Русалонька із 7-В та загублений у часі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Отже, молодість мав бурхливу?

— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.

— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!

— Байдужість. Звичайна сіра байдужість… — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною… Моя мама — це сніг, ви знаєте… Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги… Особливо любив далекі подорожі… Аби не бачити… А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто… не помічав… І мати не помічала… Тож і став я непомітним. Щез…

— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!

— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.

— Ще не зовсім… себто як ви ставитесь до того, щоб стати… гм-гм… дівчиною?..

— Що-о-о-о?..

— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.

— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти «Місячну сонату»?

На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.

Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!

48. Місячна соната-2

Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: «знайдеться між чорними і білими». Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу вписала його в блокнотик, услід за «Шукати в межах Вишнополя».

А сьогодні на уроки… Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..

Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.

Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.

Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв… «Місячну сонату»!!! Ще й як заграв!..

Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СD (подарунок воскреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то не сприймає такої масової отарної закоханості, але… але ж який хлопець!!!

Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!

А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: «Мабуть, я розпатлана, як відьма!» Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:

— Ні, як симпатична русалонька!

Звучало мало не як «пресвітла панна»!

Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!

49. Затоплений острів

Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.

Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.

Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.

— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.

Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.