Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Казимире, ви чому це вдарились у графіку? — почала з усмішкою. — Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!

— Перепрошую, Софі? — не второпав хлопчина. — Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!

— А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?

— Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?

Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: «Закохався! Закохався!..»

— Значить, не було такого?

— Ні, прекрасна Софі!

— Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.

— Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..

Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..

— Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! — погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.

Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.

— Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.

— Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.

— А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.

— Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.

— А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: «Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?»

— Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.

— А… — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?

— Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно…

— Отруїли?

— Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.

Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.

— Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.

Ой, нічого доброго це не віщувало!..

55. Впритул до істини

На уроці малювання сьогодні тема «Як я провів літо». Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині… Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик… Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?

Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..

— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці… Піднімались там на башточки… — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..

Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!