Вибрані твори. Том III: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кандіда. Певна річ, права. (Бере свій саквояж.) А тепер я мушу залишити вас наодинці із Джеймсом. Ви занадто поетична натура і навряд чи здатні уявити собі, в якому стані застає жінка свій дім після тритижневої відсутности. Дайте-но мені мій плед. (Юджин бере з канапи підперезаний ременями плед і подає їй. Вона бере плед лівою рукою, а саквояж тримає у правій). Тепер накиньте мені на руку пелерину. (Він підкоряється). Тепер подайте капелюха. (Він вкладає капелюх у ту руку, якою вона тримає саквояж). Тепер відчиніть двері. (Він кидається поперед неї і відчиняє двері). Дякую вам. (Вона виходить; Марчбенкс зачиняє двері).

Морелл (продовжує розбирати кореспонденцію на столі). Ви, звичайно ж, залишитеся снідати, Марчбенксе?

Марчбенкс (злякано). Я не повинен. (Кидає швидкий погляд на Морелла, однак одразу ж відводить очі, уникаючи його відвертого погляду, і додає з очевидною нещирістю). Тобто, я не можу.

Морелл. Ви хочете сказати, що не маєте бажання.

Марчбенкс (щиро). Ні, насправді, я б дуже хотів. Я вам дуже вдячний, але ж. але.

Морелл. Але-але-але-але... Нісенітниця! Якщо хочете залишитись, залишайтесь. Якщо вам ніяково, підіть прогулятися до парку, пишіть там вірші до пів на другу, а тоді приходьте і ми добряче поїмо.

Марчбенкс. Дякую вам, я б дуже цього хотів. Та я справді не повинен. Річ у тім, що місіс Морелл сказала мені, що я не повинен. Вона сказала мені, що не думає, що ви запросите мене залишитися поснідати, а ще мені слід затямити, що навіть якби ви і запропонували, це не означає, що вам насправді хочеться цього. (Жалібно). Вона сказала, що я повинен зрозуміти, однак я все одно не розумію. Прошу вас, не кажіть їй, що я вам сказав.

Морелл (жартівливо). Тільки й того? А хіба моя пропозиція прогулятися у парку не може владнати справи?

Марчбенкс. Яким чином?

Морелл (доброзичливо під’юджує). Який же ви телепень!... (Однак такий панібратський тон бентежить як його самого, так і Юджина, і він стримує себе). Ні, я не те кажу. (Пояснює ласкаво і водночас серйозно). Любий мій юначе, у щасливому шлюбі, як-от у нашому, є певний глибинний священний зміст у поверненні дружини до рідного дому. (Марчбенкс крадькома кидає на нього погляд, лише наполовину усвідомлюючи зміст його слів). Давній друг або істинно шляхетна й співчутлива душа не можуть стати на заваді у таких випадках, а от випадковий гість може. (Зацькований, переляканий вираз обличчя Юджина стає дедалі виразнішим, коли він нарешті починає усвідомлювати. Морелл, поглинутий своїми думками, не помічає цього). Кандіда думала, що ваша присутність буде небажаною для мене, однак вона помилилася. Я вас дуже люблю, хлопчику мій, і мені хочеться, аби ви самі побачили, яке це щастя — бути у шлюбі, як оце я.

Марчбенкс. Щастя? Ваш шлюб! Ви так вважаєте? Ви вірите в це?!

Морелл (життєрадісно). Я це знаю, мій хлопчику. Ларошфуко стверджує, що шлюби бувають зручними, тільки не щасливими. Ви навіть не уявляєте собі, яка то насолода — викрити такого страшенного брехуна й огидного циніка, яким є той приятель. Ха-ха! Ну, гаразд, зараз ідіть до парку складати вірші. Тільки пам’ятайте: рівно до пів на другу, бо ми ніколи нікого не чекаємо.

Марчбенкс (у нестямі). Ні, чекайте, облиште... я спробую пролити світло.

Морелл (спантеличено). Га? Пролити на що?

Марчбенкс. Я мушу поговорити з вами. Ми з вами повинні порозумітися.

Морелл (підкреслено кидає погляд на годинник). Зараз?

Марчбенкс (пристрасно). Зараз же, перш ніж ви вийдете з цієї кімнати. (Відступає на кілька кроків і зупиняється, наче готуючись заступити Мореллу дорогу до дверей).

Морелл (не зрушує з місця, говорить поважним тоном, відчувши, що справа справді серйозна). Я не збираюсь іти звідси, я думав, ви збираєтесь. (Юджин, приголомшений його рішучим тоном, повертається до нього спиною, ледве стримуючи гнів. Морелл підходить до нього і твердо, але ласкаво кладе йому руку на плече, попри його спроби скинути її). Ну, так, сядьте спокійно і розкажіть, у чому річ, і пам’ятайте: ми з вами друзі й нам нема чого боятися, що у когось із нас урветься терпець або забракне співчуття до іншого, про що б не йшлося.

Марчбенкс (різко обертається до нього усім тілом). Не думайте, я цілком при тямі, я просто (у відчаї закриває обличчя руками) вжахаюсь. (Забирає руки з обличчя і, завзято наступаючи на Морелла, загрозливо продовжує). Ви побачите, чи захочеться вам тепер виявляти терпіння й співчуття. (Морелл, твердий, мов скеля, поблажливо дивиться на нього). Не дивіться на мене так самовдоволено. Ви вважаєте себе сильнішим за мене, та я здатен вразити вас, якщо тільки ви маєте серце у грудях.

Морелл (непохитно упевнений у собі). Вразьте мене, мій хлопчику. Ну ж бо, викладайте.

Марчбенкс. Передовсім...

Морелл. Передовсім?

Марчбенкс. Я люблю вашу дружину.

Морелл відступає і, на якусь мить спантеличено втупившись у нього поглядом, раптом вибухає нестримним реготом. Юджин здивований, проте аж ніяк не спантеличений; він одразу ж сповнюється обуренням і презирством.

Морелл (сідає, аби віддихатися). Певна річ, любите, дитино моя! її усі люблять, і не можуть не любити. А я лиш радію цьому. Але ж (дивиться на нього з жартівливим здивуванням) послухайте, Юджине, невже ви вважаєте, що нам з вами необхідно шукати порозуміння з цього приводу? Адже вам ще не виповнилося двадцяти, а їй уже за тридцять. Це не видається вам дитячим коханням?

Марчбенкс (несамовито). Ви наважуєтесь говорити отак про неї! То ось яка ваша думка про любов, яку вона викликає! Ви ображаєте її!

Морелл (рвучко устає і говорить зовсім іншим тоном). Її! Юджине, будьте стриманіші. Я був терплячим досі і сподіваюсь не втратити терпіння й надалі. Однак є речі, яких я не можу дозволити. Не вимагайте від мене поблажливости, з якою я міг би поставитися до дитини. Будьте чоловіком.

Марчбенкс (робить такий жест, наче щось відкидає). Облишимо це марнослів’я. Мені просто страшно подумати, скільки їй довелося витерпіти такого ж марнослів’я за всі ці нудні роки, коли ви так егоїстично й сліпо жертвували нею заради того, аби відчувати себе самодостатнім, — ви (підступає до нього). та ви ж не поділяєте ні її думок, ні почуттів; у вас немає нічого спільного з нею.

Морелл (філософськи). Схоже, її таке становище цілком влаштовує. (Дивиться йому просто у вічі). Юджине, хлопчику мій, ви втратили розум! Ви просто з’їхали з глузду! Це я вам кажу відверто і щиро. (Він вичитує його у звичному менторському стилі і, ступивши на килимок біля каміна, гріє руки за спиною).

Марчбенкс. Ви гадаєте, я цього не знаю? Невже ви вважаєте, що те, заради чого люди здатні втратити розум, менш реальне і менш істинне, аніж те, до чого вони підходять цілком розважливо? (В очах Морелла вперше з’являється тінь сумніву. Він забуває про те, що хотів погріти руки, і стоїть, слухаючи стривожено й засмучено). Оце і є те справжнє; якщо у житті є щось справжнє, то саме це. Ви занадто спокійні, розсудливі й стримані зі мною, тому що бачите, що я божеволію від почуття до вашої дружини; подібно до цього і той старий, який щойно був тут, так само не переймається вашими соціалістичними ідеями, бо розуміє, що ви на них схибилися. (Морелл перебуває у дедалі більшій розгубленості. Юджин користується своєю перевагою і допікає його гострими запитаннями). Хіба це доводить, що ви неправі? Хіба ваше почуття самовдоволення і вищости наді мною доводить мені, що я неправий?