Помирана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кидало? А, ну тоді хай. Хай зробе до кінця. Як дійде до діла, од вертушок одбиваться тою штукою будем, — постановив Кабигроб прагматично.

— А кого тоді нам?.. — стривожився Базука. Кабигроб потоптався на місці. Сніг порипував, як звивини в пошуках оптимальних рішень. Десь над головами висли довгі ікла буруль.

— Гену хто бачив? — згадав Веня.

— Та його мертвим найшли аж коли… Того дня, коли Нельсона втопили, — нагадав Кабигроб. — Заколов хтось Гену гостряком із його ж ноги. Ото знай, як ліпить собі всякий гламур! Хіба чоловіку того тре’? Чоловіку тре’ ходить із тим, з чим він родився. Кривий, горбатий, йухан — який уже єсть. Усякого земля держить, усякого годує. Собою будь, не промажеш по жизні.

Кабигроб гаряче подихав на свої руки з товстими венами, що струменіли, як лінії ріки на географічній карті.

— А мала оця… Майя? — згадав раптом Веня.

— Ох, адзип, найшов калорію, — буркнув Базука, позираючи на спустошене, жалобне довкілля.

— А шо, вона ше жива? — зацікавився Кабигроб.

Момот з останніх сил намотав линву на дерев’яний кілок, зав’язав її кількома вузлами. Він опустився навпочіпки під кидалом з думкою, що роботу зроблено не найгірше. Вірив, що знайдуться ті, хто її оцінить. Кості давно вже пекло від холоду, м’язи крутило в судомах. Він підтягнув брезент, клаптів якого в ангарі не бракувало, ліг на нього, а краєм накрився. Пальців уже не відчував.

Деякий час йому ввижався принадний червоний шмат сирого м’яса з білими волокнами жил. Потім жадане видиво згасло, поступившись місцем звукам. Момот раптом почув, як у ньому рояться тисячі невимовлених слів. Слова ці неначе враз дозріли і вирвалися зі своїх щільників. Він пізнавав смак кожного і був вражений розмаїттям звучань, які носив у собі так довго, хоча, здавалося б, варто було лиш випустити одне-єдине слово назовні — і туди ринули б усі решта, як потік світла крізь вакуум космосу. Тепер вони купчилися роєм, запалюючи одне одного на льоту, грали всіма шаленими барвами, вивільняючи свою енергію.

Момоту ставало дедалі тепліше й тепліше, наче всередині розгорався вогонь. Момот знав, що це так вигорає його німота, нагромаджена за п’ятдесят років. У пам’яті пронеслася убога й куца валка прожитих при Кориті перипетій, образів, ситуацій.

Тепер тепло оволоділо ним повністю. І нарешті він зрозумів, що готовий заговорити — від імені всіх прожитих у мовчанні днів, від імені людей, яких знав і в чию міміку вдивлявся, пізнаючи їхні муки мовлення. І Момот незчувся, як заговорив. І мова його була дивовижною, гучною, нечуваною, помпезною, вигадливою, вичерпною і остаточною.

Рекс заходився бурити свій власний хід із коридора надвір. Людським дверям він не довіряв, тому осатаніло вгризався в долівку, щоб зробити підкоп під стіною. Але глина тут була перемішана зі щебенем і добряче втоптана. Здушений рик, як звук далекого двигуна, чувся десь у животі тварини. Пазурі скреготали, вивертаючи каміння.

Хамса почув кілька нервових ударів у двері. Він підвівся і відкрив квадратне оглядове вічко: по той бік дверей стояла перелякана на смерть Майя в розірваному плащі.

— Ну, одкривай, поки не догнали мене! — вдарила вона в двері ногою.

Хамса відсунув засув, і вона вбігла в темний коридор. Кротодил натужно бурив свій хід, занурившись у землю по саму шию. Майя закрила лице руками й заридала, приземлившись на дірявий кожух, який служив Хамсі за постіль. Якусь хвилину її нестримно тіпало. Хамса зняв із себе одну з одежин і накрив її плечі.

— Не бійсь, дитя, — погладив її Хамса. — Якшо стає хуже, терпи. А коли стає хуже нікуди, то тебе вже нема, і терпіть уже не тре’.

— Заткнувся б! Нерви тіки рвеш мені, — схлипнула Майя, надто сприйнятлива до його глосолалій.

Рекс покинув свої роботи, щоб обнюхати прибулу дівчину. Він лизнув її коліно, потім метнувся до купи виритої землі й повернувся з каменем у зубах. Акуратно поклав камінь біля Майї. Вона з подивом глянула в його страхітливу замурзану морду.

— Шо ж ти досі хавав у себе в погребі? — спитав Капрон у Хамси. Вони сиділи за операційним столом, відщипуючи шматки від заспиртованого вужа.

— Медведка мене годував, — відказав Хамса, смиренно пожовуючи страву.

— Так ти шо, бойодум, — кізяки його їв? — пирхнув Капрон.

— Ну, харе молоть! — кинула Божена, наливаючи собі талої води з тазика. Її дратівливість останніми днями стала помітна всім. — Як прозапаси кончаться, то ше й не таке їсти будем.

— Кексокрем, — кивнув доктор Фрезе у повній прострації.

З коридору залунали удари. Метал дверей аж скреготав. Вбігла Майя, шукаючи, в який куток забитися. У коридорі лишився тільки кротодил, що люто гарчав у відповідь на кожен удар. Капрон дістав з полички самостріл роботи Нельсона, зарядив і вийшов.

Він різко відкрив вічко і присів. В отвір влетіла каменюка розміром з два кулаки. Капрон швидко виставив самостріл і пустив стрілу, знову закривши «бійницю». Надворі почувся тупіт і стогін.

Веня лежав зі стрілою в правому боці, між ребрами. Важко дихав і стогнав. Інші учасники невдалого штурму стояли над ним нерухомо, як скіфські баби. Клякса крові росла на снігу. Кабигроб оглянув рану, торкнув стрілу, що вп’ялась досить глибоко.

— Не виживе, — озвучив Кабигроб свій вердикт. — Берем його.

— Братани, це ж я! — заголосив Веня. — Та я ж сили наберусь, я ше на ноги стану, торванабой! Куди ж ви мене… Доктора витягніть, хай мене докупи стуле! Ну…

— Доктор не за нас, продався він, — нагадав Кабигроб суворо. — Не сци, брат: твоя сила автономіці перейде. Ми всі тепер — одне ціле. Одне серце в нас б’ється.