Версола. Книга 1. Колоніст: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Деякий час сидів і дивився навкруги — поляна була невелика, а згори ліс виглядав якось не так, як з рівня землі.

— Красиво, біс візьми, сидів би тут і сидів — з цими словами витягнув з кишені пістолет і узяв його в руку — боже мій, як же мені хочеться жити!!!

Зброя добре лежала в руці, метал приємно холодив шкіру і відтягував своєю вагою — як з ним поводитись, йому показав Коля — нічого складного. Зібратися з духом і вистрілити собі в голову так і не зміг — щось усередині нього протестувало проти самогубства, і побороти це щось він доки не міг — натиснути курок рішучості так і не вистачило. Час тягнувся повільно і неквапом, але зараз його хід зовсім не хвилював хлопця — молода людина намагалася перервати цей потік нападів, які зводили його з розуму своїми болями, але доки це у нього не виходило. А потім знову накотив больовий удар, і Вітя знову втратив свідомість на якийсь час, впавши на холодну підлогу майданчика цієї дивної споруди. Опритомнів вже в темряві — спочатку злякався, подумавши, що втратив зір, але покрутивши трохи головою і придивившись, зрозумів, що вже пізній вечір або ніч — в небі було похмуро, Місяця і зірок не було видно, внизу по поляні літали світляки, а ліс доносив до нього свої нічні звуки.

— Прокляття, який же я боягуз, пора закінчувати цей калейдоскоп болю — прошепотів сам собі, намагаючись відшукати руками пістолет, що випав з руки під час нападу — ну де ж ти…?

Тут його увагу притягнуло якесь стороннє світіння внизу вежі — придивився. Там, біля основи світилося щось фіолетове, причому це щось посилювалося і розширювалося. Забувши про свої болі і пістолет, хлопець зацікавлено звісив голову з майданчика, розглядаючи феномен — фіолетове світіння вже перетворилося на круг, по краях якого час від часу спалахували такі ж фіолетові іскри-вогники. Круг розширився до габаритів основи вежі і став повільно підніматися вгору — неначе на вежу хтось натягував гнучку трубу фіолетового кольору. Чоловік мимохідь помітив, що навкруги стало тихо — усе це дійство відбувалася в повній тиші — звуків лісу він не чув абсолютно.

— З такою швидкістю ця штука дістанеться до мене за пару хвилин — відсторонено подумав Віктор, заворожено спостерігаючи за феєричною картиною — схоже, що природа все вирішила за мене: не хочеш померти сам, помреш по-нашому. Так, в принципі і наплювати — головне, щоб припинилися ці тяжкі напади — я вже майже з'їхав з глузду від цих жахливих болів.

Потім аномалія дійшла до майданчика, і Віктор відчув, як його ноги втратили опору, і він з криком полетів в цю фіолетову трубу услід за вежею і своїми речами. Боляче не було, хоча було відчуття, що він тепер не один, а кожен його внутрішній орган або кінцівка живе своїм життям, самі по собі — свідомість чоловіка спостерігала процес з боку. Спочатку в цій «трубі» було темно, потім з різних сторін стали проноситися світлові спалахи — неначе він в потягу сидить вночі біля вікна, а мимо пролітають ліхтарні стовпи. Кількість і швидкість таких спалахів росла скачками, поки увесь цей імпровізований тунель не перетворився на суцільний виблискуючий промінь світла, усередині якого висів наш герой, його рюкзак, пістолет і та вишка, на якій він був до того моменту. Потім мозок не витримав і перестав сприймати навколишнє оточення і Віктор втратив свідомість. Якби хтось з ранку наступного дня заглянув випадково на ту поляну, то був би здивований змінами на ній: вежа (вірніше її уламки) пропали, а на тому місці, де вона стояла раніше, тепер був голий грунт без трави. Неначе якийсь садівник або городник-любитель акуратно перекопав і розрівняв круг діаметром в шість метрів. У всьому іншому цей маленький шматочок природи більше нічим не відрізнявся від іншого лісу. А після обіду в село приїхав Коля — його підвіз сюди один зі знайомих на позашляховику, оскільки водій приблизно уявляв собі, по якій дорозі доведеться їхати. Будинок знайшовся швидко, машину теж відкрили без питань — друга пара ключів виявилася в описаній Віктором червоній оксамитовій коробочці. І тепер у Миколи були дві машини.

— Свою стару колимагу продам — думав він, заводячи «Октавію» — спасибі і прощай, братик, нехай тобі буде на тому світі легше, ніж на цьому.

А братик тим часом опам'ятовувався. Свідомість повернулася в одну мить — ось її не було, а ось вона є: прийшло відчуття тіла, повернулися звуки і відчуття. Було тепло, набагато тепліше, ніж учора — до того моменту, як побачив це незрозуміле кругове світіння — остання думка подіяла тверезо: ривком сів і оглядівся. Хлопець все так само знаходився на майданчику тієї старої напівзруйнованої вежі, поруч лежав пістолет, упущений при останньому нападі, а ось рюкзака на майданчику не було. Пропажа виявилася на самому низу — рюкзак зачепився за шматок балки, що стирчав, і висів майже над землею. А ось місцевість навкруги разюче відрізнялася від того лісу, де вежа стояла до фіолетової труби — зараз навколо нього тягнулося те, що на Землі назвали б саваною (а може прерією). Море високої трави, місцями з голими лисинами і кущами, невисокі дерева стояли як би купками, хаотично розкиданими по цій місцевості, наскільки вистачало погляду. Колір рослинності нічим особливим не відрізнявся від звичного зеленого, хоча були присутніми і інші, знайомі відтінки жовтого, аж до коричневого.

— Спекотно тут якось — помітив хлопець, знімаючи безрукавку, і ховаючи одночасно з цим пістолет в її кишеню — Африка, або як?

Недалеко помітив стадо тварин, що нагадували йому чи то бізонів, чи то буйволів — в цьому він не розбирався зовсім — далі за корів його пізнання в сільському господарстві не йшли. Велика група копитних неквапливо рухалася у високій траві, попутно зменшуючи її кількість і щільність зростання.

— Точно Африка — переконано сказав чоловік, продовжуючи розглядати пейзаж — а може, і ні…

Трохи замислився про правильність своїх висновків, коли помітив трохи збоку від стада дві гнучкі тіні-силуети, які пересувалися убік стада, що мирно паслося, короткими різкими ривками і зупинками. Звірі найбільше були схожі на великих кішок: тигри, леви або щось близьке до них — забарвлення у них якось пливло, хлопець не міг визначити колір їх шкури. Ось вони начебто як ясно-зелені, а ось раптом вже як суміш зелених, бурих і жовтих плям.

— Якась мімікрія, як у цих,… як їх… хамелеонів — але тут якось дуже швидко кольори міняються залежно від місця, де зараз знаходиться ця кішка,… щось я не чув, щоб на Землі були такі звірі…. хоча, чи багато я знаю про тварин?

Між тим ці два хижаки, а в цьому у людини не було чомусь ніяких сумнівів, повелися дивно з точки зору спостерігача: замість швидкої атаки на крайню особину із стада, ці двоє зупинилися в двадцяти-тридцяти метрах від неї і завмерли, не роблячи ніяких рухів і просто дивлячись у бік стада. Далі стало ще цікавіше і незрозуміліше: одне з копитних підняло голову і подивилося у бік знаходження «кішок», постояло так близько хвилини, нерішуче потоптавшись на місці — а потім повільно потопало в їх сторону. При цьому два хижаки продовжували нерухомо сидіти і дивитися у бік стада, не роблячи спроб зблизитися або атакувати. Коли бізон підійшов зовсім поряд до їх засідки, обоє «кошака» зірвалися з місця і одночасно кинулися на жертву — почулися приглушені відстанню виски, передсмертний рев пораненої тварини і шум боротьби. Довго сутичка не тривала і незабаром два великі різноколірні коти вже обідали, а стадо ще трохи змістилося далі, неначе і не помітило смерть свого родича і продовжувало флегматично косити траву своїми мордами.

— Гм, який цікавий вид полювання у місцевих тигрів — здобич сама до них прийшла в пащу — резюмував побачену картину наш герой — щось у мене це в голові не укладається, так не буває…. це нонсенс!

Між тим в голову полізли нові думки, причому не дуже радісні — він невідомо де, навкруги незрозумілі по своїх звичках хижаки, припасів в рюкзаку на день-два, зброї взагалі ніякого — не вважати ж пістолет зброєю проти ось таких ось «кішечок». Він адже був упевнений, що той фіолетовий вихор — це кінець, а тут таке… І тут організм зажадав себе погодувати — шлунок заклично забурчав і хлопець відчув голод. Оскільки усі припаси були у нього в рюкзаку, то слід було спуститися вниз, тим більше що нічого незвичайного навкруги він не спостерігав: стадо паслося, парочка хижаків, наситившись, очевидно до упору, розвалилася на пригріві і задрімала. Загалом, така собі мирна картина, коли б не скривавлена і обкусана тушка бізона недалеко від їх лежання. Спускався довго і обережно — конструкція стала ще більш нестабільною, ніж була учора, але рюкзак виявився цілий і неушкоджений, що обрадувало самовбивцю, який так і не відбувся.

— До речі — помітив про себе — нападів доки немає, навіть і не знаю, добре це або погано — може хвороба вступила в завершальну фазу і наступний напад буде останнім?

На той час він вже спустився на землю в основі вежі, скинувши рюкзак з балки по дорозі — усередині основи будови було спекотно, похмуро і безвітряно — тут наш герой вирішив спорудити невелике вогнище, розігріти одну консерву і оглянути свої запаси. Знайшов трохи хмизу, якого вистачило на невелике вогнище, щоб нагріти нехитру їжу, яку проковтнув в декілька секунд: скільки там її було-то в тій баночці. Запив з пляшки і тут зрозумів, що тепер його головна проблема — вода, адже навкруги, наскільки вистачало його погляду, була гаряча савана або прерія — різницю він погано собі уявляв, адже далі за комфортабельні готелі Туреччини і Єгипту він ніколи не їздив.

— Потрібно звідси вибиратися, інакше помру тут від спраги…. якщо черговий напад не докінчить — подумалося туристові, і тут на нього накотив «довгоочікуваний» напад болю.

Хриплячи і стогнучи від усеосяжних «відчуттів», зміг, проте, дістатися до пігулок і проковтнути одну, попутно розсипавши інші по землі. Що зрозумів, так це те, що рівень болю був не таким високим, щоб відправити його до несвідомого стану — здавалося, що пройшла вічність, поки муки його відпустили, і він зміг розігнутися і сісти. Мабуть стогнав він досить голосно, тому що, прийшовши в себе, відразу відчув на собі чужий погляд і незрозумілі відчуття в голові: неначе її несильно обволокло щось слизьке — безболісно, але украй неприємно. Найближчою аналогією була медуза, покладена на голову — таке ж слизьке і неприємне гидотне почуття — від порівняння з цим драглистим створенням природи стало ніяково, і хлопець спробував прогнати з голови цей образ, мотаючи головою.

Майже відразу ж відпустило, і він оглядівся: з того боку, де стіни у вежі не було, сиділа одна з тих незрозумілих кішок з шкурою, що переливається, і дивилася на хлопця, а другого екземпляра поруч не було. Віктору стало страшно: зблизька тварина наводила на нього страх своїми габаритами і тремтіння по усьому тілу — на пару секунд тіло як би заціпеніло від тваринного страху, а потім різко відпустило, і до хлопця повернулася здатність рухатися і міркувати. Забувши про пістолет і рюкзак, він кинувся до східців наверх і став гарячково стрибати по вцілілих з однією на іншу, майже зовсім забувши про обережність. Вверх його гнала одна думка: вибратися вгору, чимдалі від цієї тварюки. Усій цій древній конструкції явно не пішла на користь подорож крізь той фіолетовий вир — один з вцілілих східців розсипався під ним, коли він усією вагою встрибнув на нього.

Падаючи, вдалося зачепитися за обламану балку, яка стирчала поруч і не впасти, але сходинка зробила погану послугу усій вежі в цілому: здавалося, що вся древня будова тільки і чекала сигналу, щоб почати розсипатися, а наш герой так і залишився висіти на тому уламку у вцілілій стіні. Доречно зауважити, місцевий хижак у той момент, коли землянин поліз спритно вгору, теж спробував дістати двоногу здобич, встигнувши зробити пару стрибків в його сторону — але тут кошаку не повезло, і він отримав у польоті удар падаючим каменем в голову. Цього вистачило, щоб дезорієнтувати тварину на пару секунд, і воно впало прямо там, де турист розбив собі свій табір і вогнище. Добило кішку ще пару елементів конструкції вишки, що падали, засипавши її наполовину після закінчення каменепаду, а чоловік ще провисів так хвилину, поки руки не розтиснулися і він не зірвався вниз.

Забратися високо не встиг — всього біля трьох метрів, тому, хоч падіння було і болючим, проте нічого собі не поламав. Обмацав себе, пару разів сів, зігнувся і посував руками в різні боки — ніби цілий, і зітхнув з полегшенням. Оглянув те, що залишилося від його колишньої спостережної точки — прийшов до думки, що залишатися усередині цієї аварійної споруди більше не варто. По-перше, вона зараз стала конкретно аварійною, а по-друге, втратила свою цінність, як власне та сама спостережна точка — залізти вгору тепер не представляється можливим, оскільки усі нижні сходинки і опорні балки обрушилися вниз, а стрибати на декілька метрів вверх чоловік не умів.

— Прокляття, мої речі засипало — розгублено дивився на купу каменів і трухлявих крокв в тому місці, де виднівся хвіст і задні лапи того хижака — потрібно дістати, це усе, що у мене є,… а особливо пістолет і вода.

Оскільки допомоги чекати було нізвідки, то довелося розгрібати завал самому — працював повільно, намагаючись дивитися під ноги, вгору і у бік відсутньої стіни — десь був ще один хижак, і це сильно турбувала свіжоспеченого вантажника. Знайшов якийсь уламок від балки — дерев'яний недогризок близько метра завдовжки — поклав поряд з місцем розкопок, щоб у разі появи небезпеки було що узяти в руки, хоч і розумів, що проти такого звіра цього мало. Камені виявилися не занадто важкими, тому робота просувалася досить спритно: все не став розгрібати, оскільки пам'ятав, де приблизно залишив свої речі, коли розпалював вогнище. У відсутності годинника або свого телефону визначити, скільки пройшло часу не зміг, але за внутрішніми відчуттями працював так години чотири з перервами на відпочинок. Жахливо хотілося пити, а єдина пляшка в рюкзаку все ще була десь в заваленому рюкзаку, тому працював як раб на галерах Древнього Риму.

Трохи рятувала тінь від останків будови — якби завалилося все, то можна б було забути про речі — розбирати завал таких розмірів абсолютно марно. Закінчив, коли сонце стало хилитися до лінії горизонту: пістолет і безрукавка залишилися цілими, а ось рюкзак пошарпало — пилу зігнуло, одна банка каші виявилася роздавленою і загидила усе нехитре добро мандрівника. Але просто витрушувати все не став — збирав по крихітках і відправляв собі в рот, поглинаючи холодним — запаси їжі були катастрофічно малі. Оглянувши свої речі, дійшов висновку, що скоро у нього почнеться голод, а полювати він абсолютно не уміє,… та і нічим, за великим рахунком. Тут його погляд уперся в тушку кошака, і в мозку спливла ідіотська ідея — потрібно з'їсти цей несподіваний трофей, яке ні яке, а м'ясо все-таки. Ніж у нього був, топірець теж — тут, правда, незрозуміло, як він взаємодіятиме з цією шкурою, але вибору-то особливого немає, консерви не нескінченні.

Звернув увагу, що навіть у мертвої тварини шерсть продовжувала дивно міняти свій колір — мабуть, деякий час після смерті у неї зберігалися властивості до мімікрії, а може такі якості були властиві шкурі звіра незалежно від його життєвого стану. Спробував якість хутра на дотик — не здивування, «матеріал» був дуже приємний і ніжний при торканні, що якось не в'язалося в голові у Віктора з поняттям хижак. Існуюча думка про те, що у хижаків тверда шерстка, щоб вони мали високий опір зовнішнім ушкодженням, зовсім не поєднувалося з тими відчуттями, які він отримував при погладжуванні цієї мертвої тушки, яка переливається кольорами.

— Цікаво, скільки б за неї дали? Таких в Африці точно немає — про таку рідкісну тварину, швидше за все, зняли б якийсь ролик або сюжет,… гм…. гризе мене смутне почуття, що це жодного разу не Африка, і швидше за все, не Земля. Гаразд, потрібно собі їжу якось спробувати вирізати, жерти хочеться сильно.

Глава 2