Пригоди бравого вояка Швейка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Заткніть пельку! — гаркнув поліцейський радник на Швейка. — Говоріть лише тоді, коли вас будуть про щось питати. Розумієте?

— Чому б мені не розуміти, — сказав Швейк. — Голошу слухняно, що розумію і в усьому, що ваша милість ласкаво скажуть, я зумію зорієнтуватися.

— З ким маєте зносини?

— З своєю служницею, ваше високородіє!

— А чи не маєте знайомих у місцевих політичних колах?

— Маю, шановний пане, купую собі вечірні випуски «Національної політики» — «сучки»[19].

— Геть! — заверещав на Швейка пан зі звірячими рисами обличчя.

Коли Швейка виводили з канцелярії, він сказав:

— На добраніч, ласкавий пане.

Повернувшись до своєї камери, Швейк повідомив усім арештованим, що такий допит — це жарти. Там на вас трохи погаркають, а наприкінці виженуть.

— Колись, — вів далі Швейк, — бувало куди гірше. Читав я колись книжку, що обвинувачені мусили ходити по розпеченому залізі і пити розтоплене олово, щоб можна було виявити, хто не винний. А хто не хотів признаватися, тому запихали ноги в іспанський чобіт[20] і розтягували на драбині або пекли йому пожежним факелом боки, як це робили зі святим Яном Непомуцьким[21]. Той, кажуть, верещав при цьому так, наче з нього шкуру живцем дерли, і не переставав ревти, аж поки його в непромокальному мішку скинули з Еліщиного мосту[22]. Таких випадків було безліч. А потім ще людину четвертували або садовили на палю десь там біля музею. А якщо її кидали лише до голодоморні, то така людина почувалася так, мовби знову на світ народилася.

— В нашу добу сидіти в тюрмі — це забава, — смакував Швейк далі. — Жодних четвертувань, жодних іспанських чоботів. Матраци маємо, стіл маємо, лавку маємо, не тиснемося, як оселедці в діжці, юшку одержуємо, хліб дають, дзбанок води приносять, лазничка просто-таки під самісіньким носом. По всьому видно, що рухаємося вперед. Правда, трохи далеко на допит ходити, аж через три коридори і на поверх вище, але зате в коридорах чисто і людей як чорт пугою нагнав: одного ведуть сюди, другого туди, молодого, старого, чоловіків, жінок, так що еге-ге. Принаймні радієте, що ви тут не самі. Кожний упевнено йде своєю дорогою і не боїться, що йому в канцелярії скажуть: «Ми порадилися, і завтра вас або четвертують, або спалять, як ви самі виберете». Напевно, тоді було важко відважитися, що саме вибрати, і я, панове, думаю, що не один би з нас в таку хвилину розгубився. Та що тут багацько балакати — світ не той став, пішло з іншої бочки і, що не кажіть — на нашу користь.

Щойно він закінчив промову на захист сучасного стану ув’язнення громадян, як наглядач відчинив двері й гукнув:

— Швейк! Одягнутись і йти на допит!

— Я одягнуся, — відповів Швейк. — Я проти цього нічого не маю, але боюся, тут якась плутанина. Адже мене вже раз із допиту поперли, та й боюся, аби пани, які тут сидять зі мною, не гнівалися, бо я йду вже вдруге на допит, а вони ще й разу там не були. Ще, чого доброго, почнуть мені заздрити.

— Вилізайте і не варнякайте, — була відповідь на джентельменську заяву Швейка.

Швейк знову опинився перед паном з обличчям злочинця, і той без жодної передмови запитав твердо і невідхильно:

— У всьому зізнаєтеся?

Швейк втупив свої лагідні сині очі в невблаганну людину і м’яко сказав:

— Якщо ваша мосць бажають, аби я зізнався, то я зізнаюся, мені це не зашкодить. Але якщо скажете: «Швейку, ні в чому не признавайтеся», — я буду викручуватися, хоч би з мене й паси дерли.

Строгий пан написав щось у протоколі і, подаючи Швейкові перо, наказав підписатися.

І Швейк підписав донос Бретшнейдера з таким додатком:

«Усі вищезазначені обвинувачення проти мене обґрунтовані.

Йозеф Швейк».

Підписавшись, Швейк звернувся до суворого пана:

— Може, треба ще щось підписати? Чи, може, прийти мені вже вранці?

— Вранці вас відвезуть до кримінального суду, — почулося у відповідь.

— О котрій годині, ваша мосць? Щоб, боронь Боже, не проспати.

— Геть! — загриміло сьогодні вдруге по той бік стола.

Повертаючись до своєї нової домівки з залізними ґратами, Швейк промовив до поліцая, який його супроводив: