Помирана: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Од нього! Мій Зефір! Апулаз, ялбакус, ханадзип! — схопив її Нельсон за руки.

— А шо робить?! Тобі при Кориті полюбе житухи не буде. А хто за мене заступиться?! — виривалась Божена. — Подивись на мене! Думаєш, легко носить? Ну, звихнувся Капрон — батьком хоче стать. Так і нехай! Все ж довше, чим з Кабигробом, поживу.

Нельсон безсило опустився на лавку поруч із Боженою. Скинув просяклі чорнухою штани. Витер руки піском, потім сяк-так перебрався. Вітрюган шкрібся й завивав у щілинах будки.

— Капа — любовник нульовий, за це не переживай. То Дана мені казала. На осьо тараньку. Охляв же ж, — витягла Божена сушеного кротодила, єдиного вцілілого після спустошливого набігу Вені. Щоб не розкиснути, Нельсон узявся їсти. Гірка правда полягала в тому, що Божена в усьому мала рацію.

— А до мене Монро прилітало, — навіщось сказав і сам здивувався цьому недоречному повідомленню. — Ти цей… Луччє до доктора йди жить. У Сави нема чого ловить тобі. І з самим Капроном не сиди. Воно лихе з тою жилізякою своєю. Йому вдарить — шо за вухом почухаться.

— Доктор-доктор… Він же — цопакус неговорящий! — кинула Божена.

— Я в нього прозапаси бачив. Там, у бункері. І він тебе не вижене. Він — чоловік науки. Йому інтересно буде, шо ти народиш, — Нельсон торкнувся Божениного живота.

— Дождися, як сонце сяде. Тоді тікай. Шоб ніхто тебе не бачив, — сказала Божена, встаючи. Голос у неї тремтів.

— Я по тебе вернуся, — гарячково пообіцяв Нельсон.

— З-за Колючки ше ніхто не вертавсь.

Божена вийшла просто в заметіль макулатури. Над Коритом, немов чорна сіть, розпростерлася зграя вороння. Нельсон прислухався, як шерхотять крила у птахів, що летіли зовсім низько. Він зрозумів, що перед тим, як зникнути, мусить зробити ще одну чорну справу.

Тузиха сиділа над відром чорнухи, вмочивши пальці у в’язку темно-буру рідину. На столі в калюжці парафіну стримів недогарок свічки. Від випарів чорнухи макітрилось у голові. І колоб на столі моргав до Тузихи дедалі частіше. Під його ласкавим поглядом вона неначе відчула на собі давно забуте батьківське тепло.

Потекли спогади. Горлиця літнього ранку водить тупою голівкою. Батько в оранжево-сірій робі сортувальника. Станція з вагонами сортованого добра, що чекають на відправку. Дерево, рейки й — особливо — вали щебеню, що вабили дітей. Непередаваний запах Корита, який з часом перестаєш чути, бо він стає звичним. Потім череда неприємних вузлів пам’яті — пасажирські вагони і якісь чужинці в намордниках, що закликали їхати кудись далеко. А батько казав, що нікуди він не рушить звідси, і стискав кулаки, а їй, юній, від того ставало ще лячніше. А потім кран. І вагони, що котилися схилом, як кинуті іграшки. І це солодке до нестями слово «автономіка». Батько, що, накричавшись про перемогу, спить із бутлем спирту. І перші обійми Туза — рвучкі та нахабні, як сама молодість. Десь тут і закінчувалося все найкраще, бо батька невдовзі після перемоги поховали, а Туза краще й не згадувати.

Тузиха була переконана, що малою стала свідком війни, хоч — от халепа — не могла згадати жодного пострілу, жодного залпу. Забулося, то й добре, — переконувала вона себе. Втома хилила її в сон. Вона вийняла руку з відра і заходилася стирати ганчіркою чорнуху з пальців. Потім кинула погляд на погруддя на столі — колоб зблиснув лукавим розрізом очей. Тузиха раптом поклала чорний палець до рота в надії на чудесне преображения цієї рідини. Сплюнула розчаровано. Ганчіркою накрила лисину колоба.

VI

З отвору в стіні погреба посипалося мерзле груддя. Це Рекс вовтузився в одному зі своїх підземних ходів, якими він шастав надвір і назад. Хамса підняв кубик-світлячок, вітаючи улюбленця. Зі стіни першим виткнувся товстий короткий хвіст кротодила. Рекс гарчав, терзаючи зубами свою громіздку здобич. Він поволі задкував, лишаючи на долівці п’ятизначний слід пазурів.

Хамса погладив свого єдиного вдячного слухача по хребтині — півтораметровий Рекс важив уже пів-центнера і продовжував швидко рости.

— Шо тут у тебе… — Хамса підкотив кубики, щоб роздивитися принесене кротодилом.

Різко відвернувся, часто задихав, схопившись за сухі груди. Потім набрався духу й подивився знов — то була стегнова кістка, над коліном рівно відпиляна, вочевидь, не без допомоги якоїсь пилки.

Хамса договорив, зібрав кубики, похапцем насилив на шию Рексу поводок із шворки. Він накинув на себе все рам’я, що висіло на цвяху при вході, ставши схожим на брунатну капустину з тоненьким стрижнем всередині. Східцями потяг Рекса нагору.

— Ррру, — озвався Рекс. Він жадібно поривався забрати з собою свою знахідку, але мусив підкоритися господарю.

Хамса наліг на двері, що примерзли до поріжка. Але був надто слабкий, щоб їх зрушити.

— Перед! Давай, ну! — скомандував кротодилу, хляснувши його долонею над хвостом.

Кротодил зорієнтувався — став на задні лапи, а передніми обіперся на стулки дверей, що враз почали розходитись. Зарипів сніг. Сонце вдарило межи очі. Хамса вдихнув морозне повітря, побрів по білому морю, мружачись од іскор, що зривалися з його поверхні. У сусідніх бараках було тихо, ніхто не ґелґотів, не сварився. Жодна цівка диму не тривожила небесної блакиті.

— Перед-перед, — неголосно повторив Хамса.

Рекс почав гребти сніг широкими передніми лапами, як веслами, прокладаючи стежку чоловікові. Так і йшли.

…спочатку Гена з неприродно викрученою ногою, потім фонтанчик крові з його горла, хрипи, стогони, знову зав’язане вузлом тіло Гени, руки, що утримують його, червона долівка, земля сіра, земля чорна, болото руде, все перемішалося, переплуталось, потім світанок у холоді, гіркуватий смак трави під снігом, подив, страх, стебла трави там, де мала бути Колючка, пальці гребуть сніг, землю, пальці рвуть траву, запах, висмикнуті тонкі жили подорожника, сухий реп’ях на коліні, біг, ходьба, біг, падіння, плазування, спроба знову піднятися, залишитись стоячим серед усього чужого, голодні болі, дивні запахи, боязнь чужих наближень, безсилий гнів, чиєсь наближення, наближення…

Нельсон крикнув і вийшов зі сну. Він лежав у палаті з білими стінами. Знову задрімав під крапельницею, і вариво прожитого, скориставшись сном, забурлило в ньому. Він швидко піднявся, відчуваючи в тілі нову незвичну вагу. Висмикнув голку з руки. Крізь вигадливі морозні узори на склі було видно, як у дворі клініки падав лапатий сніг. Ялини опустили обважнілі плечі. Трохи далі вулицею метушились електромобілі. Бовванів скляний куб офісного центру з кількома кафе на першому поверсі. А понад усе його вражали тутешні люди — з волоссям на голові.

Нельсон ущипнув себе за вуха — спочатку за ліве, потім за праве. І досі не вірилося в усе це.

Він одягнув куртку, здер бахіли з подарованих трекінгових черевиків, які вже встиг полюбити, наче живу істоту.