. Другого дня доміне Галушкинський повинен був везти нас до начальника, помічника й головних учителів школи; задля того одягли нас у нові, довгополі, сукняні киреї. Новина ся захоплювала нас. Справді, приємно перебратися з постільного халата, хоч би й з китайки пошитого, в сукняну кирею, що поважно оповиває нас, прикрашена тасьмами, шнурками та китицями.

Доміне Галушкинський, оглянувши нас і повторивши вправи, як ми повинні були опускати вперед руки, вклоняючись помічникові, і як ще більш відтобурчувати їх, щонайнижче вклоняючись начальникові, сказав нам таке напучення:

– Вашеці, не забувайте, що начальник є все, а ви – ніщо. Стояти ви повинні перед ним з благоговінням; одне слово, зобразити собою –? – знак запитання і премудрі його настанови слухати уважно. Боронь боже перечити! Рече він: «Лягай!» – виконуй негайно, хоч би на твоєму боці була щонайбільша правда й ти сам щонайневинніший. Терпи кару тої міри, числа й вигляду, яку зволить призначити премудре правосуддя його, і не смій ані найменше й ніколи заремствувати та заперечити. Чи захоче він опівніч визнати за полуднє? Признавайся і стверджуй, що сонце світить і навіть пече. Чи зволить дієслово обернути на іменника? Bene – признавай і стверджуй. Його влада й сила. До помічника зберігайте все те ж саме. Часто помічник буває дієсловом дійсного стану, а начальник – крапкою, знаком сильним, та безголосим. У школі, в яку, в міру знання вашого, ви вступите, вчителя поважайте і ставтесь до нього немовби до самого начальника; та – на очах самого реверендисиме – вчителя вже майте ні за що. Перед товаришами держіться шляхетно, як –! – знак оклику, бадьоро, гордовито, поважно, і всі вас шануватимуть. У суперечках спішіть одгризатись і затуркуйте своїх супротивників; а то вони принизять вас гірше коми. В бійку самі не лізьте, а нападника бийте вволю, остерігаючись робити явні бойові знаки: для сього є волосся, ребра, спина тощо. Ходячи по базару, не зважуйтесь нічого вкрасти; а найпаче ви, доміне Павлусю, що маєте до того великий нахил: тут не село, а місто; треклята поліція одразу втрутиться. Самі не напивайтеся, а запросивши кого або бувши запрошені від когось. Ви, доміне Петрусю, обдаровані особливим, щасливим талантом: можете випити море і бути на ногах твердим з незатьмареною головою, та горілчаний дух може вас зрадити. Для сього майте завсіди в кишені пшоно або часник. Коли вас у такому стані закличуть до начальника, кваптесь пожувати пшона або часнику і сміливо йдіть до реверендисиме: ніс його не почує; з досвіду відомо. Далі, про інші подробиці, як вам поводитись і як чинити, скажу в оний час.

Ми так глибоко були зворушені повчальним для нас напученням нашого наставника, що мимоволі, з сердешного веління, віддали йому чолом, як належало одному тільки начальникові, й, виказуючи вічну вдячність, обіцяли всі його мудрі правила навіки назнаменувати в юних серцях наших і наслідувати їх. Само собою розуміється, що я не казав таких слів, бо не знав про існування і значення їх, а казали се брати мої; а я тільки вклонявся, опускаючи руки вперед і торкаючись довгими рукавами ошатної моєї киреї до підлоги, захоплювався.

Упоравши чудовий сніданок, піклуванням бабусі приготований, ми пішли до начальника, а гостинці, призначені для нього, несли за нами люди, котрі привезли їх з дому. Ми йшли вулицею… Незабутні хвилини! Що може зрівнятися з піднесенням моїм, коли я йшов у киреї синього сукна, котрої китиці на довгих шнурках теліпалися туди й сюди! Не знаю, чи дивились на мене перехожі, – я не турбувався; я дивився сам на себе, ворушив плечима, баламкав руками – все для того, щоб теліпалися мої китиці. Істинно скажу: під час одруження мого я був хвацько вбраний, ідучи в парі з своєю, тоді ще чарівною, нареченою, та я не був такий захоплений, як тепер тими китицями, що теліпалися в моєї киреї… Ах, кирея!.. Ах, китиці!.. Та все минуло!.. Повернімося до нашого предмету.

Ми прийшли до начальника.

Коли ми ще жили дома, то батенько, бувало, казали нам, щоб ми самі себе готували до того звання, яке кому подобається, опріч Павлуся, котрого призначали вони на канцелярську справу, кажучи: «Горб не завадить тобі бути добрим юристою».

І ось коли я ввійшов ще тільки до передпокою начальника, то вже й надумав бути ніким більше, як начальником училища. Саме було закінчення вакацій, і батьки повертали синів своїх з домів до вчилища. Треба було вписати, що вони з'явилися, переписати їх у вищий клас… ergo, з чим батьки з'являлися? Тожбо то й воно! Я дуже розумно вибрав. Отож, ухвалено: бажаю бути начальником училища. Аж ось, після багатьох інших, допустили й нас до самого начальника. Віддавши належні високому його сану поклони, доміне Галушкинський став пояснювати, що він недарма відбув час на кондиціях: підготував трьох юнаків, що мають зробити честь училищу й навіть століттю. Начальник удостоїв нас оглянути, проте трохи меланхолійно. Доміне інспектор поспішив подати листа, що його написали самі батенько.

Начальник прочитав і глянув на нас уважніше. Потім сказав керівникові нашому: «Ну що ж?»

– Зараз, – сказав Галушкинський і став «діяти».

Перш за все вніс він три голови цукру й три сувої біленого найтоншого домашнього полотна.

Начальник сказав меланхолійно: «Написати їх у синтаксис».