Висоти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Добре, будіть команду!

Стратостат вигравав. Він потягся на височінь дев’яноста метрів і зовсім прикрив велетенською височиною своїх творців. Люди приклеїлися до землі, як зернинки, кинуті в ґрунт. Над натовпом справжніх глядачів постає золотий блиск особливої, небаченої оболонки. І вас знову вражає багатство кольорових виблисків. Колючі промені благородного металу засліплюють очі. Звідки це, навіщо воно?

Диктор вчасно бере слово й пояснює:

– Останні польоти у стратосферу закінчилися катастрофами. Ніякі каучуконосні матерії не могли зберегти оболонки від розриву на висотах вище 30.000 метрів у незвичайно розрідженому повітрі. Каучук, до того ж, розтоплювався на височинному сонці.

Радянські конструктори взялися розв’язати завдання інакше. Молодий фізик Іна Шевченко на досвіді довела, що є на світі метал, який краще за всі каучуконоси втримує газ, навіть бувши стоншений або роздутий до товщини одного мікрона. Цей метал – золото, цементоване долями міді й срібла. І, отже, ви вперше в світі бачите металеву оболонку першого комсомольського стратостата...

Ви здивовані сміливістю радянських учених і не відриваєтеся від золотого шара.

Раптом телевізорні потоки кольорових точок здригуються. У полі зору урочистий вихід героїв стратосфери. Вони одягнені в електрифіковані комбінезони і черевики з тепломістких металевих платівок. Яскрава блакить костюма, як і золото кулі, засліплюють вас. Герої польоту йдуть упевненою ходою, м’яко згинаючи коліна і риплячи черевиками на сніжаних доріжках.

Їх супроводжують Горячов, Лінецький, Івагін і старі заслужені герої стратосфери –

Прокоф’єв, Годунов, Бірнбаум.

Диктор поволі, переконливо говорить:

– Перший, з розсипаною шевелюрою, блондин, носить ім’я найстарішого ударника Дніпробуду. Він колись топтав бетон у блоках, а тепер, навчений у школі висотного повітроплавання, мріє досягти такої височини, де ще ніхто не був. Це командир стратостата «Комсомол-1», вихованець Прокоф’єва. Вам відоме його ім’я. Це Красін, Федір Іванович.

Ви посміхаєтеся. Вам відоме геройство Феді Красіна, проявлене ним під час закриття гребінки на Дніпробуді кілька років тому. Ви самі з ним працювали і, звичайно, пригадуєте, як він опанував повітроплавство. Диктор називає вам другого героя, що йде поряд з Федею. Це дівчина, років на шість молодша за Красіна. Вона не була учасницею штурмів середнього потоку на Дніпрі, як Федя, не довбала, як третій учасник польоту, чорного золота в підземних шахтах Караганди, вона безперервно навчалася, і двадцяти трьох років закінчила український фізико-технічний інститут з блискучими відгуками. Вона ніколи в радянському житті не знала важкої праці, але зате вона заслужила почесне право бути науковим працівником дисертацією на тему: «Що тягучіше за каучуки».

– Це, якщо хочете знати, – запевняє диктор, ударник формул і пера. Ім’я їй – Іна Андріївна Шевченко.

Шевченко йде повз екран. Вона піднімає на вас сіро-зелені очі, і ви бачите її обличчя, що стало суворе від винахідницької метушні. Її образ легко запам’ятати. Вона німа паралель говіркому Красіну. До того ж, у неї, єдиної екіпажу, –

на голові пілотський шолом, стовпоподібний, не зім’ятий і, звичайно, тільки-но виданий з комори.

– Третій – старий комсомолець Казахстану, інженер-пілот Мурзаєв Алі.

Родом з Казахстану, з ледве помітною косиною чорних захоплених очей, бадьоро ступає позаду Шевченко, і яскраво-блакитний комбінезон на фоні снігу золотить його мужню постать. Він вимахує пілотським шоломом, зірваним з голови.

– Здрастуйте, товариші публіка, – голосно вигукує Мурзаєв, показуючи зуби.

– Здрастуй, старий наїзнику і пробивачу хмар, – зустрічає його Івагін Терентій, один із секретарів Центрального комітету комсомолу, представник ювілейного з’їзду комсомолу.

– Товариш Горячов, – спалахує раптом Мурзаєв, – який я радий, що нарешті здійснюю свою мрію. Я полечу вгору... туди ген за хмари. У далекі береги, де немає дна, а одне вугільне сонце та блакитний океан. Жив, боровся з ворогом, до партії вступав, за Сталіна, вождя геніальних висот, завжди голосував і мріяв – чи прийде той клаптик часу, коли і я, як Прокоф’єв, полечу в розріз безповітряного простору.

– Ех, ти, безповітряний простір, – перебиває розмову Красін, – про душу свою забув. Пробки «Аудос» поклав учора в гондолу?

– Він з радощів забув! – відгукується юна Шевченко. – Коли б не я...

На перший план виринає Горячов, начальник повітряних сил. Його сухорлява постать, одягнена у шкіряне пальто з сибірським хутром, виблискує гордістю за нових висотних пілотів. Великий ніс горбиться на повороті у профіль, а очі палають хвилюванням за наслідки задуманого польоту.

– Ітак, товариші, ви бадьорі, як ніколи. Відпочинок нагородив вас силою. Прекрасно. Пройдемо до мене на останній інструктаж.

І група блакитних пілотів у супроводі Горячова, Лінецького, Івагіна іде. Знову випливає аеродром з своєю польотною метушнею. Востаннє біжать червоноармійці, ведучи до водопою величезного слона – останній газгольдер.

– Ррр-грр-грр... – влітає у ваш «динамік» гучна луна далеких безхмарних блискавок. Це атмосфера нагадує про себе. І радить не забувати про неї ні радистам, ні пілотам, навіть найрозумнішим, смілим і найспритнішим.

Золотий тулуб «Комсомола» простягся на височінь ста десяти метрів. В’язкі промені штропів спускаються вниз віяльними бризками до опорного кільця.

Цей могутній обруч, оснащений найкращими приладами, застиг у цупких держаках червоноармійських рук. І лише вихрюваті рухи ранкового вітерцю, народженого тягою довкола нагрітої частини, гойдають стратостат.

– Гондолу!.. – кричить начальник старту.

На спеціальнім шиннім візку привозять круглу гондолу. Вона грає срібляним металевим блиском, грає чорними цятками численних приладів. Як мідні риски, розмістилися на ній скляні рурки з паяльним апаратом... Немов знаки оклику, стали термометри в металевих шерегах кабіни.