Висоти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І скільки не гадаєте, ви ніяк не могли наблизитися до цифри в мільйон кубічних метрів. Це вражає усіх учасників радіопередач. Величезна колба золотого стопу поширилися в шістнадцять разів і, звичайно, має бути помітна віднині на всіх висотах.

Яке щастя москвичам!

– Вас розірве! – хочете гукнути ви, але ніхто не чує вас унизу, на плоскій сковороді, що зветься шматочком земної кулі. А Іна, автор проекту металевої оболонки, як навмисне, підходить до екрана. Широка посмішка пухне на обличчі, мабуть, швидше, ніж сама куля.

– Поздоровляю ваших радянських ковалів, що скували точну до мікрону оболонку! – кричить вона з висоти.

Час наближається до 12-ої години дня. Незабаром сонце підіб’ється в зеніт і обіллє гарячим промінням засніжену землю, а тут розпече до червона метал «Комсомола». Про це явище ясно говорить звістка екіпажу:

«Температура всередині гондоли піднялася до 12 тепла. Поза гондолою температура – мінус 35. Нагрів металу поза 89 градусів.

«Комсомол-1»

А куля летить і летить вгору, в суцільне розрідження висотних газів, і кожна хвилина додає тридцять-сорок метрів висоти. В кожній радіограмі ви відчуваєте могутню наполегливість командира висотного корабля. Він сміливо рве сторінки старих дитячих фізик і свердлить густу вертикаль. Вас охоплює нервова гарячка. Ви стежите за кожним метром висоти, який набирають стратонавти, і хоч екран не завжди показує цифру альтиметра, але у вашому мозку, як електронні бомби, вибухають слова:

Висота 30.000 метрів. Тиснення – 8,35. Гондола нагрівається дедалі більше.

Висота – 36.000. Тиснення зменшилося ще в три рази. Температура – плюс 0,1 поза гондолою і всередині – плюс двадцять два.

Крок по кроку йде, правильніше – не йде, а висвердлює висоти бойовий стратостат «Комсомол». Він наповнюється одностайним бажанням команди збагнути велику таємницю «морозних пустот» і завершити грандіозну революцію у фізичних науках силами Рад. Та й як не відчувати вам, що Красін вирішив протаранити пурпурну стіну занебесся й довести, що вчені радянської країни мислять правильно, діалектично, по-ленінському, якщо знаходять нові якості у проклятому революцією металі і примушують його нести нову службу країні соціалізму. Золото тягнеться, дується, пухне наривом у справжніх «пустотах» висот. А ці «пустоти» відступають перед осідланим золотом, яке волею й думкою комунарів слухняно несе все вгору летючу лабораторію більшовиків, озброєну 75-ма приладами астрономічної стрілянини.

Нерви ваші тріпає внизу. І гарячкові думки повзуть у голові. Доки наші червоні брати братимуть барикади фіолетових небес? Доки вистачить їм рішучості продовжувати свої вертикальні гони? Адже треба думати про спуск, про щасливе приставлення вниз, у теплоти атмосфери пристріляних астрономічних гармат. Треба ж пам’ятати, що 98 процентів повітряного шару лежить унизу і що навряд чи золота плівка витримає тиснення божевільних кубометрів гелію, поширених уже в триста шістдесят разів.

А радіо «Комінтерн» і його пояснення лише піддають жару у вашу нервову гарячку.

«Слухайте, радіослухачі: оболонка роздулася до двадцяти мільйонів кубометрів. Беріть телескопи, біноклі і дивіться вгору! Стратостат видно на відстані чотириста кілометрів навколо Москви. Алло! Тула, Калуга, Калінін, Горький, чи бачите ви золоте коло на небі? Знайте, що це летить, не припиняючи своїх спостережень, «Комсомол».

І у відповідь лунають радіопривіти двадцяти мільйонів прямих глядачів. Коло зору більше й більше розсувається і раз-по-раз у небо йдуть поздоровлення:

«Молодці комсомольці! Голіть височінь, як ви голили землю. Чекаємо переможного спускання революціонерів науки».

Такі поздоровлення йдуть на адресу станції «Комінтерн», і о дванадцятій годині вона просить припинити надсилання їй радіограм, адресованих Красіну, Шевченко і Мурзаєву. Вона перепрошує своїх слухачів, ударників країни, і заявляє, що всі телеграми буде вручено переможцям, як тільки вони спустяться на землю.

Увесь радянський світ приймає її світове вибачення. А ви тим часом так сповнюєтеся життям стратонавтів, що... перетворюєтесь на Красіна і живете точнісінько так, як він.

Ви в гондолі. Вона біла, як ніколи. Гостре сонце сповнює її сяйвом. Апарати виблискують від розумної навантаги. Натхнена Іна з камерою Вільсона в руках починає посміхатися. І як вам не радіти, коли молода стратонавтка відриває своє око від апарата і стомлено каже:

– Тут неймовірне бомбардування. Косміки (так вона коротко називає промені) пливуть каскадом. Я становлю автоматичний лічильник, струна безперервно дрижить від електронних бризків.

– Став, – погоджується Федя, вдивляючись у пурпурну далечінь, що горить за склом ілюмінатора. І, вражений картиною, він кличе своїх товаришів:

– Дивіться! Який відпочинок для ока!

– Хто не вміє відпочивати, той не вміє працювати, –

говорить Іна і ховає лице, розмальоване в золотавий пурпур, далі від гострих уколів сонця, невблаганного в цих небесах.

Вигук гордощів застигає в них на вустах.

– Панорама, але яка панорама!

Увесь низ посмутився голубими стьожками і зовсім не схожий на старе виблискування глибини, коли 90 процентів атмосфери були розтоптані ногами учених ударників. І далі, виблискуючи променями сонця, океан змінив свої фарби. Зміна щільності повітря і кута відбитого світла спричинили феєричне нашарування райдужних променів.

Ось низ. Він палає блакитним шаром дна. Але трохи у простір блакить-повітря рухається і дає легенький прошарок найчистішого зеленого кольору. Цей колір, як найулюбленіший колір Іни, п’янить дівчину. От тут, на височині, треба було показати Жуль Вернові зелений промінь.

– Весна кольорів, справжня весна! – вигукує вона, зовсім забувши про апаратуру і про те, що ці сяючі блакиті дихають смертями вітрів, туманів і циклонів, народження яких бачив мовчазний Федя.

За зеленою камкою, до речі, вигнутою півколом (очевидно, вона охоплює блакитні центри дна), пливуть жовті кола, за ними –