Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та це ж Софійка віддала Завтрашньому свої ручку й блокнот, коли писали звернення в Польщу! Зрештою, чи не її і намалював Казимир? Еге ж, це вона стоїть на зубчастій вежі! А то — ніякі не повітряні кульки: це вони з Дашківським сидять на підвіконні! Оце накарлючив, оце насмішив!.. Але нічого, збереже ці кривулі як речові докази!

А дівчиною у вінку з водяних лілей похвалиться рідним!

Тато сказав, що Софійчин портрет вартий щонайкращої рамочки. Мама заявила, що автор картини вартий щонайвищих похвал. Пустельник визнав, що в Павлика справжній талант. Сніжана додала, що він заслуговує навіть стати їхнім зятем. Бо, мовляв, по собі знає, що кращого чоловіка, ніж художник, знайти неможливо. Ростик бурчав щось незрозуміле, а Чорнобілка байдуже прочалапкала по малюнку в куточок дивана й закуняла.

53. Осінні вивихи

На прибиранні шкільного подвір’я Діда Василівна доручила виносити сміття Вадимові й Софійці.

Вони тримались удвох з протилежного кінця рядна, наповненого золотим осіннім листям. Легко ступали по заметеній алеї до залитих сонцем сміттєвих контейнерів. Софійчин крок був дрібнішим, вона прискорювала його, аби йти в ногу з Кулаківським. Десь позаду гомоніли однокласники, дурнувато верещала Ірка. Десь позаду, закусивши губу, старанно орудував граблями Дмитрик. Десь позаду… Яка різниця, що там зараз позаду?!.

Попереду — павутиння бабиного літа й сонячна алея до смітника. Як хочеться, щоб ця мить ніколи не закінчувалась!.. Ой, як же зупинити цю неповторну мить?

Тут згадала Казимирову теорію про сповільнення часу і несподівано почала:

Вадим спочатку витріщив очі, потім прискалив око, притишив ходу.

— Вірші? Ну, ти й приколістка! — сказав, одкидаючи набік свого рудуватого чуба.

Приколістка? Софійка аж зашпортнулась.

— Та, це… Мама колись мені Ігоря Калинця вголос читала… Вона ж учителька, така в неї робота…

— Прикинь, щоб це моя маманя таке забацала!.. Кранти були б! Обреготались би всі!..

Софійка опустила обличчя: зараз її щоки запалають, як ота брудна купа з листям!.. Яка ганьба! Треба ж було лізти зі своїми поезіями!.. Зупинила хвилину!..

— Чуй, а хіба це вірш, коли в ньому немає цих… отих прибамбасів… ну, як їх… тих штучок, що у віршах? — раптом посерйознішав хлопець.

— Рим? — перепитала здивовано.

— Ну да, їх самих!

— Але ж дивись: молитви теж неримовані! — відповіла так само серйозно. — Проте ніхто ж не сумнівається в їхній цінності?..

— Ти гля-а-а, точняк! — похитав сяйливим чубом. — У тебе не голова, а суперкомп. Я б сам ніколи в таке не в'їхав!

Леле, радіти чи журитись від таких комп’ютерних компліментів?! Світ перед очима заслало срібним павутинням, він замерехтів жовто-червоними листками, що саме висипалися з рядна.

— Та хіба ж це я? — зашарілась. — Так, від людей чула…

Витрусивши рядно, вони вертали до гурту. Вже видно Дмитрика з граблями, видно, як хлопці кидаються по Ірці зчорнілими ялиновими шишками. Вадим похнюпився й поволі черкав кросівками по асфальту.

— Може, той-го… розколешся, як там далі лохонувся той вивихнутий листок? — стрельнув поглядом з-під свого шаленого чуба.

Ні, Софійка заради цього хлопця здатна таки на все!

54. Баба Валя знову під підозрою

Сашко ввечері прийшов із букетом айстр і відеречком стиглого темно-червоного кизилу.

— Це тобі за нашу Любку, — ніяково простягнув гостинці. — Навмисно до лісу їздив! Частину продав: на букет заробив. Ще й мамі на варення зосталось!

Віддячує! Втім, Софійка готова простити і букет, і кульки, адже нарешті можна потелефонувати Завтрашньому. І показати Сашкові Казимирові малюнки, спитати, що він про це думає.

— Я думаю… — ховав стривожені очі,— думаю, він… закохався у тебе!

Приїхали! Кому що, а курці — просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!